Чтение онлайн

ЖАНРЫ

Шрифт:

— Так кажуть риболовки та селянки, — погодився великий маестер Пицель, — але ж буває й інакше. Коли птах від маестра Лювина приніс звістку про вашого Брана, то раділи усі вірні друзі вашої вельможності в цьому замку, хіба ні?

— Може, й так, великий маестре.

— Боги милосердні, — схилив голову Пицель. — Приходьте до мене, коли забажаєте, пане Едарде. Я тут, щоб служити.

«Знаю», подумав Нед, коли двері зачинилися, «але кому?».

По дорозі до своїх покоїв на гвинтових сходах Башти Правиці він надибав власну дочку Ар’ю. Вона махала руками, мов млин-вітряк, намагаючись втриматися на одній нозі. Від грубого

каменя її босі ноги потерлися і вкрилися ціпками. Нед зупинився і вирячився на неї.

— Ар’є, що це ти робиш?

— Сиріо каже, водотанцівник може годинами стояти на одному пальці ноги.

Вона майнула руками у повітрі, щоб встояти.

Нед мимоволі посміхнувся.

— На котрому? — запитав він.

— На будь-якому, — відказала Ар’я, роздратована дурним питанням. Вона перестрибнула з правої ноги на ліву, небезпечно хитнулася, але відновила рівновагу.

— Чи мусиш ти стояти саме тут? — запитав батько. — З цих сходів далеко і боляче падати.

— Сиріо каже, що водотанцівник ніколи не падає.

Вона опустила другу ногу і стала на обидві.

— Пане батьку, а чи Бран тепер приїде до нас жити?

— Ні, ще довго не приїде, сонечко, — відповів він їй. — Він має відновити сили.

Ар’я вкусила губу.

— А що Бран робитиме, як дійде дорослого віку?

Нед став перед нею на коліно.

— В нього ще є багато років попереду, щоб знайти собі відповідь, Ар’є. Поки що радіймо, що він живий.

Того вечора, коли з Зимосічі прилетів птах зі звісткою, Едард Старк відвів дочок до замкового божегаю. Тутешній гайок в’язів, вільх та чорних тополь був, може, з морг завбільшки, і з нього видко було річку. За серце-дерево тут правив дуб, прадавнє гілля якого поросло лозою паляники. Старки схилили коліна перед дубом, наче перед оберіг-деревом, аби подякувати старим богам. Ще до сходу місяця Сансу зморив сон; Ар’я заснула кількома годинами пізніше, згорнувшись клубочком у траві під Недовим кунтушем. Усі темні години він відбув перед деревом сам. Коли над містом почало світати, поснулі дівчата опинилися у оточенні тьмано-червоних квіток драконового подиху.

— Мені наснився Бран, — прошепотіла тоді до батька Санса. — Я бачила, як він посміхався.

Але то були спогади, а зараз Ар’я запитала в батька:

— Адже Бран хотів стати лицарем. Лицарем Королегвардії. Хіба він тепер зможе стати лицарем?

— Ні, — відповів Нед, бо вважав за даремне їй брехати. — Але колись він зможе стати господарем на міцному городці, сидіти у королівській раді, будувати замки, як Брандон Будівник, попливти кораблем через Західне море, висвятитись у віру твоєї матері та стати верховним септоном.

«Але ніколи більше не зможе бігати поруч із своїм вовком», подумав він з сумом, який годі було висловити вголос. «Не зможе лягти з жінкою і взяти на руки сина».

Ар’я схилила голову набік.

— А я зможу сидіти в раді короля, будувати замки і стати верховним септоном?

— Ти, — відповів Нед, легенько цілуючи її в лоба, — вийдеш заміж за короля чи князя і правитимеш його замком, а сини твої стануть лицарями, принцами та князями. А може, котрийсь буде і верховним септоном.

Ар’я скривила мармизу.

— Ні! — заперечила вона. — Таке хай лишається Сансі.

