Чтение онлайн

Алисса Арин бачила на власні очі, як перерізали її чоловіка, братів і усіх дітей, та не зронила жодної сльози, поки була жива. Тому по смерті боги присудили, щоб їй не знати втіхи, допоки плач її не напоїть чорнозему Долини, де лежали кохані нею чоловіки. Алисса померла шість тисяч років тому, але ще й досі жодна крапля потоку не досягла дна долини далеко унизу. Кетлін запитала себе, яким водоспадом проллються її власні сльози після смерті.

— Кажіть решту, — звеліла вона.

— Крулеріз збирає військо у Кастерлі-на-Скелі, — відповів пан Родрік Касель з кімнати позаду неї. — Ваш брат пише, що надіслав до Скелі гінців, вимагаючи від князя Тайвина розголосити свої наміри, але не отримав жодної

відповіді. Едмур наказав панові Вансу та панові Дудару стерегти прохід під Золотим Зубом. Він присягається, що не віддасть жодної п’яді землі Таллі, не поливши її кров’ю Ланістерів.

Кетлін відвернулася від світанку. Його краса не змогла покращити її настрою. День починався так гарно, а закінчитися обіцяв гидко і страшно. Якийсь жорстокий жарт, та й годі.

— Едмур шле гінців і роздає обіцянки, — мовила вона, — та Едмур не є князем Водоплину. Що мій вельможний батько?

— У листі немає жодної згадки про князя Гостера, шляхетна пані. — Пан Родрік смикнув себе за баки. Вони відросли білими, як сніг, і цупкими, як терен, поки він видужував од поранень. І тепер лицар потроху ставав схожий на себе.

— Мій батько дозволив би Едмурові очолити оборону Водоплину, тільки якби тяжко захворів, — мовила вона схвильовано. — Мене мали розбудити відразу, щойно прибув той птах.

— Маестер Колемон сказав мені, що ваша вельможна сестра наполягла, аби ви спали.

— А слід було розбудити, — дорікнула вона.

— Маестер каже, що ваша сестра бажає говорити з вами після двобою, — повідомив пан Родрік.

— То вона таки наміряється вчинити той ганебний вертеп? — скривилася Кетлін. — Курдупель крутить нею на всі боки, а вона очі заліпила і не бачить. Хай там що станеться цього ранку, пане Родріку, нам уже час відкланятися. Моє місце у Зимосічі, поруч із синами. Якщо вам стане сил їхати, я попрошу Лізу супроводити нас до Мартинова, а там ми сядемо на корабель.

— Знову корабель? — Пан Родрік трохи позеленів, але спромігся не затруситися. — Ваша воля, ласкава пані.

Старий лицар почекав за дверима, поки Кетлін розпоряджалася наданими їй Лізою служницями. «Якби ж побалакати з сестрою перед двобоєм — може, щось вдалося б змінити», міркувала вона, поки її вдягали. Рішення Лізи змінювалися разом з її настроєм, тобто щогодини. Та сором’язлива дівчина, що її Кетлін знала у Водоплині, виросла у жінку, в якій по черзі брали гору пиха, переляк, жорстокість, відчайдушність, осторога, упертість, марнославство. Єдине, що залишалося незмінним — її перемінливість.

Коли причвалав отой її бридкий тюремник і повідомив, що Тиріон Ланістер хоче зізнатися, Кетлін закликала Лізу привести карлика до них наодинці. Але ж ні, сестрі заманулося ламати кумедію не менше ніж перед половиною Долини. А тоді ще оце…

— Ланістер — мій бранець, — мовила вона до пана Родріка, поки вони сходили донизу баштовими сходами і пробиралися холодними білими палатами Гнізда. Кетлін вдягла прості сірі вовняні шати зі срібним паском. — Слід нагадати про це моїй сестрі.

Перед дверима до покоїв Лізи вони зустріли її дядька, що саме вибігав з них роздратований.

— До дурнів на гулянку, еге ж? — дорікнув їй пан Брінден. — Я порадив би тобі ляпасами вкласти трохи розуму у Лізину голову, якби з того вийшла бодай якась користь. Та де там, тільки руку заб’єш!

— Прибув птах з Водоплину, — почала Кетлін, — з листом від Едмура…

— Знаю, дитино. — Єдина прикраса, яку дозволяв собі пан Брінден, була застібка на корзні у вигляді чорного пструга. — Сам чув від маестра Колемона. Я прохав твою сестру негайно відпустити мене з тисячею добірної кінноти до Водоплину. Знаєш, що вона відповіла? «Долина не може відпустити ані тисячу мечів, ані навіть одного, дядечку. Ви — мій Лицар Брами, і ваше місце тут.»

