Гра престолів
Шрифт:
Коли луна вляглася, септон опустив кришталь і поспіхом одійшов. Тиріон перехилився і прошепотів щось у вухо Брону, перш ніж сторожа відвела його. Найманець підвівся, сміючись, і струсив травинку з коліна.
Роберт Арин, князь Соколиного Гнізда і Оборонець Долини, совався нетерпляче у своєму високому кріслі.
— Коли вже будуть битися? — нудив він.
Панові Вардісу допоміг підвестися один зі зброєносців. Інший подав йому трикутного щита майже у чотири стопи заввишки, з важкого дубу, поцяцькованого залізними гвіздками. Щита притягнули ременями до лівого передпліччя лицаря. Коли майстер-мечник Лізи подав Брону такого самого щита, той плюнув і відмахнувся. Триденна цупка чорна борода відросла у нього на щоках та підборідді не від браку
Пан Вардіс простяг руку в латній рукавиці, і зброєносець вклав у неї прегарний обосічний меч-півторак. Лезо меча мало чудовий срібний карб із краєвидом гірського неба, за маківку правила соколина голова, перехрестя зроблене було у вигляді крил.
— Я замовила цього меча для Джона у Король-Березі, — гордовито промовила Ліза до гостей, споглядаючи за паном Вардісом, який саме змахнув мечем, пробуючи його. — Він завжди мав його при собі, коли сидів на Залізному Троні замість короля Роберта. Хіба не красна річ? Я вважаю за доречне, щоб наш поборник відплатив за смерть Джона його власною зброєю.
Сріблястий меч був чудово гарний поза всякими сумнівами, та Кетлін здалося, що панові Вардісу до бою пасував би краще його власний. Все ж вона нічого не сказала; її стомили марні суперечки з сестрою.
— Та хай уже б’ються! — вигукнув пан Роберт.
Пан Вардіс став обличчям до князя Соколиного Гнізда й підняв меч у вітанні.
— За Соколине Гніздо і Долину! — вигукнув він.
Тиріон Ланістер сидів на балконі з іншого боку саду, оточений з боків вартою. Брон повернувся у його бік і зобразив якесь вітання.
— Вони чекають вашого наказу, — мовила пані Ліза до свого вельможного сина.
— Бийтеся! — заверещав малий, увіп’явшись тремтливими руками у поручні крісла.
Пан Вардіс крутнувся, підіймаючи важкого щита. Брон обернувся, щоб зустріти його. Мечі зіткнулися, задзвеніли раз, другий, мацаючи оборону суперника. Найманець відступив на крок, лицар посунув за ним зі щитом попереду себе. Пан Вардіс рубонув навідліг, та Брон відхилився назад, поза межі досяжності, тож сріблясте лезо розрізало лише повітря. Брон пішов по колу направо, пан Вардіс обернувся слідом, тримаючи щита між ними. Лицар наступав, обережно ставлячи ноги на горбкуватій землі. Найманець подався назад, з ледь помітною посмішкою на вустах. Пан Вардіс напав, рубаючи, та Брон відскочив геть, легко перестрибнув через низький, укритий мохом камінь. Зараз найманець пішов наліво, геть від щита, до незахищеного лицаревого боку. Пан Вардіс намагався підсікти йому ноги, та не дістав. Брон зсунувся ще далі вліво. Пан Вардіс крутнувся слідом.
— Та він боягуз! — заявив князь Лович. — Ставай і бийся, курополох!
До нього приєдналися й інші голоси. Кетлін поглянула на пана Родріка. Її майстер-мечник стримано хитнув головою.
— Він хоче примусити пана Вардіса ганятися за ним. Вага обладунку і щита втомить навіть найсильнішого.
Вона дивилася, як чоловіки вправляються з мечами мало не кожен день свого життя, і у минулі часи бачила з сотню лицарських герців. Але тут відбувалося дещо інакше і страшніше: танок, де оступитися бодай раз означало загинути. Спостерігаючи за цим двобоєм, Кетлін Старк раптом пригадала інший поєдинок, який стався у зовсім інший час. Спогад прийшов до неї таким яскравим, наче то було вчора.
Вони зустрілися у нижньому дворі замку Водоплин. Коли Брандон побачив на Петирі лише шоломця, нагрудника і кольчугу, то зняв більшу частину власного риштунку. Петир благав її про знак прихильності, який він міг би понести у бій, та вона йому відмовила. Її вельможний батько обіцяв її руку Брандонові Старку, якому вона й віддала свій знак — блідо-блакитну хустку, на якій сама вигаптувала пструга Водоплину, що вистрибував з річки. Вкладаючи хустку в руку нареченого, вона просила його:
— Він лише дурненький хлопчисько, та я люблю його як брата. Сумно буде мені побачити
його мертвим.Наречений подивився на неї холодними сірими очима Старків і обіцяв пожаліти хлопця, що її кохав.
