Гра престолів
Шрифт:
— Ти вже згадувала того Михела, — зазначила Кетлін. Мули пішли звичним кроком, поволі, але упевнено. От і гаразд.
— Михел — мій коханий, — пояснила Мія. — Михел Черленець. Він служить зброєносцем панові Лину Корбрею. Щойно він через рік або два стане лицарем, як ми одружимося.
Цієї миті вона скидалася на Сансу, така щаслива і невинна у своїх мріях. Кетлін посміхнулася, але сумно й силувано. Черленці були старим родом Долини, мали в собі кров першолюдей. Вона чула те шляхетне ім’я. Може, хлопець і кохав її, але Черленця ніколи не одружать з байстрючкою. Сім’я знайде йому належну пару: когось із Корбреїв, Тягнидубів чи Ройсів, а чи й дочку шляхетного
Підйом виявився легшим, аніж Кетлін сподівалася. Дерева близько підступали до стежки, нависали над нею шурхотливим зеленим дахом, який не пускав крізь себе навіть світло місяця. Здавалося, що вони їдуть нагору довгим чорним підземним ходом. Але мули йшли впевнено, втоми не знали, а Мія Камінець і справді бачила у темряві. Вони потроху просувалися догори стежкою, що вихилялася туди й сюди на схилі гори, вкрита м'яким товстим килимом опалої глиці, по якій підкови мулів стукотіли зовсім приглушено. Кетлін охопив спокій, від м’якого хитання хилило на сон, і ось уже вона не знала, як з ним і боротися.
А може, таки й задрімала на якусь хвилю, бо раптом побачила перед собою важкі, обкуті залізом ворота.
— Кам’янець, — бадьоро оголосила Мія, злізаючи з мула.
Нагорі товстих та високих кам’яних мурів стирчали залізні шпичаки; над цитаделлю височіли дві товсті круглі башти. Брама відкрилася на вимогу Мії. Всередині її на ім’я привітав дебелий лицар — каштелян вартового замку — і запропонував два рожна печеного з цибулею м’яса просто з вогню. Тільки коли подали страву, Кетлін усвідомила, яка вона голодна. Поки вони вдвох їли навстоячки у дворі, стайнярі переклали сідла на свіжих мулів. Гарячий сік стікав підборіддям і капав на накидку, та вона з голоду навіть не зважала.
А тоді — нові мули і новий шлях під зорями… Друга частина підйому здалася Кетлін більш зрадливою. Стежка покрутішала, сходи витерлися сильніше, тут і там кришилися дрібними камінцями. З півдесятка разів Мія злізала з мула та прибирала з дороги камені, що на неї понасипалися.
— Нам не треба, аби мули тут ноги поламали, — пояснила вона, і Кетлін мусила погодитися. Височінь вже почала відчуватися. Рідше росли дерева, сильніше дмухав вітер, смикаючи за одяг та кидаючи волосся у обличчя. Час від часу сходи повертали і йшли над нижчими сходами; тоді вона бачила під собою Кам’янець, а далі униз — Місячну Браму з вогнями, тьмянішими за свічку.
Замок Снігокрай був менший за Кам’янець: одна укріплена башта, складена з колод внутрішня вежа та стайня за низькою стінкою, вибудуваною з каменю без розчину. Все ж він був припасований до Велетневого Списа так зручно, щоб панувати над усіма скельними сходами з нижнього вартового замку. Ворог, який намірився б на Соколине Гніздо, мав би пробиватися з Кам’янця з боєм за кожну сходинку під дощем каміння та стріл зі Снігокраю. Каштелян останнього — бадьорий молодий лицар з побитим віспою лицем — запропонував хліба з сиром та погрітися коло вогню, але Мія відмовилася.
—Треба їхати далі, мосьпані, — мовила вона до Кетлін. — Якщо ваша ласка.
Кетлін лише кивнула.
Знову дали свіжих мулів. Її був білий. Мія всміхнулася, коли побачила його.
— Білявчик — розумничок, мосьпані. На ніжках стоїть міцно, ба навіть на льоду. Але дивіться, будьте обережні. Як ви йому не сподобаєтеся, буде хвицятися.
