Гра престолів
Шрифт:
— А ви, пані Старк — дурепа. Мізинець ніколи не любив нікого, крім Мізинця. Запевняю вас, він хвалився зовсім не про вашу руку, а про повну пазуху цицьок, солодкий ротик та жаркий вогонь між ногами.
Курлекет вхопив його за жмут волосся та смикнув, задерши голову і оголивши горлянку. Тиріон відчув холодний поцілунок сталі нижче підборіддя.
— Пустити йому кров, мосьпані?
— Вб’єте мене — правда помре зі мною, — вичавив з себе Тиріон.
— Хай говорить, — наказала Кетлін.
Курлекет неохоче відпустив Тиріонове волосся.
Тиріон глибоко зітхнув.
— Як саме, за словами Мізинця, я відібрав у нього кинджала? Відповідайте, якщо ваша ласка.
— Ви його виграли, коли
— Коли мого брата Хайме вибив із сідла Лицар Квітів, чи не так? Він вам так сказав?
— Саме так, — визнала вона. Лоба їй прорізала зморшка.
— Наїзники! — донісся вереск з вивітреного гребеня над головами. Пан Родрік вислав Лагариса на скелю, аби той дивився за дорогою, поки решта відпочиває.
Довгу мить ніхто не ворушився. Першою отямилася Кетлін Старк.
— Пане Родріку, пане Вілісе, на коней! — вигукнула вона. — Решту коней поставте за нами. Могоре, стережи бранців…
— Дайте нам зброю! — Тиріон скочив на ноги і схопив її за руку. — Вам знадобиться кожна пара рук!
Вона зрозуміла, що він правий — Тиріон і сам бачив. Гірським родам було начхати на чвари великих домів; вони ладні були різати Старків і Ланістерів так само завзято, як і один одного. Сама тільки Кетлін могла дочекатися милості, бо була ще досить молода, аби виношувати синів. І все ж вона вагалася.
— Я їх чую! — гукнув пан Родрік.
Тиріон повернув голову, прислухався і почув стукіт копит — з тузінь, а чи й більше, коней. Вершники наближалися. Раптом заворушилися усі: хапали зброю, бігли до коней.
Згори на дупі приїхав Лагарис, дощем розсипаючи дрібні камінці. Неоковирний чолов’яга зі жмутками рудого волосся, що стирчали з-під гостроверхого шишака, приземлився перед Кетлін Старк і видихнув, засапаний:
— Двадцятеро, а може, двадцять п’ять. — Він віддихався і проказав далі, — Молочні Змії чи Брати Місяця, хто їх розбере. Мабуть, бачили нас… може, десь дозорці… вони знають, що ми тут.
Пан Родрік Касель вже сидів у сідлі з мечем у руці. Могор присів за каменем, тримаючи в руках списа з залізним гостряком, а в зубах — кинджала.
— Гей, співцю! — покликав пан Віліс Вод. — Допоможи з панцером!
Та Марільйон сидів застиглий і блідий, як молоко, вчепившись у цимбали. Тож на ноги скочив Тиріонів пахолок Моррек і побіг на поміч лицареві.
Тиріон не відпускав Кетлін Старк.
— Іншого вибору немає, — переконував він, — нас троє, і ще четвертий охоронятиме… а різниця в четверо людей посеред цих гір — то різниця між життям і смертю.
— Присягніться мені, що складете зброю відразу після бою.
— Присягнутися?! — Стукіт копит наближався. Тиріон криво посміхнувся. — Охоче присягаюся, пані… честю Ланістерів.
Якусь мить він думав, що вона плюне йому межи очі, але натомість почув її гарчання:
— Дайте їм зброю!
По тому пан Кетлін кинулася геть. Пан Родрік кинув Джикові його меча у піхвах і обернувся у бік ворога. Моррек узявся до лука та сагайдака і став на коліно обабіч дороги. Він краще стріляв, аніж бився мечем. А Брон підскакав до Тиріона і тицьнув йому обосічну сокиру.
— Я ніколи не бився сокирою! — Зброя лежала у руках незграбно та незнайомо. Сокира мала короткого держака, важке лезо, страшного гостряка нагорі.
— Вважайте, що рубаєте дрова, — кинув Брон, видобуваючи з піхов на спині меча-півторака. Тоді сплюнув, виїхав наперед і став поруч з Чігеном та паном Родріком.
Пан Віліс скочив у сідло і поспішив до них, поспіхом припасовуючи шолома — сталевого горщика з вузькою щілиною для очей та довгою чорною шовковою китицею.