З-за

відкритих дверей за ним почувся дитячий сміх, і дядько похмуро зиркнув через плече.

— Що поробиш… Хай пошукає собі іншого дурня стояти на воротях в залізних чоботях. Так їй і сказав. Чорний там чи який, а я з роду Таллі. До вечора вирушаю на Водоплин.

Кетлін відчула невдаваний подив.

— Сам-один? Ти знаєш не гірше за мене, що високим гостинцем на тебе чатує смерть. Ми з паном Родріком повертаємося до Зимосічі. Гайда з нами, дядьку. Я дам тобі тисячу вояків. Водоплин не мусить ставати до бою сам.

Брінден поміркував хвильку, тоді різко кивнув на знак згоди.

— Як скажеш. Так дорога додому хоч і дальша, зате певніша. Зачекаю на тебе унизу.

Він широко закрокував геть, розвіваючи корзном.

Кетлін з паном Родріком перезирнулися. А тоді пройшли крізь двері на звук неспокійного і писклявого дитячого хихотіння.

Покої Лізи відкривалися на невеличкий садок: округлу латочку грунту і трави, порослої блакитними квітками і оточену з усіх боків високими білими вежами. Будівники гадали зробити тут божегай, та Соколине Гніздо стояло на суцільному гірському камені. Скільки б доброї землі не привозили знизу, з Долини, оберіг-дерева не змогли вкорінитися тут. Тож князі Долини посадили травичку і розкидали кам'яні подоби посеред низьких квітучих кущів. Саме тут поборники сторін мали зустрітися у двобої, віддаючи своє життя разом з життям Тиріона Ланістера до рук богів.

Ліза, свіжоскупана і вбрана у вершкового кольору оксамит з ниткою сафірів та місячних каменів на молочно-білій шиї, приймала двір на терасі, яка нависала над місцем двобою. Навколо неї юрмилися лицарі, пани та підпанки, більшість із яких досі сподівалася одружитися і поєднатися з нею, а тоді порядкувати над Долиною Арин при її боці. Та після того, що Кетлін побачила у Соколиному Гнізді, вона вважала ті надії марними.

Щоб підняти крісло Роберта вище, для нього спорудили дерев’яні риштування, де й сидів зараз князь Долини, хихотячи та плескаючи у долоні, поки горбань-лялькар у синьо-білому блазенському вбранні примушував двох дерев’яних лицарів рубати й штрикати один одного. Подавали ожину в кошиках, до неї густі вершки у глечиках; гості сьорбали солодке вино з помаранчевим присмаком із срібних карбованих келихів. «У дурнів гулянка», недарма сказав про них Брінден.

На тому кінці тераси Ліза весело засміялася з якогось жарту князя Ловича, а тоді з’їла ягідку ожини з вістря кинджала в пана Лина Корбрея. Саме ці залицяльники мали серед інших найбільшу Лізину ласку… принаймні сьогодні. Якби Кетлін спитали, вона б, хоч її ріж, не відповіла, з кого вийде гірший чоловік сестрі. Еон Лович був ще старіший за Джона Арина, понівечений подагрою і покараний від богів аж трьома задирливими синами, з яких кожен наступний виріс жадібніший за попереднього. Обрати пана Лина так само означало зробити дурницю, хіба що трохи іншу. Лин Корбрей був спадкоємець стародавнього, але зубожілого роду, гарячий, марнославний, відчайдушний… а ще люди казали, на диво байдужий до жіночих чарів.

Коли Кетлін дісталася до Лізи, та привітала її сестринськими обіймами і мокрим цілунком у щоку.

— Який чудовий нині ранок! Боги посміхаються до нас. Та спробуй же келих оцього вина, люба сестро. Князь Лович був такий ласкавий послати по нього до своїх власних льохів.

— Дякую, не треба. Лізо, ми мусимо побалакати.

— Не зараз, — кинула та миттєво, уже відвертаючись геть.

— Саме зараз, — мовила Кетлін гучніше, ніж того хотіла. Люди уже оберталися на неї.

— Лізо, не можна й далі затягувати цю дурницю. Біс чогось вартий тільки живий. Мертвий він згодиться хіба що гавам на харч. А якщо станеться так, що його поборник переможе…