Чтение онлайн

— Моя дочка часто забуває про шляхетний звичай, — мовив Едард Старк з легкою посмішкою, яка мала пом’якшити докір. — Прошу нам вибачити, Йорене. То вас надіслав мій брат Бенджен?

— Та ні, так щоб хтось надіслав, то ні, мосьпане, от хіба тілько старий Мормонт. Я набираю тут людей на Стіну. Щойно Роберт збере двір, гепнуся на коліно і благатиму: ой пробі, королю та Правице, згляньтеся, чи не маєте у холодній якоїсь наволочі — вам її здихатися, а нам і теє в поміч. А Бенджен Старк, що його ви згадали… це ж я заради нього. Кров у ньому чорна тече, і він брат мені так само, як вам. Сюди я гнав

щосили, коняку трохи не до смерті замучив, зате інші добряче відстали.

— Інші?

Йорен сплюнув.

— Сердюки, компанійці, всякий набрід. В тому заїзді їх сиділа повна хата, і всі винюхали, чим тут пахне. Кров і золото — воно смердить однаково. Та й не всі подалися до Король-Берега. Декого понесло до Кастерлі-на-Скелі, а до Скелі відтам ближче. Пан Тайвин уже отримав звістку, і то напевне.

Батько спохмурнів.

— Яку ще звістку?

Йорен кинув погляд на Ар’ю.

— Краще наодинці, перепрошую пана.

— Як забажаєте. Десмонде, проведи мою дочку до її опочивальні. — Батько поцілував її в чоло. — Назавтра закінчимо розмову.

Ар’я стояла, наче вкопана.

— З Джоном не сталося нічого поганого? — запитала вона Йорена. — Або з дядьком Бендженом?

— Щодо Старка не скажу. А малий Сніговій був здоровий, як я зі Стіни їхав. Звістка не про них.

Десмонд узяв її за руку.

— Підемте, панянко. Ви чули, що пан батько наказали.

Ар’я змушена була піти з ним, але жалкувала, що то був не Товстун Том. Тома вона ще могла якось обдурити, аби вештатися коло дверей, поки не підслухає, що каже Йорен. Та Десмонд був рішучий і на її витівки не зважав.

— Скільки варти мають батько? — запитала вона стражника на шляху до своєї опочивальні.

— Тут, у Король-Березі? П’ятдесят хлопців.

— Ви ж не дасте нікому вбити його, так? — питала вона далі.

Десмонд засміявся.

— Про це не бійтеся, панночко. Пана Едарда стережуть день і ніч. Ніхто йому ніц не заподіє.

— Але в Ланістерів більше, ніж п’ятдесят людей, — зазначила Ар’я.

— Та вже ж. Але кожен північник вартий десяти отих південних жевжиків. Спіть собі солоденько.

— А що як по його душу прийде якийсь ворожбит?

— Щодо цього скажу, — відповів Десмонд, виймаючи меча з піхов, — що який би ти не був ворожбит, а як відтяти тобі голову, то на світі не заживешся.

— Роберте, благаю тебе, — вмовляв короля Нед, — послухай, що ти кажеш. Ти хочеш замордувати малу дитину.

— Та шльондра вагітна! — Король гепнув кулаком по столі ради з такою силою, наче грім вдарив. — Я тебе попереджав, Неде. Ще там, посеред поля курганів на півночі, я тебе попереджав, а ти не хотів слухати. Тож слухай тепер. Я хочу їх смерті! Обох, матері й дитини. І того дурника Візериса теж. Чи ясно я висловився? Я хочу їх смерті!

Інші радники відчайдушно вдавали, що їх тут немає. Мабуть, мали трохи більше розуму в голові. Нечасто Едард Старк відчував себе таким самотнім.

— Ти назавжди збезчестиш себе таким вчинком.

— То нехай це плямує мою совість, аби було зроблено! Я не такий сліпий, щоб не бачити тінь сокири, що висить в мене над шиєю.

— Немає ніякої сокири, — заперечив Нед

королю. — Тільки тінь від тіні, та й то років за двадцять у майбутньому… якщо вона взагалі існує.

— Якщо? — чемно перепитав Варис, складаючи напудровані руки. — Пане мій, ви мене ображаєте. Хіба я виніс би порожні чутки на розгляд короля та його ради?

Нед кинув на євнуха холодний погляд.

— Ви принесли нам шепотіння зрадника за півсвіту звідси. Може, Мормонт помиляється. А може, й бреше.

— Пан Джораг не насмілиться мене дурити, — відповів Варис з лукавою усмішкою. — Вважайте цю звістку певною, пане мій. Принцеса вагітна дитиною.

— Хай так. Але якщо ви помилилися, то нам нема чого боятися. Якщо станеться викидень, нам нема чого боятися. Якщо принцеса народить дочку, а не сина, нам нема чого боятися. Якщо немовля помре, нам нема чого боятися.

— Але якщо це хлопчик? — наполягав Роберт. — Якщо він житиме?

— То між нами все ще залишиться вузьке море. Я боятимуся дотракійців тоді, коли вони навчать своїх коней бігати водою.

Король зробив ковток вина і втупився у Неда через стіл ради.

— Тобто ти кажеш мені, щоб я нічого не робив, доки драконячий вилупок не висадить військо на мої береги? Отака твоя рада?

— Той драконячий вилупок зараз у матері в череві, — відповів Нед. — Навіть сам Аегон нікого не завойовував, поки смоктав мамчину цицьку.

— О боги! Ти впертий, мов зубр, Старку. — Його милість король роззирнувся навколо столу ради. — А ви куди язики позасовували? Чи ніхто не збирається вкласти трохи розуму оцьому дурню у його морожену голову?

Варис вкрадливо посміхнувся до короля і поклав м’яку руку Недові на рукав.

— Я розумію ваші сумніви, пане Едарде, справді розумію. І не відчуваю жодної втіхи, приносячи такі лихі звістки до столу ради. Ми радимося про жахливі речі, про підлість та ницість. Але якщо ми вже взялися правити цими королівствами, то мусимо іноді робити підлі й ниці речі на загальне добро держави. Хоч би як болісно від того не почувалися.

Князь Ренлі здвигнув плечима.

— Як на мене, справа досить проста. Візериса із сестрою треба було знищити багато років тому, та його милість, мій брат, зробив помилку, послухавши Джона Арина.

— Милосердя ніколи не буває помилкою, пане Ренлі, — відповів Нед. — На Тризубі пан Барістан, присутній тут, стяв у бою більше десятка добрих лицарів, Робертових та моїх друзів. Коли його принесли до нас — тяжко зраненого, ледве живого — Руз Болтон закликав нас врізати йому горлянку. Але ваш брат мовив: «Я не каратиму воїнів за вірність обов’язкові та вправність у бою» і надіслав свого власного маестра подбати про рани пана Барістана.

Він кинув на короля довгий холодний погляд.

— Шкода, що сьогодні з нами немає того лицаря.

Роберт мав совість почервоніти.

— Але це не те саме, — пожалівся він. — Пан Барістан був лицарем Королегвардії.

— А Даянерис є чотирнадцятирічним дівчам. — Нед знав, що давно переступив межі розумного, але мовчати не міг. — Роберте, я питаю тебе, заради чого ми повстали проти Аериса Таргарієна, коли не заради того, щоб припинити свавілля над дітьми?

— Щоб припинити рід Таргарієнів! — загарчав король.