Вона підтягла вгору праву ногу і знову стала на одну. Нед зітхнув і лишив її на сходах.

Діставшись своїх покоїв, він стяг із себе просяклі потом шовки і вилив на

голову холодної води з балійки коло ліжка. Поки він витирав обличчя, зайшов Алин.

— Мосьпане, — звернувся стражник до Правиці, — за дверима пан Баеліш прохає про ласку побачити вас.

— Проведи до світлиці, — наказав Нед, дістаючи свіжу сорочку з найлегшого льону. — Я буду негайно.

Коли Нед увійшов, Мізинець сидів на лаві коло вікна і дивився, як у дворі внизу лицарі Королегвардії вправляються з мечами.

— Якби ж то розум старого Селмі був такий спритний, як його меч, — заздрісно мовив він, — тоді засідання ради проходили б куди захопливіше.

— Немає в Король-Березі воїна відважнішого і чеснішого за пана Барістана, — відповів Нед. Він плекав величезну повагу до немолодого, сивочолого Регіментаря Королегвардії.

— Та й нудотнішого теж, — додав Мізинець. — Проте насмілюся припустити, що на турнірі він виступить добре. Минулого року він вибив з сідла Хорта, а якихось чотири роки тому був переможцем.

Хто переможе на турнірі, зараз турбувало Едарда Старка найменше у світі.

— Ви з’явилися у якійсь справі, пане Петире, або ж вас цікавить тільки вид з мого вікна?

Мізинець посміхнувся.

— Я обіцяв Кет, що допоможу вам у пошуках. От і допоміг.

Неда це застало зненацька. Обіцянки-цяцянки, але він не міг примусити себе довіряти панові Петиру Баелішу, який здавався йому аж надто хитромудрим.

— Ви маєте щось для мене?

— Когось, — виправив Мізинець. — А точніше, чотирьох «когосів». Чи не спадало вам на думку допитати челядь Правиці?

Нед стурбовано спохмурнів.

— Якби ж то. Пані Арин забрала усю свою чадь назад до Гнізда.

Від Лізи Нед мав у цій справі більше шкоди, аніж зиску. Усі найближчі до її чоловіка люди поїхали разом з нею, коли вона втекла зі столиці: маестер Джона, його управитель, сотник сторожі, лицарі та уся служба.

— Майже усю свою чадь, — виправив Мізинець, — але не всю. Кількоро лишилося. Вагітна дівка з кухні, яку нагально видали за машталіра пана Ренлі. Стайняр, що вступив служити до міської варти. Застільний служка, якого витурили за крадіжку. І нарешті, зброєносець князя Арина.

— Зброєносець?! — приємно здивувався Нед. Зброєносець лицаря зазвичай багато знав про все, що коїлося з його хазяїном.

— Пан Гуго з Долини, — повідомив його ім’я Мізинець. — Король висвятив хлопця у лицарі відразу після смерті князя Арина.

— Я накажу привести його, — вирішив Нед, — і решту інших.

Мізинець скривився.

— Пане мій, підійдіть-но до вікна, якщо ваша ласка.

— Навіщо?

— Підійдіть, пане, я покажу.

Нед спохмурнів, але до вікна підійшов. Петир Баеліш недбало махнув рукою у вікно.

— Онде, через двір, коло дверей до зброярні, бачите хлопчину, що сидить навпочіпки і гострить меча?

— То й що?

— Він доповідає Варисові. Павук надзвичайно цікавиться вашою особою та вашими справами.

Мізинець покрутився на лаві і продовжував:

— Тепер гляньте-но на мур. Західніше, над стайнями. Онде стражник сперся на стінку, бачите?

Нед бачив.

— Ще один євнухів шепотинник?

— Ні, цей королевин. Зазначу, що він має поперед себе чудовий вид на двері до вашої башти, тобто на усіх, хто до вас приходить. Є й інші, яких не знаю навіть я. Червоний Дитинець повен очей. Чому ж, ви гадаєте, я заховав Кет у бурдеї?

Поделиться с друзьями: