Гра престолів
Шрифт:
— У чому річ? — не зрозумів Бран.
Йорен витер руки полою.
— Тяжко казати, ваші мосці, тяжко платити злим словом добрим хазяям за трунок та частунок. Але хто спитався, най відповіді не цурається. Старк-бо пропав.
Один з інших братчиків мовив:
— За наказом Старого Ведмедя він пішов шукати Веймара Ройса і не повернувся, мосьпане.
— Задовго вже, — додав Йорен. — Певно, що згинув.
— Мій дядько живий! — люто вигукнув Робб, спалахнувши. Він підвівся з лави і поклав руку на руків’я меча. — Всі чули? Мій дядько живий!
Голос його заметлявся луною між
Смердючий старий Йорен зиркнув на Робба, не зважаючи на його вибрики.
— Як скажете, мосьпане, — байдуже відповів він і висмоктав з-поміж зубів нитку м’яса.
Наймолодший з чорних братчиків незатишно посовався на сідалі.
— Та ж у Варті ніхто не знає страхолюдну пущу ліпше за Бенджена Старка. Вибереться.
— Еге ж, — буркнув Йорен, — може, вибереться, а чи й ні. У ті ліси багацько добрих хлопців пішло, та не всі назад вийшли.
Бран тільки й міг думати, що про ту оповідку Старої Мамки: з Іншими та останнім людським звитяжцем, за яким крізь білу пущу женуться мертв’яки й павуки завбільшки з собаку. Якусь хвилю він сидів наляканий, а тоді згадав, як та казка кінчається.
— Його врятують діти! — гукнув він. — Діти лісу!
Теон Грейджой гигикнув, а маестер Лювин мовив м’яко:
— Бране, дітей лісу немає на світі вже тисячі років. Від них лишилися самі лики на деревах.
— Тутечки воно, може, й так, маестре, — відказав Йорен, — та за Стіною хтозна? Там не кожен зразу отак скаже, що живе, а що вже померло.
Того вечора, коли прибрали зі столу, Робб сам відніс Брана до ліжка. Сірий Вітер очолював загін, а Літо охороняв ззаду. Брат виріс міцний для свого віку, а Бран — легший за лантух ганчір’я, та сходи були круті й темні, тож Робб важко дихав, поки вони дісталися опочивальні.
Він вклав Брана у ліжко, вкрив ковдрами і дмухнув на свічку. Якусь мить Робб сидів коло брата мовчки у темряві. Бран хотів побалакати, але не знав, про що.
— Ми знайдемо тобі конячку, обіцяю, — нарешті прошепотів Робб.
— Вони колись повернуться? — запитав Бран.
— Так! — вигукнув Робб з такою відчайдушною надією, що Бран зрозумів: він чує рідного брата, а не Робба-князя. — Мати скоро будуть вдома. Якби ж виїхати їм назустріч. Ото вони здивуються, як побачать тебе верхи.
Навіть у темній кімнаті Бран відчував, як його брат посміхається.
— А тоді поїдемо на північ, побачимо Стіну. А Джона й попереджати не будемо — просто одного дня з’явимося, та й усе. Ми з тобою, тільки удвох. Влаштуємо собі пригоду.
— Пригоду, — мрійливо повторив Бран. Він почув, як брат схлипнув. У темряві на Роббовому обличчі не було видно сліз, тож він потягся і знайшов братову руку. Їхні пальці сплелися разом.
Едард V
— Смерть князя Арина страшенно засмутила усіх нас, пане мій, — відказав великий маестер Пицель. — Охоче повідаю вам усе, що знаю, про рід його смерті. Прошу сідати. Чим дозволите почастувати? Може, трохи фініків? Ще маю чудову хурму. На жаль, вино шкодить моєму шлункові, тож я його не тримаю. Та насмілюся запропонувати молока з льодом, підсолодженого медом. За цієї спеки воно дуже втішає.
А спека-таки
стояла неабияка. Просякла потом шовкова сорочка прилипла Недові до грудей. Густе вологе повітря вкрило місто, наче мокра повсть. На березі річки робилося казна-що: міська голота висипала з жарких задушливих блощичників шукати спального місця коло води та сподіватися рідкого подиху свіжого вітерцю.— Дякую за ласку, — відповів Нед, всідаючись.
Пицель узяв двома пальцями маленького срібного дзвіночка і тихенько теленькнув. До світлиці заспішила струнка молоденька служниця.
— Будь ласкава, дитино — молока з льодом для Правиці Короля і для мене самого. Добре підсолодженого.
Дівчина пішла по напій, а великий маестер сплів пальці разом та влаштував руки на череві.
— Простий люд каже, що останній рік літа — завжди найспекотніший. Загалом це невірно, але саме так часто здається, хіба ні? У такі дні, як цей, я заздрю літньому снігові, до якого ви, північани, звичні у своєму краю.
Важкий, коштовно оздоблений ланцюг навколо шиї старого дзеленькав, коли той совався у кріслі.
— Правду кажучи, літо короля Маекара було спекотнішим за теперішнє і не те щоб набагато коротшим. Були дурні, ба навіть у Цитаделі, які вважали спеку за знак, що нарешті настало Велике Літо, літо без кінця. Але сьомого року воно раптом пішло на спад, і ми пережили швидку осінь, а тоді жахливу довгу зиму. Та все ж, поки стояло літо, сонце пекло немилосердно. Розжарений Староград чисто вимирав удень і повертався до життя лише вночі. Ми, бува, блукали у садах коло річки і сперечалися про волю богів. Пам’ятаю запахи тих ночей, мосьпане: парфуми та піт, визрілі дині й кавуни, що аж пирскали соком, бросквини та гранати, нічну тінь та місяцеквіт. Я тоді був молодий, ще тільки кував свого ланцюга. Спека не виснажувала мене так, як оце зараз.
Пицель опустив на очі повіки і, здавалося, заснув.
— Прошу вибачити, пане Едарде. Ви ж напевне прийшли не за тим, аби слухати пусті балачки про літо, яке минуло ще до народження вашого батька. Даруйте старому, трохи захопився спогадами. На жаль, розум подібний до меча — з часом іржавіє. А ось і наше молоко.
Служниця поставила тацю між ними, і Пицель посміхнувся до неї.
— Мила дитино. — Він підняв келиха, скуштував, кивнув. — Дякую. Йди собі.
Коли дівчина пішла, Пицель втупився у Неда бляклими слізливими очима.
— То про що це ми? А, так. Ви питали про князя Арина…
— Питав.
Нед з чемності ковтнув холодного молока. Прохолода втішала, та меду на його смак було забагато.
— Правду кажучи, певний час Правиця був наче сам не свій, — вів далі Пицель. — Ми сиділи в одній раді багато років, я вельми чітко бачив ознаки, але пояснював їх собі важким тягарем, який він ніс так довго та вірно. На його широкі плечі лягли усі турботи держави, не рахуючи інших: синочок-бо його був дуже хворобливий, а вельможна пані дружина така занепокоєна, що не полишала малого ані на мить. Подібне виснажить навіть і молодого сильного чоловіка, а молодість князя Джона давно минула. Тож не диво, що він виглядав засмученим і втомленим. Саме так я тоді міркував. Натомість зараз не знаю, що й гадати.