Чтение онлайн

— Ар’єчко, ти певна, що хочеш навчатися і далі?

Вона кивнула.

— Завтра ми ловитимемо котів.

— Котів, — зітхнув Нед. — Чи не було помилкою взяти того браавосця… Якщо хочеш, попрохаю Джорі навчати тебе далі. Або ж перемовлюся з паном Барістаном. Замолоду він був кращим мечником Семицарства.

— Я не хочу їх, — відказала Ар’я. — Я хочу Сиріо.

Нед скуйовдив долонею власне волосся. Будь-який пристойний майстер-мечник міг би навчити Ар’ю кількох ударів та основ захисту без оцієї дурні про сліпоходження, переверти в повітрі, стрибки на одній нозі… та він досить знав свою молодшу

дочку, аби зрозуміти, що з тією випнутою щелепою сперечатися безглуздо.

— Як забажаєш, — мовив він. «Авжеж їй самій скоро набридне.» — Тільки будь обережна.

— Буду, — пообіцяла вона урочисто, перестрибнувши легко і вправно з правої ноги на ліву.

Пізніше, провівши дівчаток містом і відправивши спати — Сансу з мріями, а Ар’ю з синцями — Нед піднявся до своїх покоїв нагорі Башти Правиці. День був теплий, а кімната — закрита і задухла. Нед прочинив важкі віконниці, аби впустити прохолодного нічного повітря. Через Великий двір він побачив миготіння свічки у Мізинцевих вікнах. Вже звернуло з півночі, але вниз по річці веселощі тільки починали пригасати.

Він вийняв кинджала і роздивився його. Клинок Мізинця, виграний Тиріоном Ланістером у турнірному закладі, надісланий зарізати Брана уві сні. Чому? Навіщо карликові бажати Бранової смерті? Навіщо комусь взагалі бажати Бранової смерті?

Кинджал, падіння Брана… усе це якось мало пов’язатися з убивством Джона Арина, він відчував це нутрощами. Але правда про смерть Джона залишалася такою ж затьмареною, як і на початку всього. Князь Станіс не повернувся до Король-Берега задля турніру. Ліза Арин зберігала мовчання за високими мурами Соколиного Гнізда. Зброєносець загинув, а Джорі й далі марно нишпорив бурдеями. Що він мав, окрім Робертового байстрюка?

Що похмурий зброярчук був сином короля, Нед не мав жодних сумнівів. Баратеонова печатка лежала в нього на обличчі: на щелепі, на очах, на чорному волоссі. Ренлі ще замолодий, щоб породити такого дорослого сина, Станіс надто погордливий та шляхетний. Гендрі не міг бути нічиїм іншим, тільки Робертовим.

Ну гаразд, тепер він знав про байстрюка, але що з того? В короля були й інші байстрюки, розкидані по усіх королівствах. Одного хлопчика Бранового віку він навіть визнав за сина, бо його матір була можновладного роду. Хлопця виховував каштелян князя Ренлі у Штормоламі.

Нед пам’ятав і першу дитину Роберта: дочку, що народилася у Долині, коли Роберт сам був іще дитя. Маленька гарненька дівчинка, яку молодий князь Штормоламу любив до нестями. Він ходив до неї кожен день, аби погратися, коли вже давно втратив пристрасть до її матері. Неда він часто тягнув з собою, навіть проти його бажання. Зараз дівчині років сімнадцять чи вісімнадцять, підрахував він — більше, аніж було Робертові, коли він її породив. Дивна думка.

Серсея не могла, звісно, радіти з походеньок чоловіка, але зрештою наявність в короля одного чи сотні байстрюків нічого не важила для держави. Закон і звичай не давав байстрюкам жодних прав. Гендрі, дівчина з Долини, хлопчик зі Штормоламу — ніхто з них не загрожував законним дітям Роберта…

Його думки перервав тихий стук у двері.

— До вас хтось прийшов, мосьпане, — покликав Гарвін. — Імені казати не хоче.

— Хай зайде, — відповів Нед, здивувавшись.

Гість виявився тілистим чоловіком у потрісканих,

заліплених грязюкою чоботях і важкому бурому кобеняку з найгрубішого рядна. Риси обличчя ховав каптур, рук не було видно з просторих рукавів.

— Ви хто? — запитав Нед.

— Ваш друг, — відповів чоловік у каптурі тихим незнайомим голосом. — Треба побалакати наодинці, князю Старк.

Цікавість виявилася сильнішою за обережність.

— Гарвіне, залиш нас, — наказав Нед.

Гість зняв каптура тільки тоді, коли двері зачинилися, і вони залишилися самі.

— Пане Варисе? — вимовив Нед зачудовано.

— Ваша ясновельможносте пане Старку, — чемно мовив Варис, всідаючись. — Чи можу я прохати вас про келих вина?

Нед наповнив два келихи літнім вином і простягнув одного Варисові.

— Я міг би пройти за крок від вас і не впізнати, — мовив Нед, усе ще дивуючись. Він раніше не бачив, щоб євнух вдягався у щось інше, аніж найбагатші шовки та оксамити. Але та людина, що сиділа перед ним зараз, просякла потом, а не бузковими парфумами.

— Саме на це я й сподівався відчайдушно, — мовив Варис. — Негоже було б, якби певні люди дізналися про нашу приватну розмову. Королева ретельно слідкує за вами. Вино просто чудове, дякую вам.

— Як ви пройшли повз інших вартових? — запитав Нед. Знадвору башти стояли Портер та Кайн, а на сходах — Алин.

— В Червоному Дитинці є шляхи, відомі тільки привидам та павукам, — вибачливо посміхнувся Варис. — Я вас не затримаю, пане мій. Є речі, які вам слід знати. Ви ж бо Правиця Короля, а король — дурень.

Вкрадливі звичаї євнуха, які так дратували Неда, кудись зникли; зараз його голос став тонкий та різкий, неначе батіг.

— Так, він вам друг, я знаю, але все-таки дурень… приречений дурень, врятувати якого можете лише ви. Сьогодні це вже сталося один раз. Короля мали намір вбити під час бугурту.

Вражений Нед на мить втратив мову.

— Хто?

Варис ковтнув вина.

— Якщо вам справді треба таке казати, то ви ще більший за Роберта дурень, а я обрав собі не той бік у грі.

— Ланістери, — мовив Нед. — Королева… ні, не повірю, навіть про Серсею. Вона ж просила його не битися!

— Ні, вона заборонила йому битися! На очах його брата, його лицарів і половини двору. Скажіть мені щиро, чи знаєте ви певніший спосіб примусити короля Роберта битися у бугурті? Я питаю вас.

Недові заскніло у животі. Євнух влучив у ціль: скажи Робертові Баратеону, що він не може, не мусить, не повинен чогось робити, і справу, вважай, зроблено.

— Але якби навіть він бився, хто б насмілився вдарити короля?

Варис здвигнув плечима.

— У бугурті брало участь чотири десятки вершників. Ланістери мають багато друзів. Посеред того безладу, іржання коней, ламання кісток, Тороса Мирійського з його дурнуватим вогняним мечем… хто б казав про убивство, якби його милість впав від випадкового удару?

Він пішов до глечика і знову наповнив келиха.

— Після усього вбивця був би сам не свій від горя. Я майже чую його несамовитий лемент. Ой, лихо-лишенько. Але поза сумнівом, великодушна та співчутлива удова змилувалася б над ним, підняла бідолагу з колін та благословила ніжним поцілунком прощення. І ласкавому королю Джофрі не залишилося б нічого, як пробачити нещасного.