Гра престолів
Шрифт:
Тиріон відчув напад гніву.
— Драний вилупок з рябої дупи, — виплюнув він. — Щоб ти здох од кривавої дрислі.
За це Морд хвицьнув його ногою — увігнав підкованого носака в ребра, коли вже виходив.
— Беру свої слова назад, — видавив з себе Тиріон, зігнувшись навпіл на соломі. — Сам тебе заріжу, присягаюся.
Важкі, обкуті залізом двері гримнули, зачиняючись. Тиріон почув брязкіт ключів.
«Для такої маленької людини я маю задовгого язика», розмірковував він, повзучи до свого кутка у тому приміщенні, яке Арини для сміху називали підземеллям. Тиріон згорнувся під тоненькою ковдрою, яка складала усю
Вітер шарпав його ковдру, наче кігтями. Конура, де він сидів, була жалюгідно мала навіть для карлика. Менше ніж за п’ять стоп там, де у будь-якому порядному підземеллі мала бути стіна, закінчувалася підлога і починався простір. Тиріон мав удосталь свіжого повітря і неба, а вночі — місяця з зірками, проте радо і миттєво проміняв би їх на найтемнішу і найвогкішу яму в надрах Кастерлі-на-Скелі.
— Ти полетис, — пообіцяв йому Морд, коли уштовхував до цюпи. — Три тизні сидис, цотири сидис, п'ять сидис, потім летис.
Арини мали єдину в'язницю в усіх королівствах, з якої в’язні могли вийти, коли їм заманеться. Того першого дня, за кілька годин зібравши докупи усю сміливість, Тиріон ліг на живіт і підповз до краю, аби висунути голову і глянути вниз. До Небосхилу було шістсот стоп униз, самим повітрям. Висунувши голову якомога далі, можна було бачити інші цюпи: направо, наліво, угорі. Тиріон сидів, наче бджола у кам’яному стільнику, от тільки крила йому повідривали.
У цюпі панувала холоднеча, вдень і вночі завивав вітер, а найгірше за все — підлога була похила! Не занадто, але достатньо, щоб він боявся заплющити очі — ану ж покотиться і прокинеться тільки тоді, як зіслизне з краю. Не диво, що «небесні келії» зводили людей з розуму.
«Боги, порятуйте», написав на стіні чимось підозріло схожим на кров один з попередніх постояльців, «мене кличе блакить». Спершу Тиріон цікавився, хто то був і що з ним сталося, а тоді вирішив, що краще не знати.
Якби ж то він умів закривати рота, коли слід…
Почалося усе з кволого хлопчини, який дивився на нього згори, сидячи на різьбленому з оберіг-дерева троні під місячно-соколиними прапорами дому Арин. На Тиріона Ланістера усе його життя хтось та дивився зверхньо, але нечасто це був шестирічний слізоокий хлопчина, якому підмостили під сідниці купу товстих подушок, аби додати зросту.
— Це він отой лиходій? — запитав хлопчик, мнучи у руках ляльку.
— Це він, — відповіла пані Ліза з нижчого трону біля нього. Вона вдяглася у блакитне, була вся напудрована та нафарбована задля залицяльників, що переповнювали її двір.
— Такий малий, — гигикнув князь Соколиного Гнізда.
— Це Тиріон-Біс із дому Ланістер, який убив твого батька. — Вона підвищила голос, аби він розносився уздовж високої палати Соколиного гнізда, відбиваючись від молочнобілих стін та струнких стовпів, і доходив до кожного. — Він убив Правицю Короля!
— Ти ба, я вже і його убив? — ляпнув Тиріон, мов дурко.
Якраз тієї миті доречно було б тримати рота на замку, а голову похиленою. Тепер він розумів; а бодай їм семеро дідьків, він вже і тоді розумів. Висока палата Аринів була довга
та сувора, її стіни дихали відразливим холодом білого мармуру з блакитними жилками, але з облич навколо пашів ще жахливіший холод. Сила Кастерлі-на-Скелі була далеко, а у Долині Аринів жодного доброзичливця Ланістерів не водилося. Найрозумніший захист для нього був би — скоритися і мовчати.Та Тиріон мав занадто паскудний настрій, аби слухати голос розуму. На свій сором, він не зміг сам подолати останню ділянку їхнього підйому до Гнізда, який відняв день: заслабкі ноги відмовилися нести його догори. Решту шляху його тягнув на собі Брон, і те приниження додало хмизу у вогонь його люті.
— Як багато я встиг, — ущипливо промовив він. — Купу людей убив, і не зопрів!
Мав би краще пам’ятати, перед ким стоїть. Ліза Арин та її кволий напівдурник не славилися при дворі любов’ю до гострого слова, а надто до націленого на них.
— Бісе, — холодно мовила Ліза, — ти слідкуй за своїм гострим язиком і розмовляй до мого сина чемно, бо присягаюся — матимеш привід пожалкувати. Пам’ятай, де ти зараз. Тут Соколине Гніздо, а навколо себе ти бачиш чесне товариство лицарів Долини, які всі до одного любили Джона Арина. Кожен з них радо помре заради мене.
— Якщо мені завдадуть якоїсь шкоди, пані Арин, то мій брат Хайме радо їм у цьому посприяє. — Ще вимовляючи ті слова, Тиріон уже розумів, яку робить дурницю.
— Ви умієте літати, вельможний пане Ланістере? — запитала пані Ліза. — Чи має курдупель крила? Якщо ні, радше проковтніть наступну погрозу, яка спаде вам на думку.
— Я не робив ніяких погроз, — мовив Тиріон. — То була обіцянка.
Малий князь Роберт схопився на ноги, аж з відрази впустив свою ляльку.
— Нічого ти нам не зробиш! — заверещав він. — Ніхто нам тут нічого не зробить! Матусю, скажіть йому, скажіть: він нам тут нічого не зробить!
Малий почав смикатися.
— Соколине Гніздо неприступне, — незворушно заявила Ліза Арин. Вона притягла сина до себе, оберігаючи його колом пухких білих рук. — Біс намагається залякати нас, солоденький мій. Ланістери — усі брехуни. Ніхто не скривдить моє рідне серденько.
А найгірше було те, що вона беззаперечно мала рацію. Побачивши на власні очі, чого коштує дістатися сюди, Тиріон міг легко уявити, що спіткало б лицаря, який би з боєм і в обладунку пробивався нагору, змагаючись з ворогом за кожен крок. Слово «жахіття» тут було заслабке. Не дивно, що Соколине Гніздо ще ніколи не здобували приступом.
І все ж Тиріон знову не зміг втримати язика на припоні.
— Чого б це неприступне? — мовив він, — Трохи незручне у приступі, та й годі.
Малий Роберт простягнув до нього тремтливу руку.
— Ти брехун. Матусю, я хочу побачити, як він летить.
Двоє стражників у накидках кольору небесної блакиті схопили Тиріона попід руки, піднімаючи з підлоги. Самі боги відали, що б тоді трапилося, якби не Кетлін Старк.
— Сестро, — покликала вона зі свого місця за троном, — прошу не забувати, що цей чоловік — мій бранець, а не твій. Я не дозволю завдати йому шкоди.
Ліза Арин холодно дивилася на неї якусь мить, а тоді підвелася і рушила униз, просто на Тиріона, волочачи за собою довгі спідниці. Мить він побоювався, що вона його вдарить, та замість того пані Ліза наказала його відпустити. Стражники штовхнули його на підлогу, ноги зрадили, і Тиріон упав.