Гра престолів
Шрифт:
Струнка юна служниця відразу помітила Недового значка на корзні й герба на камізелі, тож скоро до нього з уклонами та посмішками випурхнув сам майстер.
— Вина для Правиці Короля, — наказав він дівчині, запрошуючи Неда сідати на канапку. — Мене звати Тобго Мотт, вельможний пане, прошу вас, влаштовуйтеся зручненько.
Він мав на собі чорного оксамитового жупана з молотами, вигаптуваними на рукавах срібною ниткою. На шиї висів важкий срібний ланцюг з сафіром завбільшки з голубине яйце.
— Якщо вам потрібна нова лицарія до Турніру Правиці, ви не могли знайти кращої майстерні.
Нед
— Моя робота дорого коштує, але я не стану за теє вибачатися, мосьпане, — казав майстер, наповнюючи два однакові срібні келихи. — Обіцяю, що роботи, рівної моїй, не знайдете ніде в Семицарстві. Та підіть до будь-якої кузні у Король-Березі й порівняйте самі. Такого-сякого бехтерця може зляпати кожний сільський коваль. Я ж кую тільки витвори мистецтва.
Нед сьорбнув вина і слухав майстра далі. Лицар Квітів купує узброєння тільки тут, хвалився Тобго, а окрім нього, ще багато вельможних панів, які знаються на добрій криці. Ба навіть князь Ренлі, брат самого короля. Може, пан Правиця вже бачили новий обладунок пана Ренлі: зелені повні лати з золотими рогами? Жоден зброяр у місті не здатний створити сталь такого глибокого зеленого кольору. Майстер вміє додавати забарвлення до самого металу, то хай нездари мазюкають фарбами та поливою. А може, Правиця бажають меча? Ще хлопчиком Тобго вивчав роботу з валірійським булатом у кузнях Кохору. Тільки знавець чарів може взяти стару зброю та перекувати її на нову.
— Знаком дому Старк є лютововк, адже так? Я можу зробити вам шолома з такою лютововчою головою, що діти розбігатимуться від вас на вулиці, — заприсягся зброяр.
Нед посміхнувся.
— То це ви зробили обладунок із соколом для князя Арина?
Тобго Мотт замовк на довгу хвилю і відставив вино убік.
— Правиця справді приходив до мене, ще й разом з князем Станісом, братом короля. Та на жаль, жоден з них не вшанував мене замовленням.
Нед дивився на майстра байдуже, нічого не кажучи, просто чекаючи. За багато років він зрозумів, що мовчанка інколи дає більше, аніж допит. Цього разу так і вийшло.
— Вони бажали побачити хлопця, — відповів зброяр. — Я відвів їх до кузні.
— Хлопця, — повторив Нед, не маючи уявлення, що то за хлопець. — Я б також хотів його побачити.
Тобго Мотт окинув його ретельним, обережним поглядом.
— Як забажаєте, пане, — мовив він без жодного сліду минулої приязні, а тоді повів Неда через задні двері й вузький двір до склепінчастої кам’яниці, де й робилася вся ковальська справа. Щойно зброяр прочинив двері, зсередини дихнуло гарячим, і Недові здалося, що він заходить до пащі дракона. Всередині у кожному кутку палало горно, повітря смерділо димом та сіркою. Підмайстри підняли очі від молотів та кліщів рівно настільки, щоб втерти з лоба піт, поки голі до пояса учні-ковальчуки роздували міхи.
Майстер прикликав до себе високого хлопця приблизно Роббового віку з міцними м’язистими грудьми та руками.
— Перед тобою князь Едард Старк, новий Правиця Короля, — мовив майстер до юнака, який тим часом дивився на Неда похмурими блакитними очима і відкидав з них просякле потом волосся. Густе кудлате непокірне волосся, чорне, мов чорнило. Щелепою бігла тінь бороди.
— Це Гендрі. Сильний для своїх років,
працює добре. Покажи-но, хлопче, Правиці того шолома, якого ти скував.Трохи соромлячись, хлопець відвів їх до свого місця і показав сталевого шолома у вигляді бичачої голови з двома великими закрученими рогами.
Нед покрутив шолома у руках. Сталь була не вилощена, але майстерно викувана.
— Чудова робота. Я б із задоволенням купив його в тебе.
Хлопець вихопив шолома з Недових рук.
— Він не на продаж робився.
Тобго Мотта вразив жах.
— Малий, ти розмовляєш до Правиці Короля! Якщо його ясновельможності сподобався шолом, ти мав би зробити їм подарунок. Тебе вшанували великою честю!
— Я зробив його для себе, — вперся ковальчук.
— Тисячу разів благаю пробачити, пане мій, — поспіхом підлестився майстер до Неда. — Малий грубий, як свіжа криця, і йому, як криці, пішло б на користь добре биття. Той шолом — то таке… підмайстрове капарство. Пробачте йому, і присягаюся, я викую вам такого шолома, якого ви ще не бачили.
— Мені нема за що його пробачати. Гендрі, коли до тебе приходив князь Арин, про що ви балакали?
— Він питав, ото і все, мосьпане.
— Про що саме питав?
Хлопець здвигнув плечима.
— Чи здоровий я, чи зі мною добре поводяться, чи до смаку робота, усяке про матір. Хто вона була, яка на вигляд, таке різне.
— Що ти йому розповів? — наполягав Нед.
Хлопець знову відкинув з лоба пасмо чорного волосся.
— Мати померла, як я був малий. Волосся мала жовте, як солома. Бува, співала мені. Служила в шинку.
— Чи запитував про щось князь Станіс?
— Отой лисий? Ні, не питався. Слова не сказав, тільки вирячився так, наче я його дочку гойдав.
— Припни свого брудного язика! — гримнув майстер. — Перед тобою права рука самого короля!
Хлопець опустив очі.
— Розумний, але впертий дуже. Той шолом… йому всі кажуть, що він упертий, мов бик, от він їм і показав.
Нед торкнувся голови малого, перебрав пальцями густе чорне волосся.
— Ану поглянь на мене, Гендрі.
Ковальчук підняв обличчя. Нед роздивився обриси щелепи, очі кольору блакитного льоду. «Так», подумав він, «усе зрозуміло».
— Іди працюй, хлопче. Вибач, що потурбував.
Нед пройшов разом з майстром назад до будинку.
— Хто заплатив за його навчання? — недбало кинув він.
Мотта це питання мовби роздратувало.
— Та ви ж самі його бачили. Міцний, розумний. Уроджений коваль — руки наче створені для молота. То я взяв його без платні.
— А тепер кажіть правду, — наказав Нед суворо. — На вулицях повно міцних хлопчаків. Того дня, коли ви візьмете учня без платні, на півночі розвалиться Стіна. Хто за нього платив?
— Якийсь пан, — неохоче відповів майстер. — Імені він не казав, герба на одязі не мав. Заплатив золотом, удвічі проти звичаю. Сказав, що половина за навчання, половина за мовчання.
— Опишіть його вид.
— Тілистий, плечима круглий, нижчий від вас. Брунатна борода, здається, трохи рудувата. Мав на собі багату кирею важкого лілового оксамиту, гаптовану срібною ниткою. Але на голову надів каптура, обличчя ховав у тіні, тож я його достеменно не бачив.
Повагавшись, він додав: