Гра престолів
Шрифт:
— От би побачити Сантагарове обличчя, — мовив Роберт. — Сподіваюся, йому стане розуму послати їх ще до когось. Хай би собі бігали туди-сюди цілісінький день!
— Оті хлопці, — запитав Нед. — То Ланістери?
Роберт кивнув, витираючи сльози з очей.
— Брати у перших. Сини брата князя Тайвина. Когось із тих, хто помер. А може, й того, який живий. Зразу не згадаю, треба міркувати. Моя жінка походить з дуже великої родини, Неде.
«І дуже марнославної родини», додав подумки Нед. Він особисто не мав нічого проти двох зброєносців, але його турбувало, що Роберт уві сні та наяву оточений самими родичами королеви. Жадоба Ланістерів
— Кажуть, між тобою та королевою минулого вечора сталася сварка.
Веселощі разом скисли на Робертовому обличчі.
— Клята баба намагалася заборонити мені битися у бугурті. Тепер сидить у замку, аби ж її вхопило. Твоя сестра нізащо б мене так не осоромила.
— Ти не знав Ліанни так, як я, Роберте, — заперечив Нед. — Ти бачив її красу, але не бачив заліза під тією красою. Вона б відразу сказала, що в бугурті тобі нема чого робити.
— І ти туди ж? — скривився король. — Який ти нудотний, Старку. Надто довго сидиш на півночі. В тобі усі соки замерзли. То й нехай, але мої ще течуть у жилах!
Він ляпнув себе по грудях, наче підкріплюючи сказане.
— Але ж ти король, — нагадав йому Нед.
— Так, я сиджу на семиклятому залізному сідалі, коли мушу. То я вже не можу хотіти того самого, що інші чоловіки? Перехилити кухля вина, змусити дівку стогнати у ліжку, відчути коня між ногами? Семеро дідьків, Неде, я хочу когось відлупцювати!
Тут устряг пан Барістан Селмі.
— Ваша милість, — сказав він, — не личить королівській особі брати участь у бугурті. То не буде шляхетне змагання. Хто ж насмілиться вдарити вас у відповідь?
Питання й справді застигло Роберта зненацька.
— Як це хто? Та усі вони, лихого батька діти! Якщо зможуть, хе-хе. А останній, хто залишиться на ногах…
— …будеш ти, — закінчив за нього Нед. Він одразу побачив, що Селмі влучив у ціль. Розмови про небезпеки бугурту тільки додавали Робертові завзяття, але зауваження Регіментаря зачепило його гонор.
— Пан Барістан цілком правий. Немає у Семицарстві воїна, який з доброї волі нападатиме на короля зі зброєю в руках.
Король звівся на ноги, почервонівши лицем.
— Ти кажеш, що ті розмальовані боягузи просто віддадуть мені перемогу?!
— Та напевне ж, — мовив Нед, а пан Барістан Селмі схилив голову на знак мовчазної згоди.
На якусь мить Роберта охопив такий гнів, що він не міг вимовити ані слова. Він пройшов поперек шатра, крутнувся, пройшов назад, темніючи лицем. Тоді схопив грудину панцера з підлоги і в мовчазній люті жбурнув у Барістана Селмі. Пан Селмі мовчки ухилився.
— Геть звідси, — холодно вимовив король. — Геть звідси, поки я вас не повбивав.
Пан Барістан швидко вийшов. Нед рушив був слідом, але король покликав знову.
— Ні, Неде, не ти.
Нед обернувся. Роберт знову підняв ріг, наповнив його з барильця у кутку і пхнув Недові.
— Пий, — коротко наказав він.
— Я не хочу…
— Пий, кажу. Король наказує.
Нед узяв ріг і випив. Пиво було чорне, густе, таке міцне, що аж очі защипало.
Роберт знову сів.
— Трясця б тебе взяла, Неде Старку. Тебе і Джона Арина. А я ж вас обох любив. Що ви з мене зробили? Ти мав би бути королем. Ти або Джон.
— Ви мали більші права, ваша милість.
