Гра престолів
Шрифт:
— Та ну, я співаю набагато краще, аніж отой старий сучок, — заперечив Марільйон. — Як маєте трохи срібла на пісеньку, я вам зараз покажу.
— Кілька мідяків я, може, й маю, та краще викину їх до колодязя, аніж віддам за твоє мекання, — пробурчав пан Родрік. Його думка про співців була добре відома. Музика й спів личить дівчатам, але він не тямив, з якого дива здоровий парубок стане брати до рук цимбали, коли міг би узяти меча.
— Щось вашому дідусеві жовч підпирає, — мовив Марільйон до Кетлін. — Я ж бо хотів вас пошанувати. Віддати належне вашій красі. Правду кажучи, мені самою долею
— О, це добре видно, — гречно відповіла Кетлін. — Князь Таллі полюбляє пісні, як я чула. Поза сумнівом, ви бували у Водоплині.
— Та разів сто, — легковажно відповів співець. — Мені там вже й кімнатку лишили, а молодий князь мене тримає за рідного брата.
Кетлін посміхнулася, уявивши, що б сказав Едмур. Колись один співець затяг до ліжка дівчину, на яку той заглядався, і тепер Едмур на дух не переносив усю їхню породу.
— А у Зимосічі? — запитала вона його. — Колись бували на півночі?
— Чого б це? — скривився Марільйон. — Там в них самі хуртовини вищать і ведмеді по заметах блукають. А Старки не розуміють іншої музики, окрім вовчого виття.
Краєм вуха Кетлін почула, як відчинилися двері на дальньому кінці зали.
— Хазяйко, — покликав голос пахолка позаду неї, — нашим коням треба десь стати, а пан Ланістер потребують кімнати й гарячої купелі.
— О боги, — мовив пан Родрік ще до того, як Кетлін міцно схопила його за руку, аби мовчав.
Маша Гедль вже вклонялася і сяяла бридкою кривавою посмішкою.
— Даруйте, мосьпане, справді, забито усе, жодної кімнатки нема.
Їх було четверо. Кетлін побачила старого у чорному вбранні Нічної Варти, двох пахолків… і його, малого та зухвалого, як от тобі раз.
— Мої хлопці пересплять і в стайні, а я, самі бачите, місця займаю небагато.
Він сяйнув глузливою посмішкою.
— Аби вогонь горів і солома не дуже юрмилася блохами, то й добре.
Маша Гедль так бідкалася, що аж ламала руки з горя.
— Ой божечки, мосьпане, та жодного кутка нема, це ж турнір, як тут дати ради, ой божечки…
Тиріон Ланістер видобув з гамана монету, підкинув її над головою, спіймав, знову підкинув. Зі свого місця, навіть через усю залу, Кетлін не могла не помітити блиску золота.
Якийсь компанієць у вицвілому синьому кобеняку скочив на ноги.
— Ласкаво прошу, беріть мою кімнату, мосьпане!
— Оце розумний чолов’яга, — мовив Ланістер, жбурляючи монету поперек зали. Компанієць вправно упіймав її в польоті. — Ще й спритний який!
Карлик обернувся до Маші Гедль.
— А попоїсти в вас подають, сподіваюся?
— Усе, що забажаєте, мосьпане, — запевнила корчмарка.
«Хай удавиться», подумала Кетлін, але подумки мимоволі уявила, як давиться Бран власною кров’ю.
Ланістер зиркнув на ближні столи.
— Мої хлопці їстимуть те, що ви подаєте людям. Подвійні пайки, якщо ваша ласка, бо дорога була важка. Я ж візьму смажену птицю. Курку, качку, голуба — що маєте. Пришліть і глек кращого вина. Йорене, чи не бажаєте розділити трапезу?
— Авжеж, мосьпане, — відповів чорний братчик.
Карлик поки що й погляду не кинув на дальній кінець зали, і Кетлін саме подумала, як добре, що сьогодні до корчми набилося стільки люду… аж тут
Марільйон скочив на ноги.— Вельможний пане Ланістере! — загукав він. — Маю велику охоту і честь розважити вас за вечерею. Я заспіваю вам баладу про величну перемогу вашого батька при Король-Березі!
— Ніщо не зіпсує мені вечерю певніше, — сухо пробурчав карлик. Його різнобарвні очі кинули гострий погляд на співця, потім відійшли убік… і знайшли Кетлін. Якусь мить він дивився зачудовано. Вона відвернула була обличчя, та запізно. Карлик уже всміхався до неї.
— Пані Старк, яка несподівана радість, — мовив він гречно. — Так сумно було проминути вас у Зимосічі.
Марільйон глипнув на неї збентежено, а тоді аж розлютився на себе за дурість. Кетлін тим часом підвелася з лави, чуючи, як стиха лається пан Родрік. «Якби ж він застряг на тій Стіні», подумала вона, «якби ж…»
— Пані… Старк? — мляво перепитала Маша Гедль.
— Останнього разу я ночувала тут ще як Кетлін Таллі, — мовила вона до корчмарки. Чула бурмотіння подорожніх, відчувала на собі погляди. Зиркнула круг зали, на обличчя лицарів та стражників і глибоко зітхнула, аби стишити шалене калатання серця. Чи насмілитися, чи ні? Та нема вже коли сушити голову. Ще мить, і голос її загримів у власних вухах.
— Гей, пане лицарю, ви, у кутку! — гукнула вона до немолодого чоловіка, якого досі не помічала. — Чи в вас на жупані вигаптувано часом не чорного кажана Гаренголу?
Чоловік звівся на ноги.
— Саме так, вельможна пані.
— А хіба пані Вент не є вірним і чесним другом моєму батькові, князю Гостеру Таллі на Водоплині?
— Саме так, — ствердив лицар.
Пан Родрік тихо піднявся і перевірив, як ходить меч у піхвах. Карлик глипав на них зачудованими різнобарвними очима, нічого не тямлячи.
— Значок з червоним огирем завжди радо приймали у Водоплині, — мовила вона до трійці біля вогню. — Мій батько числить Джоноса Бракена за одного зі своїх найстаріших і найвірніших значкових.
Троє стражників обмінялися непевними поглядами.
— Довіра його вельможності — то велика честь для нашого пана, — обережно відповів один з вояків.
— Заздрю, що ваш пан батько має стількох вірних друзів, — докинув Ланістер, — але не дуже розумію, до чого ви ведете, пані Старк.
Вона залишила його слова без відповіді й обернулася до великого загону в сірому та синьому. Головна її турбота була саме про них, бо їх сиділо у залі більше як двадцятеро.
— Ваш значок мені теж відомий: то башти-близнюки Фреїв. Як ся має ваш ласкавий пан, добродії?
Підвівся очільник загону.
— Князь Вальдер у доброму здоров’ї, мосьпані. На дев’яності іменини збирається взяти нову дружину. Просив вашого пана батька вшанувати весілля своєю особою.
Тиріон Ланістер гигикнув. Кетлін зрозуміла, що тепер він у її руках.
— Цього чоловіка приймали у моєму домі як гостя, а він смів важити на життя мого сина, хлопчика семи років, — гучно оголосила вона до товариства, вказуючи пальцем на Ланістера. Поруч із нею встав пан Родрік з мечем у руці. — В ім’я короля Роберта і доброчесних панів, яким ви служите, закликаю вас схопити його та допомогти повернути до Зимосічі для очікування королівського правосуду.