Гра престолів
Шрифт:
Східний шлях був небезпечніший, дикий і кам’янистий. Він пролягав скелястими передгір’ями та лісовими гущавинами до Місячних Гір, через високі перевали та глибокі урвища, а далі виходив у Долину Арин та до півостровів Пальців, що лежали коло моря за нею. Над Долиною високо й неприступно стояло Соколине Гніздо, сягаючи вежами синього неба над головою. Там сиділа її сестра… можливо, зберігаючи відповіді на якісь із питань, що мучили Неда. Ліза, певна річ, знала більше, аніж насмілилася сказати у листі. Можливо, навіть мала доказ, якого потребував Нед, щоб звалити Ланістерів з вершини у порох. А якби дійшло до війни, то їм знадобилися б Арини та їхнє східне
Але гірський шлях був смертельно небезпечний. Скелястими проходами нишпорили сутінькоти, схилами з’їжджали зсуви, а високо у горах жили роди свавільних наскочників, які спускалися донизу, аби грабувати й різати, а тоді зникали, як сніг під сонцем, щойно з Долини по їхні душі виїжджали лицарі. Навіть Джон Арин, найвеличніший з князів, якого знала Долина, завжди перетинав гори з великим збройним почтом. А почет Кетлін складався з одного немолодого лицаря, закутого у честь і озброєного вірністю.
«Ні», подумала вона, «хай Водоплин та Соколине Гніздо почекають». Її шлях лежав до Зимосічі, де на неї чекали сини та обов’язки. Перетнувши Перешийок, вони могли з’явитися до одного з Недових значкових і вислати гінців з наказами стерегти королівський гостинець, що вів на північ.
Дощ змив з виду поля, що лежали за перехрестям, та Кетлін тримала цю землю в пам’яті. Зовсім поруч був базар, а далі за дві верстви село — півсотні білених хат навколо невеличкого мурованого септу. Може, вже й більше: літо було довге та мирне, люди одружувалися й плодилися. Північніше королівський гостинець біг уздовж Зеленозуба, вітки Тризуба, родючими долинами та зеленими лісами, повз квітучі та справні городці, міцні замки та обійстя річкових панів.
Кетлін знала їх усіх до одного: Чорнолісів та Бракенів, одвічних ворогів, чиї чвари мусив замирювати її батько; пані Вент, останню в роді, що ділила з привидами похмурі склепіння Гаренголу; дражливого князя Фрея, що пережив сімох дружин і забив обидва свої замки-близнюки дітьми, онуками та правнуками, не рахуючи байстрюків та байстрюцьких байстрюків. Усі вони сиділи значковими на землі та в замках від дому Таллі, присягали на мечі у вірній службі Водоплинові. Та Кетлін питала себе, чи цього вистачить, якщо почнеться війна. Її батько — відважний воїн, непохитний у своїй вірності — поза всякі сумніви скличе корогви… та чи прийдуть ті корогви? Даррі, Ригери, Мутони також присягали Таллі, але на Тризубі билися за Раегара Таргарієна. Князь Фрей з’явився зі своїм рушенням вже як битва скінчилася, викликавши сумнів, до кого він, власне, збирався приєднатися. Ясна річ, що сам він запевняв переможців у своїй вірності, але батько Кетлін від того часу кликав його Фреєм Спізнілим.
«Не можна допустити до війни», з гарячковою рішучістю подумала Кетлін. Вони мусять відвернути війну за всяку ціну.
Пан Родрік прийшов по неї, щойно перестали калатати у дзвін.
— Краще нам поспішити, пані, якщо хочемо сьогодні повечеряти.
— Краще нам не вдавати з себе лицаря та пані, доки не перетнемо Перешийок, — мовила вона. — Прості подорожні викликають менше уваги. Скажімо, хай би двоє міщан, батько та дочка, їхали кудись у сімейних справах.
— Як накажете, пані, — погодився пан Родрік і зрозумів свою помилку, тільки коли вона засміялася. — Старий звичай нелегко забути… доню.
Він спробував смикнути за зголені баки і роздратовано пирхнув, не знайшовши їх.
Кетлін узяла його під руку.
— Підемо, батечку, — мовила вона. — Гадаю, Маша Гедль і досі вміє подати доброї страви. Але благаю, не вихваляйте її, бо краще нам не бачити
тієї посмішки.Зала корчми була довга, з протягами. З одного кінця стояли рядком величезні барила, з другого палав вогонь у комині. Хлопчик-служка бігав туди-сюди з рожнами засмаженого м’яса, поки Маша наливала пиво з барил, жуючи кислолист.
Лави були геть засиджені впереміш подорожніми всякого роду і стану. На перехресті хто тільки не сходився між собою: красильники з чорно-ліловими руками хлюскали пиво з річковиками, що смерділи рибою; там м’язистий коваль тіснився, даючи місце сивочолому септонові, а тут побиті життям сердюки-горлорізи пліткували про новини з пухкими крамарями, наче старі друзі.
Серед товариства сиділо більше збройного люду, ніж Кетлін бажала б. Троє коло вогню мали на собі значки з червоним огирем Бракенів. Онде сидів цілий загін у синюватих кольчугах та сріблясто-сірих накидках, а на плечах в них виднівся знайомий знак дому Фрей — подвійні башти через міст. Вона пробіглася поглядом по обличчях, але вояки були замолоді, щоб її впізнати. Коли вона поїхала звідси на північ, найстарший серед них мав бути не більший за Брана.
Пан Родрік знайшов для них порожнє місце на лаві коло кухні. Навпроти через стіл хвацький молодик бринькав на цимбалах.
— Сім божих благословінь на вас, добродії, — побажав молодик, як вони сідали. Перед ним на столі стояв порожній кухоль з-під вина.
— І на тебе, співцю, — чемно відповіла Кетлін. Пан Родрік завимагав хліба, м’яса та пива голосом, який чітко проказував «зараз і негайно». Співець, юнак років вісімнадцяти, зміряв їх зухвалим поглядом і спитав, куди вони прямують, звідки, яких новин чули… випускаючи питання одне за іншим, немов стріли, і не чекаючи на відповіді.
— Ми виїхали з Король-Берега два тижні тому, — відповіла Кетлін на найбезпечніше з питань.
— А я саме туди, — зазначив молодик. Як вона й підозрювала, йому більше кортіло розповідати про себе, аніж слухати когось. Нічого співці так не любили і вполовину, як свої власні голоси. — Де турнір Правиці, там шляхетні пани і товсті гамани. Останнього разу я наспівав собі стільки срібла, що не міг втримати у руках… і не втримав, бо усе поставив на перемогу Крулеріза.
— Хто ставить гроші на забави, той гнівить богів, — суворо мовив пан Родрік. Він народився на півночі й поділяв погляди Старків на турніри.
— Я напевне прогнівив, — погодився співець. — Ваші люті боги змовилися з Лицарем Квітів і облупили мене до нитки.
— Ти отримав корисний урок, — повчально зазначив пан Родрік.
— Авжеж. Цього разу ставитиму на пана Лораса.
Пан Родрік спробував смикнути за баки, яких не було, але не встиг він вигадати, чим дорікнути співцеві, як прибіг служка. Він поклав перед ними вибрані зсередини буханці хліба і наповнив кожний шматками рум’яного м’ясива, щойно знятого з рожна і стікаючого запашним соком. На іншому рожні стирчали невеличкі цибулинки, вогнеперці та тлусті гриби. Пан Родрік хутко узявся до страви, а служка побіг по кухлі пива.
— Мене звати Марільйоном, — мовив співець, смикаючи струни. — Ви, напевне, чули мій спів деінде?
Його звичаї викликали в Кетлін посмішку. На північ до Зимосічі добрідало небагато співців, але вона знала їхню породу ще зі свого дитинства у Водоплині.
— На жаль, ні, — відповіла вона.
Співець смикнув за струни, видавши жалібний стогін.
— Ви багато втратили, — запевнив він. — От якого, наприклад, ви чули найкращого співця?
— Алію з Браавоса, — миттю відповів пан Родрік.