Чтение онлайн

— Князь Тайвин пустив мене до неї останнім, — мовив він тихо, — і дав золотого, щоб я їй заплатив, бо ж я — Ланістер, і тому вартий більшого, ніж інші.

Трохи згодом тишу знов порушив звук бруска по металу — Брон точив собі меча далі.

— Я вбив би того, хто зі мною так вчинив. Байдуже, у тринадцять, тридцять або три роки.

Тиріон повернувся до нього.

— Той день ще може настати. Пам’ятай, що я казав. Ланістери завжди платять борги.

Він позіхнув.

— Гадаю, можна спробувати поспати. Піднімеш, як нас захочуть убити.

Він загорнувся у шкуру сутінькота

і закрив очі. Земля була кам’яниста і холодна, та через деякий час Тиріон Ланістер таки заснув. Йому наснилася небесна келія. Цього разу він був не бранцем, а наглядачем — здоровилом з пасом у руці. Він лупцював і гнав до прірви власного батька…

— Тиріоне, — Брон кликав тихо, але дуже рішуче.

Тиріон прокинувся за одну мить. Багаття вигоріло до вугілля, а навколо скрадалися тіні. Брон звівся на коліно з мечем у одній руці й ножем у іншій. Але Тиріон простяг руку, немов кажучи: стій, не рухайся.

— Підходьте до вогню, бо ніч холодна, — покликав він до тіней. — Погано, що вина для гостей нема, та пригощайтеся хоча б нашою кізкою.

Рух у темряві припинився. Тиріон побачив блиск місяця на металі.

— Наші гори, — відповів низький, жорсткий і недружній голос з-поміж дерев, — наша коза.

— То пригощайтеся вашою кізкою, — погодився Тиріон. — Хто ви є?

— Коли стрінеш своїх богів, — відповів інший голос, — кажи, що тебе прислав Гунтор, син Гурна, з Кам’яних Гав.

Гілка тріснула в нього під ногою, коли він ступав до світла. То був худий чоловік у рогатому шоломі, з довгим ножем у руці.

— І Шагга, син Дольфа, — додав перший голос, низький і страшний. Зліва від них ворухнувся і встав камінь. Насправді то виявився дебелий і неквапливий чолов’яга, вдягнений у самі шкури, з києм у одній руці та сокирою у іншій. Він гупнув однією зброєю об іншу, підходячи ближче.

Інші голоси назвали інші імена. Кон, Торек, Джагот… ще якісь, забуті Тиріоном у ту саму мить, коли він їх почув. Усього принаймні з десяток. Деякі з людей мали мечі й ножі, інші в руках тримали вила, коси та дерев’яні списи. Він почекав, поки імена закінчаться, а тоді назвав своє.

— Я — Тиріон, син Тайвина, з роду Ланістерів, Левів на Скелі. Ми радо заплатимо вам за козу, яку з’їли.

— А що в тебе є, Тиріоне, сину Тайвина? — запитав той, який назвав себе Гунтором і скидався на ватажка.

— В мене у гаманці є срібло, — відповів Тиріон. — Та кольчуга, що на мені, для мене завелика, але Кону стане якраз. Моя ж бойова сокира краще пасуватиме до могутньої руки Шагги, аніж отой дроворубський реманент, що у ній зараз.

— То ти хочеш платити нам нашим власним добром? — глузливо спитав Кон, змірявши зріст Тиріона очима. — Це такий звичай в півпанів-коротунів?

— Кон каже правду, — додав Гунтор. — Твоє срібло — наше. Твої коні — наші. Твоя кольчуга і сокира, той ніж у тебе при боці — все наше. Вам двом нема чого віддати, хіба що життя. Як ти хочеш померти, Тиріоне, сину Тайвина?

— У своєму ліжку, надудлившись вина, з твердим прутнем у дівки в роті, років так у вісімдесят, — відповів Тиріон.

Здоровило на ймення Шагга розреготався першим і найголосніше. Інші його веселощів не поділяли.

— Коне, візьми коней, — наказав Гунтор. — Отого убий, а

півпана забери. Хай доїть кіз та веселить матерів.

Брон схопився на ноги.

— Хто помре першим?

— Ні! — різко скрикнув Тиріон. — Гунторе, сину Гурна, слухай мене. Мій дім багатий і могутній. Якщо Кам’яні Гави проведуть нас безпечно крізь ці гори, мій вельможний батько засипле вас золотом.

— Золото якогось низового князя коштує тут не більше, аніж півпанові обіцянки, — відказав Гунтор.

— Може, я й не пан, а лише пів-пана, — мовив Тиріон, — та в мене вистачило духу стати з ворогами лицем до лиця. А що роблять Кам’яні Гави, коли мимо їдуть лицарі Долини — ховаються за каменями і тремтять зі страху?

Шагга заревів з гніву і гримнув києм по сокирі. Джагот сунув у обличчя Тиріонові відпалений у багатті кінець довгого дерев’яного списа. Неймовірним зусиллям волі Тиріон не ухилився.

— Кращої зброї вкрасти не могли? — запитав він. — Вівцю вбити, може, і згодиться… якщо та не хвицятиметься. Ковалі мого батька до вітру ходять кращим залізом!

— Слухай-но, малятко, — проревів Шагга, — а чи будеш кпинити з моєї сокири, як я одрубаю тобі паростка і козі його згодую?

Та Гунтор раптом підняв руку.

— Ні. Я послухаю, що він скаже. Матері пухнуть з голоду, а залізо годує більше ротів, аніж золото. Що ти даси нам за своє життя, Тиріоне, сину Тайвина? Мечів? Списів? Обладунків?

— І не тільки, Гунторе, сину Гурна, — з посмішкою відповів Тиріон Ланістер. — Я віддам вам Долину Арин.

Через високі вузькі вікна схожої на печеру престольної палати Червоного Дитинця лилося вранішнє сонце, розтікаючись підлогою і залишаючи темно-червоні смуги на стінах, де раніше висіли голови драконів. Зараз камінь стін був укритий гобеленами зі сценами полювання, живих зелених, блакитних і брунатних кольорів. Та все ж Недові Старку здавалося, що у палаті царював єдиний колір — криваво-червоний.

Він сидів на велетенському стародавньому престолі Аегона Завойовника — викуваному з заліза одороблі, з якого стирчали вістря, зубчасті краї та химерно скручені смуги металу. Як його і попереджав Роберт, сидіти на ньому було жахливо незручно, і особливо зараз, коли потрощена нога стріляла дедалі гостріше з кожною хвилиною. Здавалося, що навіть залізо під ним твердішало, а відкинутися назад було годі, бо за спиною стирчали сталеві ікла. «Король не має сидіти зручно», мовив Аегон Завойовник, наказуючи своїм зброярам викувати величезний престол з мечів, покладених до його ніг ворогами. «Клятий Аегон з його пихою», майнула в Неда похмура думка, «і клятий Роберт з його полюванням».

— Ви конче певні, що то не були прості розбійники? — м’яко запитав Варис з-за столу ради, що стояв унизу біля тронних сходів. Великий маестер Пицель неспокійно совався біля нього, а Мізинець тим часом грався пером для письма. Решта радників не з’явилася. У Король-Пущі бачили білого оленя, тож князь Ренлі та пан Барістан приєдналися до короля задля ловів, а з ними принц Джофрі, Сандор Клеган, Балон Лебедин і половина двору. Нічого не поробиш — довелося Недові сидіти на троні за відсутності короля.