Чтение онлайн

— Оце вже навряд, пані, — запевнив її князь Лович, поклавши на плече руку зі старечими плямами. — Пан Вардіс є відважним воїном. Він хутко впорається з отим сердюком.

— Ось як, пане мій? — холодно відповіла Кетлін. — Хтозна.

Вона бачила, як Брон бився на високому гостинці. Багато людей загинуло, а він вцілів, і то зовсім не випадково. Він рухався, як пантера, а його страшний меч здавався продовженням руки.

Залицяльники Лізи юрмилися навкруги, мов бджоли коло цвіту.

— Жінки не тямлять у цих матеріях, — казав пан Мортон Тягнидуб. — Пан Вардіс є лицарем, шляхетна пані. А

отой, інший… такі, як він, завжди у душі боягузи. Як їх кілька тисяч відразу б’ється на полі, то певна користь з них є, та поставте його самого, і всяка мужність зразу з нього витече.

— Не смію піддавати сумніву слова шляхетного пана, — відповіла Кетлін з чемністю, від якої самій стало кисло у роті. — Та що ми матимемо зі смерті карлика? Гадаєте, Хайме зважатиме на те, що його брата засудили судом, перше ніж скинути з гори?

— Треба відтяти йому голову, — запропонував пан Лин Корбрей. — Коли Крулеріз отримає голову Біса, то матиме попередження.

Ліза нетерпляче струсонула своїм рудо-брунатним волоссям завдовжки з усю спину.

— Князь Роберт хоче подивитися, як той літає, — мовила вона так, наче це вирішувало справу остаточно. — Хай Біс винуватить одного себе. Він сам вимагав суду двобоєм.

— Пані Ліза не могла йому відмовити, не зашкодивши своїй честі, якби навіть і хотіла, — бундючно оголосив князь Лович.

Не зважаючи на жодного з них, Кетлін спрямувала усю силу свого нападу на сестру.

— Хочу нагадати, що Тиріон Ланістер є моїм бранцем!

— А я хочу нагадати тобі, що карлик убив мого ясновельможного чоловіка! — Вона підвищила голос. — Він отруїв Правицю Короля і полишив моє кохане дитя безбатченком. Я хочу побачити, як він заплатить за це!

Рвучко обернувшись і розвіваючи спідниці, Ліза пішла через терасу. Пан Лин, пан Мортон і решта залицяльників вибачилися стриманими кивками й потяглися за нею.

— Ви теж так гадаєте? — стиха запитав пан Родрік, щойно вони залишилися на самоті. — Тобто що він убив князя Джона, га? Біс це шалено заперечує…

— Я гадаю, що князя Арина вбили Ланістери, — відповіла Кетлін, — хоча й не можу знати, чи то був Тиріон, чи пан Хайме, чи королева, чи вони усі заразом.

Ліза сама назвала Серсею в листі, якого надіслала до Зимосічі. Та зараз вона здавалася упевненою, що убивця — Тиріон… можливо, тільки тому, що карлик знаходився під рукою, а королева — у безпеці за стінами Червоного Дитинця, за сотні верст на південь. Кетлін майже жалкувала зараз, що не спалила сестриного листа перед тим, як його прочитати, а не опісля.

Пан Родрік потяг себе за баки.

— Отрута, що ж… правду кажучи, карлик міг таке зробити. Або Серсея. Кажуть, отрута — жіноча зброя, прошу пані дарувати мені. Крулеріз же… не маю до нього жодної прихильності, але він не з таких. Надто він любить кров ворогів на отому своєму золотому мечі. Та й чи справді то була отрута, перепрошую пані?

Кетлін трохи знітилася.

— Як іще можна вдати природню смерть людини?

Позаду неї князь Роберт заверещав од утіхи, коли один ляльковий лицар розполовинив іншого, проливши на терасу струмок червоної тирси. Вона зиркнула на свого сестринця й зітхнула.

— Хлоп’я не знає ані сліду порядку. Він ніколи не зміцніє, щоб правити, якщо його не забрати від

матері на певний час.

— Його вельможний батько дотримувався тієї ж думки, — мовив голос біля її плеча. Вона обернулася і побачила маестра Колемона з келихом вина у руці. — Майте на увазі, він намірявся відіслати хлопчика на Дракон-Камінь для виховання… та я заговорив не у свою чергу.

Він схвильовано ковтнув, аж борлак засіпався над маестерським ланцюгом.

— Боюся, чи не скуштував я забагато чудового вина князя Ловича. Від близького кровопролиття мені стає так млосно…

— Помиляєтеся, маестре, — заперечила Кетлін, — не на Дракон-Камінь, а до Кастерлі-на-Скелі. Та й готуватися до цього стали вже по смерті Правиці, без згоди моєї сестри.

Маестрова голова так жваво хитнулася на недоладно довгій шиї, що він сам став схожий на ляльку.

— Та ж ні, перепрошую пані, саме князь Джон…

Під ними гучно пролунав удар дзвона. Усі від шляхетних панів до служниць полишили свої справи і рушили до огорожі. Унизу двоє вартових у блакитних накидках вивели наперед Тиріона Ланістера. Огрядний септон Гнізда супроводив його до кам’яної подоби посередині саду: жінки білого мармуру з блакитними прожилками, що плакала і безсумнівно мала зображувати Алиссу.

— Малий лиходій, — мовив князь Роберт з хихотінням. — Матусю, можна я примушу його літати? Я хочу, щоб він полетів!

— Пізніше, дитино моя, — пообіцяла Ліза.

— Спочатку суд, — манірно протяг пан Лин Корбрей, — а тільки тоді страта.

За мить з протилежних боків саду з’явилися двоє бійців. Лицаря супроводжували двоє зброєносців, а найманця — майстер-мечник Соколиного Гнізда.

Пана Вардіса було закуто у залізо з голови до п’ят. Він мав на собі важкий латний обладунок зверху кольчуги та підбитого каптана. Вразливі місця, де руки єдналися з тулубом, закривали великі круглі наплічники, оздоблені білою та синьою поливою за знаком дому Аринів — місяцем і соколом. Сталевий зчленований фартух вкривав його від поясу до середини стегон. Горлянку захищав важкий ринграф, зі скронь шолома простягнулися соколині крила, а за забороло правив гострий металевий дзьоб з вузькою дозоровою щілиною.

Брон був узброєний так легко, що поряд з лицарем здавався роздягненим. На собі він мав тільки вороновану, добре змащену кольчугу на кубраку з вареної шкіри та круглий сталевий шоломець з носиком і бармицею. Високі шкіряні чоботи зі сталевими поножами давали певний захист ногам, а на пальці рукавиць були нашиті залізні кружала. Проте Кетлін помітила, що найманець має на пів-долоні більше зросту, ніж його супротивник, довші руки… а ще років на п’ятнадцять менше віку, скільки вона могла судити.

Вони схилили коліна у траві біля жінки-плакальниці, обличчям один до одного, з Ланістером між собою. Септон вийняв гранчасту кришталеву кулю з м’якої торби у себе на поясі, підняв її високо над головою, і навколо розсипалося світло. В Біса на обличчі танцювала веселка. Гучним, урочистим, співучим голосом септон благав богів звернути погляди донизу, стати свідками вчиненого суду, побачити правду в серці винуватця, дарувати йому життя і волю в разі невинності або смерть, якщо він винен. Голос септона гуляв відлунням поміж веж, що стояли навкруги.