Чтение онлайн

Едардові Старку не до смаку були усі ці потаємні зводи та змови.

— Семеро дідьків, — вилаявся він. А таки й дійсно, чоловік на мурі стежив за ним. Одразу відчувши себе незатишно, Нед відсунувся від вікна. — Невже у цьому клятому місті усі шпигують за всіма?

— Де там за всіма, — заперечив Мізинець і почав рахувати на пальцях. — Ну, ясна річ, за мною, за вами, за королем… хоча якщо подумати, король сам розповідає дружині забагато, та й про вас я не певний.

Він підвівся з місця.

— Чи маєте ви на службі людину, якій можете вірити цілком і беззаперечно?

—

Так, — відповів Нед.

— А я в такому разі маю чудовий палац у Валірії, який ладен задешево продати вашій вельможності, — з глузливою усмішкою повідомив Мізинець. — Розумніше було б відповісти «ні», пане мій. Та нехай уже. Надішліть отого вашого сердешного повірника до пана Гуго та інших згаданих осіб замість себе. За вашими особистими переміщеннями добре стежать, але навіть Павук Варис не здатен цілісінький день нишпорити за кожним вашим слугою.

І він вирушив до дверей.

— Пане Петире, — покликав його Нед. — Я… дякую вам за допомогу. Можливо, я помилявся, коли не довіряв вам.

Мізинець вщипнув свою маленьку гостру борідку й відповів:

— Як же ж ви повільно навчаєтеся тутешнього звичаю, пане князю. Недовіра до мене — то найрозумніше, на що ви спромоглися у цьому замку, відколи злізли з коня.

Джон саме показував Дареонові, як краще завдавати удару збоку, коли у навчальному дворі з’явився новобранець.

— Ширше став ноги, — наполягав Джон. — Не треба втрачати рівновагу. Отак краще. Тепер обертайся, коли б’єш, вкладай у клинок усю вагу тіла.

Раптом Дареон зупинився і підняв забороло.

— Свята Седмиця, — пробурмотів він. — Ти глянь лишень, Джоне.

Джон обернувся і побачив крізь зорову щілину шолома найтовщого хлопця, якого стрічав за життя. Той боязко тупцював у дверях зброярні й на вид важив щось із вісім пудів. Хутряний комір гаптованого вапенрока губився серед кількох підборідь. Світлі очі занепокоєно бігали посеред круглого, як місяць, обличчя, а товсті спітнілі пальці жмакали оксамит жупана.

— Мені… мені наказали з’явитися сюди… для навчання, — мовив хлопець, ні до кого не звертаючись.

— Панич, — зазначив Пип до Джона. — З півдня. Певно, десь коло Вирію.

Пип проїхав ціле Семицарство з ватагою мартоплясів і вихвалявся, що назве стан та місце народження будь-якої людини за кількома її словами.

На грудях підбитого хутром товстунового вапенрока було вигаптувано кармазиновою ниткою крокуючого мисливця. Джон не впізнав цього знаку. Пан Алісер Терен зміряв поглядом свого нового підопічного і мовив:

— Здається, на півдні скінчилися лісокради й злодюги. Тепер нам на Стіну шлють паців із хліву. Гей, пане Підчереване! Тебе обдурили: з хутра та оксамиту обладунків не кують!

Скоро виявилося, що новобранець привіз власну лицарію: повстяного каптана, кубрака з вареної шкіри, кольчугу з бляхами, шолома, навіть великого щита з дерева і шкіри з тим самим мисливцем на ньому, що й на вапенроку. Але ніщо з того не було чорне, тож пан Алісер наказав йому узброїтися наново зі зброярні Варти. Це відняло половину

ранку. Щоб припасувати кольчугу до хлопцевого обсягу, Доналові Нойє довелося розшити її по боках та вставити клапті шкіри. Щоб насадити йому на голову шолома, зброяр відкріпив забороло. Шкіряні штани та каптан сиділи так тісно, що він ледве рухався. Вдягнений до бою, новачок скидався на перепечену ковбасу, яка зараз лусне.

— Сподіваймося, що ти хоч в ділі не такий нездара, як з виду, — мовив пан Алісер. — Гальдере, ану перевір, чи наш панок Кабанок до чогось вдатний.

Джон Сніговій зіщулився. Гальдера народили посеред каменярні й виростили каменярчуком. Він мав шістнадцять років, високий зріст, міцні м’язи, і Джон одержав від нього немало добрячих ударів.

— Зараз буде гидко, як у сраці старої шльондри, — пробурмотів Пип. Так воно й вийшло.

Бій не тривав ще й хвилини, а товстун вже валявся на землі, трусячись усім тілом. З-під побитого шолома та між пухких пальців цебеніла кров.

— Здаюся! — верескнув він. — Не треба, здаюся, не бий мене!

Раст і ще кілька хлопців зареготали. Але навіть тоді пан Алісер не дозволив скінчити бойовисько.

— Ану ставай на ноги, панок Кабанок, — мовив він. — Візьми до рук меча.

Коли натомість хлопець розпластався долу, Терен махнув рукою до Гальдера.

— Лупи його боком меча, поки не встане.

Гальдер ліниво ляснув по задертих сідницях супротивника.

— Не повірю, що ти не можеш дужче, — докинув йому Терен.

Гальдер ухопив меча обіруч і приклався до жертви так міцно, що від удару, навіть площиною, луснула шкіра штанів. Новачок відчайдушно заверещав з болю.

Джон Сніговій ступив був уперед, але Пип вхопив його кольчужною рукою за плече.

— Не треба, Джоне, — прошепотів малий, стурбовано зиркаючи на пана Алісера Терена.

— Ставай на ноги, — повторив Терен. Товстун спробував підвестися, ковзнув і важко гепнувся.

— Панок Кабанок потроху розуміє, що до чого, — зазначив пан Алісер. — Ану ще раз.

Гальдер підняв меча, щоб завдати нового удару.

— Вріж-но нам трохи сальця! — вигукнув Раст і реготнув.

Джон відкинув Пипову руку.

— Годі, Гальдере.

Гальдер зиркнув на пана Алісера.

— Пан Байстрюцький розлютилися, сіромахи затрусилися, — зазначив майстер-мечник своїм різким холодним голосом. — Нагадаю, що я тут майстер-мечник, який би ти не був Сніг-воєвода.

— Подивись на нього, Гальдере, — закликав Джон, відчайдушно намагаючись не зважати на Терена. — Бити поваленого ворога — то ганьба. Він здався.

Джон схилився над товстуном, тоді став навколішки.

Гальдер опустив меча.

— Він здався, — повторив юнак.

Оніксово-чорні очі пана Алісера втупилися у Джона Сніговія.

— Схоже, наш пан Байстрюцький закохалися, — мовив лицар, поки Джон допомагав товстунові підвестися. — Ану оголи клинка, Снігу-воєводо.

Джон витяг меча. Досі він зважувався перечити панові Алісеру тільки до якоїсь межі, але зненацька залишив ту межу далеко позаду, і йому стало лячно.

Терен посміхнувся.