Чтение онлайн

— Пане, я не хочу собі лиха.

— Ніхто з нас не хоче лиха, майстре Мотте, та на жаль, настали лихі часи, — відповів Нед. — Ви знаєте, хто цей хлопець.

— Я простий зброяр, пане. Я знаю те, що мені кажуть.

— Ви знаєте, хто цей хлопець, — терпляче повторив Нед. — Це не питання.

— Мій ковальчук, — відповів зброяр. Він дивився Недові просто у очі, впертий, як старе залізо. — Ким він був до мене, то не мій клопіт.

Нед кивнув. Він вирішив, що майстер-зброяр Тобго Мотт йому до смаку.

— Якщо настане день, коли Гендрі забажає носити зброю замість кувати її, хай прийде до мене. Він вродився зі статурою воїна, а не коваля.

А до того часу ви матимете мою дяку, майстре Мотте, і мою обіцянку. Якщо мені знадобиться шолом дітей лякати, я найперше піду до вас.

Стражник чекав його надворі з конями.

— Знайшли щось, пане? — запитав Джакс, поки Нед сідав верхи.

— Знайшов, — відповів Нед, приховуючи подив. Чого Джон Арин хотів від королівського байстрюка, і чому це коштувало йому життя?

— Пані, ви б краще прикрили голову, — порадив пан Родрік. — Застудитеся.

Вони потроху просувалися конями на північ.

— Та це ж проста вода, пане Родріку, — відповіла Кетлін. Її волосся звисало мокро і важко, одне пасмо вибилося і липло до лоба. Вона тільки уявити могла собі, якою скуйовдженою і неоковирною видається зі сторони. Та не зважала. Південний дощ був м’який і теплий. Кетлін подобалося, як він стікає обличчям — ніжний, мов материні поцілунки. Він повертав її у дитинство — довгі сірі дні у Водоплині. Вона згадувала божегай, важкі від вологи звислі гілки, сміх її брата, що ганявся за нею по купах мокрого листя. Вона пам’ятала, як робила пиріжки з глини разом з Лізою, як мокра слизька глина вилізала між пальців, пам’ятала вагу тих пиріжків у руці. Вони з хихотінням згодували їх малому Мізинцеві, і той так наївся грязюки, що його тиждень нудило. Які ж вони були молоді…

За минулі роки все те майже стерлося в Кетлін з пам'яті. На півночі дощі були холодні й жорстокі, а вночі, бувало, ще й перетворювалися на кригу. Від них врожай радше гинув, ніж живився. Дорослі чоловіки, потрапивши під такий дощ, хутко тікали до якогось найближчого схрону. Дощу, під яким би кортіло гратися маленьким дівчаткам, там не бувало.

— Я просяк наскрізь, — жалівся пан Родрік. — До самих кісток. Вже й кістки змокріли!

Ліс стояв навколо них щільною стіною. Сонний стукіт крапель по листю переривався лише чваканням кінських копит, витягуваних з рідкої грязюки.

— Ввечері нам би не завадило багаття, пані, й добра гаряча вечеря.

— Попереду на перехресті має стояти корчма, — відповіла Кетлін. Вона ночувала там у дитинстві багато разів, коли подорожувала разом з батьком. Князь Гостер Таллі замолоду не знав спокою, його завжди кудись тягнуло. Вона добре пам’ятала товстуху-корчмарку на ймення Маша Гедль, яка вдень і вночі жувала кислолист, а для дітей завжди мала безліч усмішок та солодких тістечок. Тістечка були просяклі медом, смаковиті й жирні, але як же Кетлін лякалася тих посмішок! Кислолист зробив зуби Маші темно-червоними, а її усмішку — пекельно жахливою.

— Корчма, — повторив пан Родрік пожадливо, — от якби ж… та ми не повинні ризикувати. Щоб лишатися невпізнаними, краще пошукати якогось обійстя чи городця…

Він замовк, почувши звуки на дорозі: плюскання води, брязкіт кольчуг, їржання коней.

— Вершники, — попередив лицар, сягнувши по руків’я меча. Навіть на королівському гостинці обережність не завадить.

