Чтение онлайн

— Ми тут у безпеці, — казала тим часом Ліза. Хлопчикові чи ще кому — Кетлін не знала напевне.

— Та не кажи дурниць, — відповіла Кетлін, потроху шаленіючи. — Ніхто не може зараз почуватися у безпеці. Ти гірко помиляєшся, якщо гадаєш пересидіти тут, аби Ланістери про тебе забули.

Ліза прикрила вухо хлопця рукою.

— Навіть якщо вони проведуть військо поміж гір та крізь Криваву Браму, Соколине Гніздо лишиться неприступним. Ти сама бачила. Тут нас не дістане жоден ворог.

Кетлін закортіло дати їй ляпаса. «А дядько Брінден же попереджав», раптом усвідомила вона.

— Неприступних замків не буває!

—

Бувають, — наполягала Ліза. — Гніздо неприступне, це усі кажуть. Аби ж тільки я знала, що робити з привезеним тобою Бісом!

— А він погана людина? — запитав князь Соколиного Гнізда, впускаючи з рота мамчину цицьку з мокрим червоним соском.

— Дуже погана, — відповіла Ліза, прикриваючись, — але матінка не дозволить йому скривдити її малесеньке дитятко.

— Тоді хай він полетить! — захоплено скрикнув Роберт.

Ліза попестила йому волосся.

— Може, й полетить, — мовила вона. — Може, саме така йому судилася доля.

Коли Нед знайшов Мізинця у загальній залі бурдею, той по-дружньому теревенив з високою гарною жінкою, вбраною у сукню з пір’я, зі шкірою, темнішою за чорнило. Біля вогню Гевард грав із соковитою дівкою на роздягання. Він уже втратив паса, делію, кольчугу і правого чобота, а дівчині довелося розстібнути сорочку до пояса. Джорі Касель стояв біля вікна, яким стікав дощ, і кривив рота у лукавій посмішці, втішаючись видом та спостерігаючи, як Гевард перевертає черепки.

Нед зупинився на низу сходів і натяг рукавиці.

— Нам вже час іти. Мої справи тут скінчені.

Гевард підхопився на ноги, поспіхом збираючи бебехи.

— Як накажете, мосьпане, — відповів Джорі. — Я допоможу Вилові привести коней.

І закрокував до дверей.

Мізинець прощатися не поспішав. Він поцілував чорній жінці руку, прошепотів їй на вухо жарт, з якого вона голосно засміялася, і неквапом рушив до Неда.

— Ваші справи, — запитав він легковажно, — або ж королівські? Кажуть, що Правиця бачить королівські сни, говорить королівським голосом і карає королівським мечем. А чи, бува, він не дрюкає жінок королівським…

— Пане Баеліше, — перервав його Нед, — не треба забуватися. Я вдячний вам за допомогу. Без вас ми б цей бурдей рік шукали. Та я не маю наміру терпіти ваші кпини. Окрім того, я вже не Правиця Короля.

— Ох і зла ж звірюка, мабуть, той лютововк, — зазначив Мізинець, скрививши рота.

Теплий дощ линув з чорного неба без зірок, поки вони йшли до стаєнь. Нед накинув каптура. Джорі вивів його коня. Молодий Вил вийшов зразу за ним, однією рукою ведучи Мізинцеву кобилу, а іншою порпаючись із пасом та поворозками штанів. Хихотячи до нього, у дверях стайні виникла босонога хвойда.

— Ми зараз поїдемо назад до замку, мосьпане? — запитав Джорі. Нед кивнув і скочив у сідло. Мізинець сів на свою кобилу поруч із ним, а слідом Джорі й решта.

— Чатая тримає добірний заклад, — мовив Мізинець, коли всі зрушили. — Маю намір купити його. Я помітив, що вкладати гроші в бурдеї набагато розумніше, аніж у кораблі. Повії рідко тонуть, а коли на заклад набігають пірати, то не відбирають грошики, а платять, як усі інші.

І пан Петир реготнув з власної дотепності.

Нед не заважав йому теревенити, і через деякий час той сам замовк. Вулиці Король-Берега стояли темні та покинуті. Дощ загнав усіх під дах. Він стукотів

Недові по голові, теплий, мов кров, і настирливий, як спогад про старі гріхи. Великі краплі води стікали йому по обличчі.

— Роберта ніколи не втримаєш надовго у одному ліжку, — казала йому Ліанна у Зимосічі одного вечора багато років тому, коли батько пообіцяв її руку молодому князеві Штормоламу. — Я чула, він вже має дитя від якоїсь дівчини у Долині.

Нед сам тримав те дитя на руках, тому не міг заперечувати. Як і брехати своїй сестрі. Але він запевнив її, що походеньки Роберта до заручин нічого не важитимуть, коли той стане доброчесним чоловіком і кохатиме її усім серцем.

Ліанна тільки посміхнулася.

— Кохання — то чудово, любий мій Недику, та воно не змінить чоловікової вдачі, яка вона є.

Дівчина була така молода, що Нед не наважився спитати про її вік. Поза сумнівом, вона була цнотлива; у кращих бурдеях вам завжди знайдуть цнотливу, аби гаман був набитий. Мала світло-руде волосся і розсип веснянок на переніссі, а коли вийняла цицьку, аби погодувати дитинча, то Нед побачив, що й груди в неї теж веснянкуваті.

— Я дала їй ім’я Барра, — мовила дівчина, поки дитина смоктала. — Вона така схожа на нього, хіба ні, мусьпане? Має його ніс, його волосся…

— Так.

Едард Старк попестив пухнасте темне волосся дівчинки. Воно стриміло крізь пальці, наче чорний шовк. Він пригадав, що й перша дитина Роберта мала таке саме шовкове волосся.

— Скажіть йому, коли побачите, мусьпане, якщо… якщо ваша ласка. Скажіть, яка вона гарна.

— Скажу, — пообіцяв Нед. То було його прокляття. Роберт присягався їм у вічній любові вранці й забував про них до вечора, але Нед Старк тримався усіх обітниць. Він згадав обіцянки, яких дав Ліанні на її смертнім одрі, а тоді про ціну, яку заплатив, щоб їх дотримати.

— А ще скажіть, що я ні з ким більше не була. Присягаюся, мусьпане, старими богами й новими. Чатая каже, що дозволить мені півроку заради дитини і надії, що він повернеться. Тож скажіть, що я чекаю, гаразд? Не треба мені коштовностей, нічого. Тільки його. Він завжди був такий добрий, правда.

«Добрий», бездумно повторив Нед про себе.

— Я скажу йому, дитино, і обіцяю, що Барра матиме усе, що їй необхідно.

Вона посміхнулася такою ніжною, тремтливою посмішкою, що йому аж заскніло серце. Їдучи крізь дощову ніч, Нед бачив поперед себе обличчя Джона Сніговія, таке схоже на його власне замолоду. «Якщо боги гніваються на байстрюків», подумав він похмуро, «то нащо ж дарують чоловікам таку хіть?»

— Пане Баеліше, що ви знаєте про Робертових байстрюків?

— Ну, для початку, він їх має більше, ніж ви.

— Скільки саме?

Мізинець здвигнув плечима. Спиною його киреї звивалися вологі струмки.

— Кому яке діло? Якщо злягатися з багатьма жінками, зрештою якась та принесе в подолі. А його милість всеньке життя гуляв на широку ногу. Скільки я знаю, він визнав за сина того хлопчину в Штормоламі, якого нарядив у весільну ніч князя Станіса. Та й не міг вчинити інакше, мати-бо походила з Флорентів — небога пані Селіси, одна з її покойових дівчат. Ренлі розповів, що Роберт потяг дівча нагору просто з учти і зганьбив весільне ліжко, поки Станіс ще витанцьовував унизу з нареченою. Князь Станіс вирішив, що байстрюк плямує честь дому його дружини, тому після народження хлопчика відіслав його до Ренлі.