Той бій скінчився, ледь почавшись. Брандон був дорослий чоловік і воїн. Він погнав Мізинця двором і водяними сходами, засипаючи його ударами на кожному кроці, аж врешті хлопець заточився, і кров його задзюрила з десятка ран. «Здавайся!» — кричав Брандон не один раз, та Петир лише хитав головою і вперто ставав до бою знову. Коли вода вже хлюпала їм навколо кісточок, Брандон нарешті закінчив справу брутальним зворотнім ударом, що прорубав кольчугу разом зі шкіряним кубраком Петира і увійшов у м’яку плоть нижче ребер — так глибоко, що Кетлін вважала рану фатальною. Петир дивився на неї, поки падав, і бурмотів «Кет», а яскрава кров витікала з-поміж його закольчужених пальців. А вона ж гадала, що забула…
Тоді вона бачила його обличчя у останній раз… до того самого дня, коли її привели поперед нього у Король-Березі.
Два тижні минуло, перш ніж Мізинець оклигав достатньо, аби поїхати з Водоплину. Але її вельможний батько заборонив їй на цей час відвідувати башту, де його поклали. Ліза допомагала їхньому маестрові порати хворого; у ті часи вона мала сором’язливішу і лагіднішу вдачу. Навідався також і Едмур, та Петир прогнав його з очей. У тому двобої Едмур правив за зброєносця Брандона, і Мізинець йому не пробачив. Щойно поранений досить зміцнів, аби їхати, князь Гостер Таллі відіслав Петира геть у закритих ношах, аби той видужував собі на Пальцях — на тій вітристій скелі, де народився.
Лункий дзвін криці повернув Кетлін назад до дійсності. Пан Вардіс саме напосівся на Брона, лупцюючи його і мечем, і щитом. Найманець відходив, відбиваючи кожен удар, вправно переступаючи камені та корені, очей не зводячи з ворога. Він був швидший, Кетлін добре це бачила: сріблястий меч лицаря жодного разу навіть не торкнувся до нього, а от його власний непоказний сірий клинок уже залишив зарубку на нараменнику пана Вардіса.
Коротке пожвавлення бою скінчилося так само раптово, як почалося, коли Брон ступив убік і ковзнув за подобу жінки-плакальниці. Пан Вардіс ударив туди, де той щойно стояв, і викресав скалку з блідого мармуру на стегні Алисси.
— Чого вони не б’ються гарненько, матусю? — поскаржився князь Соколиного Гнізда. — Хочу, щоб вони билися!
— Будуть битися, люба дитинко, — втішила його мати. — Сердюк не зможе бігати цілісінький день.
Дехто з панства на Лізиній терасі відпускав кислі жарти і знай собі підливав вина, та на іншому боці саду два неоднакових ока Тиріона Ланістера спостерігали бій поборників сторін так, наче у світі нічого більше не існувало.
Брон вискочив з-за подоби рвучко і з силою, продовжуючи рух наліво від себе. Обіручний удар націлився на правий бік лицаря, де не було щита. Пан Вардіс відбив, але незграбно, і меч найманця змахнув біля самісінької його голови. Задзвенів метал, на підлогу з дзенькотом упало крило сокола. Пан Вардіс ступив півкроку назад, аби отямитися, підняв свого щита. Меч Брона вп’явся у дерев’яний заслін, шматуючи його на дрібні тріски. Найманець знову ступив наліво, уникаючи щита, і поцілив пана Вардіса поперек живота, залишивши яскраву подряпину на панцері лицаря.
Пан Вардіс рушив уперед, відштовхнувшись задньою ногою і викреслюючи у повітрі мечем знизу догори страшну сріблясту дугу. Брон відбив його меча убік і ухилився спритним рухом. Лицар врізався у плакальницю, струснув її на постаменті. Тоді відступив назад, хитаючись і крутячи головою, щоб знайти ворога. Зір йому обмежувала вузька щілина у заборолі.
— Позаду вас, пане! — вигукнув князь Лович, та запізно. Брон завдав удару обіруч, поціливши пана Вардіса у лікоть руки з мечем. Не надто грубий зчленований метал, що вкривав суглоб, піддався. Лицар застогнав, обернувся, підняв зброю. Цього разу Брон не став відступати. Мечі задзвеніли один об одного, і їхня сталева пісня наповнила сад, гуляючи між білими вежами Соколиного Гнізда.