Вони поїхали на шум вигином дороги, а тоді побачили, хто його спричинив: то була валка оружних вершників, які з галасом переходили бродом потік, що розлився від дощу. Кетлін натягнула повід, щоб дати їм дорогу.

Прапор у руках переднього вершника висів мокрою ганчіркою, але сторожа мала на собі сині киреї, застібнуті срібним орлом Морестражу.

— Малістери, — прошепотів до неї пан Родрік, наче вона сама не знала. — Пані, краще вам надіти каптура.

Кетлін не ворухнулася. З вершниками їхав сам князь Язон Малістер, оточений лицарями, біч-о-біч з сином Патреком та зброєносцями позаду. Вони прямували до Король-Берега на Турнір Правиці, зрозуміла вона. За останній тиждень на королівському гостинці подорожні юрмилися, мов мухи на гної: лицарі та компанійці, співці з цимбалами й тамбуринами, важкі вози хмелю, збіжжя, барил меду та вина, крамарі, ремісники, шльондри… й усі вони рухалися на південь.

Вона зухвало зміряла очима пана Язона. Останнього разу, коли вони бачилися, він жартував з її дядьком на її ж весіллі. Малістери були значковими Таллі, й пан князь привіз щедрі дарунки. За минулі роки його брунатне волосся добряче присолило сивиною, обличчя помережали зморшки, але гонор з роками не поменшав — князь їхав так, наче не боявся нічого в світі. Кетлін заздрила йому: самій їй доводилося боятися аж занадто. Проїжджаючи мимо, пан Язон коротко й різко кивнув, але то була тільки чемність вельможного пана до випадкових подорожніх. У його погордливих очах не майнуло жодного натяку на впізнавання, а син навіть і глянути на зустрічних не зізволив.

— Він вас не упізнав, — зачудувався пан Родрік.

— Він побачив двох заляпаних грязюкою, змоклих та стомлених подорожніх обабіч брудного шляху. Йому на думку ніколи б не спало шукати серед тих подорожніх дочку його зверхнього володаря. Гадаю, тепер у корчмі нам можна нічого не боятися, пане Родріку.

Поки вони доїхали до корчми на перехресті північніше від великого злиття річок Тризубу, наповзли сутінки. Маша Гедль ще потовстіла та посивіла від того часу, коли Кетлін її пам’ятала, і все жувала свій кислолист. Кетлін вона подарувала один побіжний погляд і жодної зі своїх кривавих посмішок.

— Дві кімнатки на горищі, більше нічого нема, — буркнула вона, жуючи. — Під самим дзвоном, зате вечері не пропустите. Хтось вередує, бо йому гучно. Нічого не поробиш. Ми набиті під зав’язку. Або туди, або на дорогу.

Вони обрали «туди». До низьких кімнаток на самому горищі вели старі вузькі сходинки.

— Лишіть чоботи тут, — мовила Маша, перерахувавши платню. — Хлопчик почистить. Не треба мені грязюки на сходах. І слухайте дзвін. Хто спізниться, той не вечерятиме.

Ані посмішок, ані солодких тістечок Кетлін не дочекалася.

Коли задзвонили до вечері, мешканці горища трохи не оглухли. Тим часом Кетлін перевдяглася у сухе і сиділа біля вікна, дивлячись, як склом стікає дощ. Скло було молочно-біле, з бульками, а знадвору густішали мокрі сутінки, тож єдине, що Кетлін досі розбирала, було потопле у грязюці перехрестя, де сходилися два великі гостинці.

Роздивляючись перехрестя, вона задумалася. Якщо повернути звідси на захід, то легка дорога швидко приводила до Водоплину. Батько завжди давав їй мудрі поради, коли вона їх потребувала, і вона прагнула усім серцем побалакати з ним, попередити про бурю, яка насувалася. Якщо Зимосіч мала готуватися до війни, то ще вірніше те саме мусив робити Водоплин, набагато ближчий до столиці, ще й з навислою на заході могутньою тінню Кастерлі-на-Скелі. Якби ж батько почувався краще, вона могла б ризикнути, але Гостер Таллі був прикутий до ліжка вже два роки, і Кетлін не насмілювалася турбувати хворого.