— Я тобі наказав пити, а не сперечатися. Ти зробив мене королем, то май чемність слухати, коли я кажу, хай тобі грець! Дивися на мене, Неде. Дивися, до чого доводить королювання. О боги, так розжирів,
що не влізаю в обладунок. Як я дожив до цього?— Роберте…
— Пий і мовчи, твій король говорить. Присягаюся, ніколи ще я не був такий живий, як коли воював за трон, і такий мертвий, як зараз, коли сиджу на ньому. Серсея… То Джонові Арину я маю дякувати за неї. Я взагалі не бажав одружуватися, коли від мене забрали Ліанну, але Джон наполіг, що престолові потрібен спадкоємець. Серсея Ланістер, сказав він, буде чудовою парою, вона прив’яже до мене князя Тайвина, бо раптом Візерисові Таргарієну спаде на думку воювати за батьківський трон.
Король похитав головою.
— Я любив того старого, клянуся тобі, але зараз вважаю чи не більшим дурнем, ніж блазень Місячок. О так, Серсея на вид красна, як сонце, але ж холодна, як лід… а дірку свою береже від мене так, наче там заховане усе золото Кастерлі-на-Скелі. Ану віддай мені пиво, якщо сам не п’єш.
Він схопив ріг, перехилив його, відригнув, витер рота.
— Мені шкода твоєї дівчинки, Неде. Справді. Я про цю справу з вовчицею. Мій син брехав, душею присягаюся. Мій син… ти ж любиш своїх дітей, так?
— Усім серцем, — відповів Нед.
— Розкажу-но я тобі одну таємницю, Неде. Не один раз я думав: а що як зректися корони? Сісти на корабель до Вільних Міст разом з конем та келепом, воювати та парубкувати… я ж для цього народився! Король-сердюк, ось як мене звали б співці. А знаєш, що мене зупинило? Думка про Джофрі на троні й Серсею позаду нього, яка шепотітиме йому на вухо. Мій син. Як я міг зробити такого сина, Неде?
— Принц ще малий, — недоладно відповів Нед. Він не мав жодної прихильності до Джофрі, але чув біль у Робертовому голосі. — Ти не забув, який навіжений сам був у його віці?
— Якби він був такий навіжений, як я, Неде, мене б те не турбувало. Але ти не знаєш його так, як знаю я.
Король зітхнув і хитнув головою.
— А може, ти й правий. Зі мною Джон кидав усяку надію багато разів, але з мене таки вийшов добрячий король.
Роберт зиркнув на Неда і скривився від його мовчанки.
— Знаєш, ти мав би сказати щось на знак згоди.
— Ваша милосте… — почав Нед, старанно добираючи слів.
Роберт ляпнув Неда по спині.
— Хоч би сказав, що я кращий за Аериса, і на тому дяка. Але ж ти ніколи не вмів брехати ані з любові, ані задля честі, Неде Старку. Я ще молодий, ти зараз поруч зі мною, все ще зміниться. Ми зробимо моє царювання вартим пісень, і хай Ланістери проваляться у сьоме пекло. Овва, запахло смаженим. Як гадаєш, хто стане переможцем? Ти бачив хлопця Мейса Тирела? Його кличуть Лицарем Квітів. Оце такий син, яким кожен чоловік пишався б. На минулому турнірі він зсадив Крулеріза просто на дупу. Бачив би ти обличчя Серсеї! Я реготав так, що боки заболіли. Ренлі каже, що в нього є сестра, дівчина чотирнадцяти років, гарна, як квіточка…
Вони поснідали чорним хлібом, вареними гусячими яйцями, рибою, смаженою на салі з цибулею, за столом, поставленим на кобильниці коло річки. Сум короля розвіявся разом з вранішнім туманом; невдовзі король вже смакував помаранча і бадьоро згадував один ранок у Соколиному Гнізді, коли вони були ще хлопчаками.
— …прислав Джонові барило помаранчів, пам’ятаєш? А вони усі зогнили, отож я кинув свого через стіл просто Даксові у носа. Пам’ятаєш, тому зброєносцеві пана Черленця з віспинами на пиці? А він кинув у мене. Джон і перднути не встиг, як помаранчі вже літали через трапезну туди-сюди.