— Дрова не стікають кров’ю, — зазначив Тиріон, ні до кого не звертаючись. Без обладунку він почувався голим. Пошукав очима якогось каменя
і побіг до того, за яким ховався Марільйон. — Ану посунься.— Ідіть геть! — заверещав на нього молодик. — Я співець, мені битися не личить!
— Ти що, втратив смак до пригод? — Тиріон узявся хвицяти його ногами, поки співець не посунувся, і саме вчасно: ще мить, і з'явилися нападники.
У тій битві не було хорунжих з корогвами, ніхто не бив у литаври і не сурмив у роги. Щойно Моррек та Лагарис дзенькнули тятивами, як просто зі світанку налетіли дикуни — чорні кощаві лобуряки у вареній шкірі та окремих частинах обладунків, що ховали обличчя за решітками шоломців. У руках, вдягнених у рукавиці, вони тримали найрізноманітнішу зброю: мечі, списи, нагострені коси, дубці зі шпичаками, кинджали, важкі залізні булави. На чолі мчав здоровань у смугастій шкурі сутінькота, озброєний обіручним мечем.
Пан Родрік вигукнув «Зимосіч!» і ринув назустріч, а за ним — Брон та Чіген, волаючи якогось бойового клича без слів. Не пас задніх і пан Віліс Вод, вимахуючи над головою шпичастим телепнем.
— Гаренгол! Гаренгол! — виспівував він.
Тиріон відчув раптове бажання підскочити, змахнути сокирою і заревти «Кастерлі-на-Скелі!», але безумство швидко минуло, і він скрутився ще тугішим клубком.
Він чув іржання переляканих коней, брязкання сталі об сталь. Чіген мечем розпанахав незахищене обличчя вершника у кольчузі, а Брон влетів між дикунів, як смерч, валячи ворогів наліво й направо. Пан Родрік напав на здорованя у шкурі сутінькота; іхні коні танцювали один навколо іншого, поки вершники завдавали ударів. Джик злетів на коня та ринув у бійку без ніякого обладунку. Тиріон побачив, як з горлянки ватажка у шкурі вигулькнула стріла, і коли той відкрив рота, замість крику з нього вихлюпнула кров. Поки він впав на землю, пан Родрік уже знайшов собі іншого ворога.
Раптом Марільйон заверещав і затулив голову цимбалами, бо через їхній камінь перескочив кінь. Тиріон зіп’явся на ноги саме вчасно, коли наїзник повернув на них, вимахуючи шпичастою булавою. Карлик вхопив сокиру обіруч і з чваканням тицьнув коневі у горло знизу вгору. Тварина заіржала і звалилася, аж Тиріон мало не впустив зброю, але таки витяг сокиру з коневої шиї та спромігся незграбно ухилитися. Марільйонові пощастило менше. Кінь з вершником купою звалився просто на нього, до того ж прип’явши ногу харциза до землі. Поки той намагався звільнитися, Тиріон підскочив ближче і поцілив сокирою просто йому в шию трохи вище лопаток.
Намагаючись вивільнити лезо, він почув, як під тілами стогне Марільйон.
— На поміч, пробі, — хапав той ротом повітря. — Рятуйте, боги, я стікаю кров’ю!
— Гадаю, то кінська кров, — мовив Тиріон. З-під мертвого коня показалася співцева рука, шкрябаючись у грязюці, мов п’ятиногий павук. Тиріон наступив чоботом на зсудомлені пальці й відчув задоволено, як вони хряснули.
— Заплющ очі та прикинься мертвим, — порадив він співцеві, а тоді перехопив сокиру і відвернувся.
Після цього час побіг швидко, мов річка. Світанок повнився ревищем і вереском, важко смердів кров’ю. Світ перетворився на безлад. Повз вуха свистіли стріли, билися об навколишні скелі. Він побачив, що Брона спішили, і той відбивається зразу двома мечами. Тиріон тримався обабіч битви, ковзаючи з каменя до каменя і вискакуючи з тіні раптово, аби рубонути по ногах котрогось із коней. Він знайшов пораненого дикуна і вколошкав його, привласнивши шоломця. Сидів шоломець надто щільно, але Тиріон був вдячний за хоч якийсь захист. Джика зарубали ззаду, поки він різав дикуна попереду себе, а потім Тиріон запнувся на тілі Курлекета. Свиняче рило розтрощили булавою, але Тиріон упізнав ножа і висмикнув його зі стражникових рук. Він саме пхав ножа за пас, коли почув жіночий вереск.