Гра престолів
Шрифт:
Її муки перетворилися на далекий бляклий спогад. Після дня у сідлі їй ще трохи боліло, та зараз у цьому болю відчувався і дивний присмак задоволення. Кожного ранку вона з охотою сідала верхи, спрагла до чудес країн, які чекали її попереду. Вона віднайшла насолоду і у тому, що відбувалося уночі. Якщо вона тепер і скрикувала від нестримної пристрасті Дрого, то вже зовсім не з болю.
Біля підніжжя хребта навколо неї повстали стебла трави, високі та пружні. Дані пустила кобилку ристю і виїхала на рівне місце, загубившись у зеленому безмежжі та блаженній самотності. У халазарі залишитися наодинці було неможливо. Хал Дрого приходив до неї тільки
Зелень поглинула її. Повітря пахкотіло землею та травою, до яких примішувалися запахи кінського тіла, Даніного поту, олії у волоссі. Дотракійські пахощі. Саме тут їм було місце. Дані вдихала цю суміш і сміялася зі щастя. Раптом вона забажала відчути землю під ногами, запорпатися пальцями ніг у жирний чорнозем. Зіскочивши з сідла, вона пустила срібну пастися, а сама стягла чобітки.
Зненацька, мов літня буря, на неї налетів Візерис, рвучко натягнувши повід і поставивши коня дибки.
— Як ти сміла?! — заверещав він на неї. — Маєш нахабство наказувати мені? Мені?!
Візерис злетів з коня, але на землі спіткнувся і підвівся, червоніючи. Він схопив її і став трусити.
— Чи ти забула, хто ти є? То подивись на себе. Подивись!
Дані не треба було дивитися. Босоніж, з намащеним олією волоссям, у шкіряних штанях дотракійської вершниці та мальованій жилетці, що їй подарували на весілля. З виду вона мовби народилася посеред цього степу. Візерис же був спітнілий та засмальцьований, але у міських шовках та кольчузі.
Він продовжував галасувати.
— Драконові не наказують, допетрала?! Я володар Семицарства, я не слухаю наказів якоїсь коногонської хвойди, чуєш мене?
Його рука сягнула їй під жилетку, пальці боляче вчепилися у груди.
— Ти мене чуєш, питаю?
Дані пхнула його від себе. З усієї сили.
Візерис витріщився на неї, не вірячи своїм очам. Вона ніколи не сміла заперечити йому. Ніколи не впиралася. Від люті його перекосило. Зараз він зробить їй дуже боляче, вона це знала.
Лясь!
Батіг ляснув, як грім. Кінець зашморгнувся на горлянці Візериса і смикнув його назад. Він простягся горілиць на траві, приголомшений і придушений. Дотракійці тюгукали, поки він намагався звільнитися. Хлопець з батогом — молодий Джохого — проскрипів якесь питання. Дані не зрозуміла слів, але тут з’явилися Іррі, пан Джораг і решта її хасу.
— Джохого запитав, чи ви хочете його смерті, халісі, — переклала Іррі.
— Ні! — вигукнула Дані й повторила, — Ні.
Джохого зрозумів. Інший хлопець щось голосно завважив, і решта дотракійців розреготалася. Іррі мовила:
— Кваро каже, ви маєте відрізати йому вухо, щоб навчити поваги.
Її брат стояв навколішки, уп’явшись пальцями у батога, сичав і хрипів щось нерозбірливе. Батіг стиснув йому горлянку і не давав дихати.
— Скажи їм, я не хочу його калічити, — відповіла Дані.
Іррі повторила її слова дотракійською мовою. Джохого смикнув батога, метляючи Візериса, мов ляльку на шворці. Той знову простягся долі, звільнений від шкіряного зашморгу. На шиї, де батіг різав горло, залишилася кривава смуга.
— Я казав йому, що добра не буде, пані, — мовив пан Джораг. — Я казав
йому лишитися на хребті. Там, де ви звеліли.— Я вам вірю, — відповіла Дані, спостерігаючи за Візерисом. Він лежав на землі, почервонілий лицем, хрипко дихаючи та схлипуючи. Жалюгідна істота. Він завжди був жалюгідною істотою. Чому раніше вона цього не бачила? Там, де в ній колись жив страх, зараз лишилося порожнє місце.
— Заберіть в нього коня, — наказала Дані панові Джорагу. Візерис глипнув на неї, роззявивши рота. Він не вірив своїм вухам. Утім, Дані й сама не вірила, що може таке сказати. Але слова вийшли самі собою. — Хай мій брат йде назад до халазару пішки.
Серед дотракійців чоловік, який не їздив верхи, не вважався чоловіком. Він не мав честі та гідності, а місце йому відводилося серед найнижчих і найганебніших.
— Хай усі побачать його таким.
— Ні! — заволав Візерис. Він обернувся до пана Джорага, вигукуючи щось посполитою мовою, незрозумілою наїзникам. — Бийте її, Мормонте! Скалічте її. Вам наказує ваш король. Убийте цих дотракійських собак і навчіть її розуму!
Лицар-вигнанець перевів погляд з Дані на її брата. Вона стояла боса, з брудними ногами та олією у волоссі. Він мав на собі шовк та сталь. Дані ясно бачила рішення на обличчі лицаря.
— Він піде пішки, халісі, — мовив пан Джораг. Тоді узяв повід Візерисового коня, поки Дані сідала на срібну.
Візерис глипнув на них і сів у грязюку. Він нічого не сказав і не ворухнувся, поки вони від’їжджали, та очі його палали люттю. Скоро він залишився позаду і загубився у траві. Не бачачи його, Дані захвилювалася.
— Чи знайде він дорогу назад? — запитала вона пана Джорага по дорозі.
— Навіть такий сліпець, як ваш брат, не загубить нашого сліду, — відповів той.
— Він має гордість. Може, йому соромно повертатися.
Джораг засміявся.
— А куди він подінеться? Якщо він сам не знайде халазар, то халазар вже напевне знайде його. У Дотракійському морі важко потонути, дитино.
Дані розуміла, що це правда. Халазар нагадував рухливе місто, яке, проте, ніколи не пересувалося навмання. Попереду головного походу завжди виїздили розвідники, чуйні до всяких ознак дичини, здобичі або ворога; з боків халазар прикривався роз’їздами. На своїй землі, де вони вродилися і жили, дотракійці нічого не впускали і не проминали. Вони складали з цим степом одне ціле… і вона тепер теж.
— Я його вдарила, — зачудовано вимовила вона. Тепер це здавалося їй якимсь дивним сном. — Пане Джорагу, як ви гадаєте: коли повернеться, чи не розлютиться він так, що…
Вона затремтіла.
— Я розбудила дракона, так?
Пан Джораг пирхнув.
— Чи можна розбудити померлих, дівчинко? Останнім драконом був ваш брат Раегар, але він загинув на Тризубі. А Візерис — жалюгідне гадюченя.
Його відверті слова злякали її. Здавалося, усе, в що вона завжди вірила, раптом перевернулося.
— Ви… але ж ви присягали йому на мечі…
— Присягнув був, — визнав пан Джораг. — Та якщо ваш брат — жалюгідне гадюченя, то за кого люди матимуть тих, хто йому служить?
— Але ж він законний король. Він усе ще…
Джораг натягнув повід і подивився на неї.
— Скажіть-но мені по честі. Чи справді ви хочете бачити Візериса на троні?
Дані вже думала про це.
— З нього не вийшло б доброго короля, так?
— Бували й гірші… але небагато.
Лицар стиснув коня острогами і рушив уперед. Дані наздогнала і поїхала поруч.