Білий мул, схоже, уподобав Кетлін, бо не хвицявся, дяка богам. Та й льоду не було, за що вона теж дякувала долі.
— Мати казали, що багато сотень
років тому саме тут починався сніг, — мовила Мія. — Вище все завжди стояло біле, і лід ніколи не танув.Вона здвигнула плечима.
— А я взагалі не пам’ятаю, щоб сніг лежав так низько. Та може, то було колись, у старі часи.
«Яка вона молода», подумала Кетлін і спробувала пригадати, чи сама була такою. Дівчина прожила півжиття влітку, нічого більше й не знала. «Зима насувається, дитино», хотіла сказати Кетлін до Мії, вже була й рота розкрила… Мабуть, врешті-решт з неї таки вийшов ще один Старк.
Вище Снігокраю вітер вив по-вовчому, неначе живий. Він наскакував нізвідки, мовби звір у пущі, а тоді зникав у нікуди, наче ховався. Тут і зорі сяяли яскравіше — так близько, що можна було торкнутися, і величезний рогатий місяць висів у чистому чорному небі. Піднімаючись, Кетлін помітила, що краще дивитися вгору, аніж униз. Сходи потріскалися та викришилися після століть морозу та відлиги, під ногами незліченних мулів, а висота навіть у темряві примушувала серце підскакувати до горла. Коли вони прийшли до високої сідловини між двома шпичастими скелями, Мія злізла на землю.
— Тут краще буде перевести мулів. Вітер буває трохи лячний, мосьпані.
Кетлін незграбно вибралася з тіні та глянула на стежку попереду: сажнів зо три завдовжки, майже три стопи завширшки, але з урвищем по обидва боки. Вона чула, як верещить вітер. Мія легко ступила уперед, а мул пішов за нею так байдуже, наче перетинав замковий двір.
Настала її черга. Але щойно Кетлін зробила перший крок, як заціпеніла від страху. Вона відчула порожнечу навколо себе, нескінченні чорні провалля, що оточували з усіх боків, зупинилася, затремтіла і злякалася іти далі. Вітер верещав на неї, крутив накидку, намагався стягнути за край. Кетлін намацала ногою крок назад, коротенький та несміливий, але позаду стояв мул — відступати не було куди. «Тут мені й кінець», подумала вона і відчула, як спиною тече холодний піт.
— Пані Старк! — покликала Мія через провалля. Голос доносився звідкілясь за тисячу верст звідти. — Ви здорові?
Кетлін Таллі-Старк проковтнула залишки гонору і відповіла:
— Я… не можу йти далі, дитино.
— Та можете, — відповіла байстрючка. — Кажу вам, можете. Дивіться, яка широка тут стежка.
— Не хочу дивитися.
Світ крутився навколо неї, мовби дитяча дзига: гора, небо, мули, все разом. Кетлін заплющила очі, аби вгамувати нерівний подих.
— Я повернуся по вас, — пообіцяла Мія. — Тільки не рухайтеся, пані.
Якраз рухатися Кетлін зараз бажала найменше у світі. Вона стояла і слухала вереск вітру та шурхотіння шкіри по каменю, поки не з’явилася Мія і не взяла її м’яко за руку.
— Можете заплющити очі, якщо хочете. Пустіть повід, Білявчик сам про себе подбає. Ось так, мосьпані. Я вас переведу, це просто — от побачите. Ану ж зробіть один крочок. Отак, ніжку переставте, посуньте просто уперед. От бачите! А тепер другу, легенько. Та ви б тут перебігли й оком не змигнули. Тепер ще одну, давайте. Отак-о.
Крок за кроком, нога за ногою дівчина-байстрючка перевела Кетлін, сліпу й тремтливу, через вузьке місце, а білий мул спокійно тупав собі за ними.
Вартовий замок під назвою Небосхил являв собою одну лише високу стіну у вигляді серпа, з каменю без розчину, прибудовану до схилу гори. Та навіть палаци Валірії не здалися б Кетлін Старк прекраснішими. Тут нарешті почалася снігова шапка: вичовгані роками камені Небосхилу припали памороззю, довгі язики льоду тягнулися з вищих схилів донизу.