Гра престолів
Шрифт:
— Так, ви були Правицею, — почала Серсея, — але зараз…
— Помовч! — гарикнув король. — Ти запитала і отримала відповідь.
Серсея підкорилася з холодною люттю, і Роберт знову обернувся до Неда.
— Кажеш, зберігати королівський мир. Отаким робом ти зберігаєш мій мир, Неде? Семеро людей убито…
— Восьмеро, — зауважила королева. — Трегар помер цього ранку від удару, якого йому завдав князь Старк.
— Викрадення на королівському гостинці та п’яні бійки на моїх вулицях, — мовив король. — Я цього не дозволю, Неде.
— Кетлін мала поважну причину захопити Біса…
— Сказав,
— Трьох людей вбили в мене на очах, бо Хайме Ланістерові, бач, заманулося мене «покарати»! Я маю це забути?
— Не мій брат почав цю сварку, — мовила Серсея до короля. — Пан Старк повертався п’яний з дому розпусти. Його люди напали на Хайме з вартою саме тоді, коли його дружина запопала Тиріона на королівському гостинці.
— Ти мене трохи знаєш, Роберте, — мовив Нед. — Запитай пана Баеліша, якщо мені не віриш. Він там був.
— З Мізинцем я говорив, — відповів Роберт. — Він стверджує, що поїхав по золотокирейників раніше, ніж почалася бійка, та визнає, що ви-таки поверталися з якогось бурдея.
— Якогось бурдея?! Пролупи очі, Роберте, я туди їздив, аби побачити твою доньку! Її мати дала їй ім’я Барра. Вона схожа на ту першу дівчинку, яка народилася від тебе, коли ми ще парубкували разом у Долині.
Кажучи це, він дивився на королеву. Її обличчя нагадувало маску, нерухому і бліду, без жодних почуттів.
Роберт зашарівся.
— Барра… — пробурчав він. — То вона так хотіла мене потішити? Клята дівка. Я гадав, у неї більше глузду.
— Їй років п’ятнадцять, чи й менше, вона повія, а ти думав, у неї є глузд? — витріщився на нього Нед. Нога почала мучити його, дедалі важче ставало зберігати спокій. — Дурна дитина закохана у тебе, Роберте.
Король зиркнув на Серсею.
— Такі балачки не для вух королеви.
— Її милості однак не сподобається те, що я скажу, — відповів Нед. — Мені повідомили, що Крулеріз втік з міста. Дай мені дозвіл повернути його для суду.
Король побовтав вино у своєму келиху, розмірковуючи. Тоді зробив ковток.
— Ні, — відповів він. — Покладемо цьому край. Хайме вбив трьох твоїх людей, а ти — п’ятьох його. Все, годі.
— Оце так ти розумієш правосуд? — спалахнув Нед. — Добре, що я більше не твій Правиця.
Королева поглянула на чоловіка.
— Якби хтось насмілився розмовляти отак з кимось із Таргарієнів…
— Ти вважаєш мене за Аериса? — перебив Роберт.
— Я вважаю тебе за короля. Хайме і Тиріон є також і твоїми братами, бо за законами шлюбу подружжя поділяє між собою всі родинні зв'язки. І ось одного Старки вигнали, а іншого ув’язнили. Ця людина безчестить тебе кожним своїм подихом, а ти переминаєшся тут, питаючи в неї про ногу і пропонуючи вино?!
Обличчя Роберта стало темне від гніву.
— Скільки разів я маю казати тобі припнути язика, жінко?
Обличчя Серсеї так і просилося на полотно маляра як втілення презирства.
— Як же з нас двох познущалися боги, — мовила вона. — За всіма правами, ти мав би носити спідниці, а я — обладунки.
Чорний від люті, король завдав їй страшного удару тилом долоні у бік голови. Серсея Ланістер перечепилася об столика і важко впала, та не крикнула і не розплакалася. Її тендітні пальці погладили
щоку, де бліда гладка шкіра вже починала червоніти. Назавтра синець мав укрити половину обличчя.— Я носитиму його як почесну відзнаку, — проголосила вона.
— Носи її мовчки, бо вшаную ще однією, — пообіцяв Роберт і гукнув варту. До кімнати ступив пан Мерин Трант, високий і урочистий у своєму білому обладунку.
— Королева стомилася. Проведіть її до опочивальні.
Лицар допоміг Серсеї піднятися і вивів її без жодного слова.
Роберт потягнувся за глеком і наповнив собі келиха знову.
— Бачиш, що вона зі мною робить, Неде.
Король присів, тримаючи келиха з вином у долонях.
— Моя покірна дружина. Мати моїх дітей. — Гнів залишив його. У очах короля Нед бачив сум і переляк. — Не треба було мені її бити. Це я… не по-королівськи.
Він подивився на свої руки, неначе не впізнавав їх.
— Я завжди був сильним… ніхто не міг встояти переді мною, ніхто. Та як перемогти те, що неможливо вдарити?
Присоромлений король похитав головою.
— Раегар… Раегар переміг, дідько його забери. Я ж убив його, Неде. Я загнав йому вістря келепа скрізь чорний панцир просто у його чорне серце, і він помер біля моїх ніг. Про це склали пісні. Але переміг усе одно він. Ліанна тепер з ним, а зі мною отаке щастя. — Король спорожнив келиха до дна.
— Ваша милість, — мовив Нед Старк, — нам треба поговорити…
Роберт потер скроні кінчиками пальців.
— Смерть як я втомився від балачок. