Гра престолів
Шрифт:
Мізинець кинув на Неда погляд скоса.
— Ще я чув, що Роберт зробив пару близнюків якійсь служниці в Кастерлі-на-Скелі три роки тому, коли їздив на захід на турнір князя Тайвина. Серсея наказала вбити малих, а матір продати як невільницю в іноземний полон. Надто, бач, образили гонор Ланістерів — просто у їхньому домі.
Нед Старк скривився. Незугарні байки такого роду розповідали про кожного вельможного пана в державі. Та й про Серсею він охоче повірив… але чи став би король терпіти таке? Той Роберт, якого він знав, не став би, але колишній Роберт ще не вмів так вправно заплющувати очі на те, чого не бажав бачити.
— Чому Джон
Коротун мляво знизав плечима.
— Він же був Правицею. Мабуть, Роберт прохав його убезпечити майбутнє тих дітей.
Нед просяк водою до кісток, аж душа захолола.
— Цього недостатньо. Навіщо за таке вбивати?
Мізинець витрусив дощову воду з волосся і засміявся.
— Уявляю собі. Князь Арин дізнався, що його милість надув животи кільком хвойдам і риболовкам, і за те його вколошкали. Та й не дивно: залиш таку людину жити, й вона ще, не дайте боги, розголосить, з якого боку світу сходить сонце!
На це Нед Старк міг тільки скривити рота. Вперше за багато років він згадав Раегара Таргарієна і подумав, чи той вчащав до бурдеїв. Чомусь йому здавалося, що ні.
Дощ припустив сильніше, жалячи очі, тарабанячи по землі. Річки чорної води стікали з пагорба. Раптом Джорі покликав хрипким від тривоги голосом:
— Мосьпане!
Тієї ж самої миті вулиця наповнилася вояками.
Нед побачив кольчуги на каптанах вареної шкіри, латні рукавиці та поножі, шоломи з золотими левами на маківках. Просяклі дощем киреї липли до спин. Часу рахувати їх не було, але поперек вулиці стояв принаймні десяток піших стражників з мечами та сталевими списами.
— Ззаду! — почувся Вилів скрик. Повернувши коня, Нед побачив ще стражників позаду, щоб відрізати їм дорогу. Меч Джорі верескнув, вилітаючи з піхов.
— Дай дорогу, бо помреш!
— Ти ба, вовки завили, — зазначив їхній очільник. Нед бачив, як його обличчям тече вода. — Тільки що зграя малувата.
Мізинець виїхав наперед обережними кроками.
— Як це розуміти? Перед вами Правиця Короля!
— Колишній Правиця. — Грязюка глушила стукіт копит гнідого огиря. Стрій сторожі розділився перед вершником. На визолоченому панцері ревів навстоячки лев Ланістерів. — А тепер я вже й не знаю, хто він такий.
— Ланістере, це божевілля! — мовив Мізинець. — Дайте проїхати. Нас чекають у замку. Ви хоч розумієте, що робите?
— Він добре знає, що він робить, — холодно мовив Нед.
Хайме Ланістер усміхнувся.
— Цілком вірно. Я шукаю свого брата. Ви ж пам’ятаєте мого брата, хіба ні, пане Старку? Він приїжджав разом з нами до Зимосічі. Такий білявий, з різними очима, гострий на язик. Невеличкий такий.
— Я добре його пам’ятаю, — відповів Нед.
— Здається, його в дорозі спіткала якась халепа. Мій пан батько місця собі не знаходять. Чи ви, бува, не здогадуєтеся, хто це міг забажати моєму братові зла?
— Вашого брата схопили за моїм наказом, аби він відповів за свої злочини, — мовив Нед Старк.
Мізинець застогнав у відчаї.
— Панове, прошу вас…
Пан Хайме рвонув з піхов меча і рушив конем уперед.
— Оголіть зброю, пане Едарде. Якщо змусите, я заріжу вас, як того Аериса. Але радше вийміть клинка і помріть чесною смертю.
Лицар кинув на Мізинця холодний презирливий погляд.
— Пане Баеліше, я б на вашому місці поспішив геть, аби не заляпати кров’ю таке коштовне вбрання.
Другий натяк Мізинцеві не знадобився.
— Приведу
міську варту, — пообіцяв він Недові. Ланістерівський стрій розступився, щоб дати йому дорогу, і зімкнувся відразу за ним. Мізинець вдарив кобилу п’ятами і зник за рогом.Недові люди витягли мечі, але їх було троє проти двадцяти. З ближніх вікон та дверей стежили очі, та ніхто не поспішав втручатися. Всі його люди сиділи верхи, тоді як у супротивників — самий тільки Хайме. Швидкий напад міг би вивести їх на волю, та Едардові Старку здалося, що він має певніший і безпечніший спосіб.
— Уб’єте мене, — попередив він Крулеріза, — і Кетлін напевне скарає Тиріона.
Хайме Ланістер тицьнув у бік Недових грудей визолоченим мечем, який всотав у себе кров останнього Драконовладця.
— Хіба? Щоб це шляхетна Кетлін Таллі з Водоплину та вбила заручника? Та ну… облиште.
Він зітхнув.
— Але я не бажаю ризикувати життям брата, випробовуючи на міцність жіночу честь.
Хайме вклав золотого меча до піхов.
— Отож я, мабуть, пущу вас побігти до Роберта й пожалітися, як я вас налякав. Цікаво, чи зважить він на таку дрібницю?
Хайме долонею відкинув мокре волосся назад і розвернув коня. Опинившись за ланцюжком своїх вояків, він зиркнув через плече на їхнього очільника.
— Трегаре, щоб мені князя Старка ніхто не чіпав.
— Як накажете, мосьпане.
— Все ж… не варто залишати його зовсім безкарним, отож… — Крізь ніч та дощ Нед побачив білозубу посмішку пана Хайме, — …убийте всіх його людей.
— Ні! — заволав Нед Старк, хапаючись за меча.
Хайме вже скакав собі геть по вулиці, коли Нед почув скрик Вила. Сторожа напосілася на нього з обох боків. Нед збив одного конем, відчайдушно рубаючи привидів у кармазинових киреях, які сахалися на всі боки. Джорі Касель стиснув боки коня і ринув у бій. Підковане копито вдарило ланістерівського стражника в обличчя з жахливим хряскотом. Другий стражник відскочив убік, і на мить Джорі опинився на волі. Вил сипав лайками, поки стражники стягували його з помираючого коня, вимахуючи мокрими від дощу мечами. Нед загалопував до нього, опускаючи меча на Трегарів шолом. Від сили удару він аж сам зарипів зубами. Трегар впав на коліна, верхівка левового шолома розскочилася надвоє, кров потекла обличчям. Гевард рубав руки, що вхопили повід коня, коли у живіт йому ввігнали списа. Раптом серед них опинився Джорі; з меча його пурхнуло віяло червоних крапель.
— Ні! — волав Нед. — Джорі, тікай!
Недів кінь спіткнувся під вершником і важко гепнувся у грязюку. Сліпучий біль пронизав його наскрізь, в роті відчувся смак крові.
Він побачив, як коневі Джорі підрубали ноги, як вершника стягли на землю, як піднялися та опустилися мечі. Коли Недів кінь зіп’явся на ноги, Нед сам спробував підвестися, але відразу впав, захлинувся криком, побачив, як з його власної гомілки витикається кінець зламаної кістки, і далі довго не бачив нічого. А з неба все линув і линув дощ.
Нарешті розплющивши очі, князь Едард Старк опинився наодинці зі своїми мертвими стражниками. Його кінь підібрався ближче, відчув різкий запах крові й кинувся геть. Нед спробував підтягтися через грязюку, скрегочучи зубами від страшного болю в нозі; здавалося, ті зусилля відняли кілька років. Крізь вікна, освітлені свічками, визирали обличчя; з провулків та дверей почали витикатися люди, та ніхто не рушив на допомогу.
Мізинець із міською вартою знайшли його на вулиці з тілом Джорі Каселя на руках.