Чтение онлайн

— Дядько правду казали, — прошепотів він до Привида і подумав, чи побачить він ще колись Бенджена Старка, щоб розповісти йому про це.

— Увесь цей клопіт викликано турніром Правиці, панове радники, — жалівся королівській раді тисяцький міської варти.

— Королівським турніром, — виправив Нед похмуро. — Запевняю вас, Правиця бажав би на очі того турніру не бачити.

— Називайте, як забажаєте, пане мій. З усієї держави їдуть лицарі, а на кожного прибулого лицаря у місті з’являються двоє компанійців, троє ремісників, шестеро сердюків, тузінь купців, зо два тузні шльондр і стільки злодіїв, що страшно рахувати.

Від семиклятої спеки місто лихоманить і без турніру, а з цими прибульцями… Учора ввечері ми мали втопленика, бійку у корчмі, три поножів’я, згвалтування, дві пожежі, без ліку грабунків і п’яну гонитву верхи уздовж Сестринської вулиці. Позаминулої ночі у Великому Септі знайшли жіночу голову — плавала просто у веселковій водоймі. Чия то голова і як туди втрапила — ніхто не відає.

— Який жах, — здригнувся Варис.

Натомість князь Ренлі не став давати волі почуттям.

— Якщо ви не здатні зберегти королівський мир, Яносе, то може, хай би міську варту очолив хтось здатний?

Опасистий і пикатий Янос Слинт надувся, як та ропуха, аж зачервонівся лисою макітрою.

— Навіть Аегон Дракон би тут миру не зберіг, пане Ренлі. Мені треба ще людей.

— Скільки? — запитав Нед, нахиляючись уперед. За своїм звичаєм Роберт не турбував себе засіданнями ради, тож за нього говорив Правиця.

— Скільки можна, пане Правице.

— Винайміть ще п’ятдесят людей, — мовив Нед. — За платнею для них прийдете до пана Баеліша.

— До мене? — зобразив подив Мізинець.

— До вас. Ви знайшли сорок тисяч золотих драконів на гаман переможцеві, авжеж нашкрябаєте кілька мідяків на королівський мир.

Нед обернувся до Слинта.

— Ще я вам дам двадцять добрих бійців зі своєї власної дружини. Хай служать при Варті, поки натовп не поїде геть.

— Прийміть щиру дяку, пане Правице, — мовив Слинт, вклоняючись. — Обіцяю, їхня служба не буде марною.

Коли тисяцький відкланявся, Едард Старк обернувся до ради.

— Що скоріше скінчиться ця дурість, то краще я спатиму.

Кожен бовдур тепер кликав цей турнір Турніром Правиці. Наче це Правиця його вигадав. Наче Правиці було мало клопоту на доданок до викидання казни на вітер та безладу в місті. І Роберт справді гадав, що Нед має почуватися вшанованим!

— Держава має зиск з таких подій, пане мій, — зазначив великий маестер Пицель. — Великим вони дають нагоду здобути славу, а малим — відпочити від земних турбот.

— А у великі й малі кишені сиплються грошики, — додав Мізинець. — Кожен заїзд, кожна корчма у місті переповнені. Шльондри ходять враскаряк і з кожним кроком дзеленькають сріблом.

Князь Ренлі зареготав.

— Яке щастя, що мій брат Станіс зараз не з нами. Пам’ятаєте, як він хотів законом заборонити усі бурдеї? Король ще запитав його, чи він заразом не заборонить людям їсти, срати і дихати. Правду кажучи, я сам себе часом питаю, як це Станіс спромігся нарядити оту свою незугарну доньку. Він мав іти до подружнього ліжка, мовби на смертельну битву, з мороком в очах і рішучістю за всяку ціну справити обов’язок.

Нед не приєднався до загального сміху.

— Я теж себе часом питаю про вашого брата Станіса. А саме: коли він має намір припинити своє сидіння на Дракон-Камені та відновити присутність у цій раді?

— Негайно, щойно ми викинемо усіх шльондр у синє море, — зазначив Мізинець, знову викликавши сміх.

— Я досить наслухався про шльондр для одного дня засідань, — мовив Нед, встаючи з місця. — Продовжимо завтра.

Гарвін стояв на чатах, коли Нед повернувся до Башти Правиці.

— Поклич мені до покоїв Джорі та скажи батькові, щоб засідлав мого коня, — наказав йому Нед трохи різкувато.

— Як накажете, пане.

Червоний Дитинець та

«Турнір Правиці» дратували його так, що аж садніло, зрозумів Нед, видираючись нагору сходами. Він прагнув втіхи у обіймах Кетлін, у дзвоні мечів Робба та Джона в навчальному дворі, у холодних днях та ночах рідної півночі.

У покоях він стяг з себе шовкові шати радника і сів за книжку, поки чекав на прихід Джорі. «Родоводи та історія Великих Домів Семицарства, з описами зовнішності багатьох вельможних князів, шляхетних пань та їхніх дітей», складено великим маестром Малеоном. Пицель казав правду: доволі нудна читанка. Все ж саме цю книжку питав Джон Арин, і Нед був певний, що недарма. Щось там було, якась правда, похована серед крихких жовтих сторінок. Якби ж побачити її. Але як? Книзі було понад сто років. Коли Малеон складав свій реєстр нині забутих весіль, народжень та смертей, ще не народився майже ніхто з нині живих людей.

Нед знову відкрив розділ про дім Ланістер і повільно погортав сторінки, без надії сподіваючись, що з них просто на нього вискочить щось важливе. Стародавній рід Ланістерів виводив своє походження від Лана Хитромудрого — шахрая з Віку Звитяжців, без сумніву, не менш казкового, аніж Бран Будівник, але набагато улюбленішого серед співців та оповідачів. Згідно з піснями, саме Лан вижив сімейство Кастерлі з замку Кастерлі-на-Скелі без жодної зброї, крім власного розуму, і вкрав золото в сонця, щоб забарвити свої кучері. Нед шкодував, що його зараз немає поряд. Може, хоч Лан зміг би видурити правду з тієї клятої книжки.

Різкий стук у двері сповістив про прихід Джорі Каселя. Нед закрив Малеонову працю і дозволив увійти.

— Я обіцяв міській варті двадцятьох стражників з моєї дружини до кінця турніру, — повідомив Нед сотникові. — Вибери їх сам, а очолить нехай Алин. Поясни їм як слід, що вони мають припиняти насильство, а не чинити його.

Підвівшись з місця, Нед відкрив кедрову скриню та вийняв легку льоняну сорочку.

— Ти знайшов стайняра?

— Уже стражника, мосьпане, — відзначив Джорі. — Той присягається, що ніколи більше не підійде ані до стайні, ані до коней.

— Він має що розповісти?

— Він оголосив, що добре знав князя Арина. Був йому особистим другом.

Джорі пирхнув.

— Розказав, що Правиця завжди дарував хлопцям на іменини по кілька монет. З конями добре обходився: ніколи не заганяв їх, приносив яблука та моркву. Конячки завжди раділи, як його бачили.

— Яблука та моркву, — повторив Нед. Здається, від цього хлопця ще менше користі, аніж від інших. А це ж останній з тих чотирьох, про яких казав Мізинець.

Джорі побалакав з усіма по черзі. Пан Гуго розмовляв різко та зверхньо, як уміють тільки новоспечені лицарі, до того ж не сказав, власне, нічого. Якщо Правиця бажає розмовляти з ним, то він матиме за честь прийняти його особисто, але не потерпить допиту від якогось там сотника сторожі… хай той сотник на десять років за нього старший і у сто разів вправніший з мечем.

Служниця виявилася хоча б приязнішою. Казала, що князь Джон надто багато читав собі на шкоду, а ще непокоївся через хворобливість сина, а ще сварився з пані дружиною, і все те його дуже засмучувало.

Служка при княжому столі, що став линварем, ніколи й словом не перекинувся з князем Джоном, але знав безліч пліток, що гуляли на кухні: князь сварився з королем, князь майже нічого не їв, князь хотів відіслати свого малого на Дракон-Камінь для виховання, князь дуже цікавився розплодом мисливських хортів, князь ходив до майстра-зброяра замовляти новий латний обладунок — увесь висрібнений, з ясписовим соколом та перломутеровим місяцем на панцері. Разом із ним ходив дивитися зразки зброї сам брат короля. Ні, не князь Ренлі, а інший — князь Станіс.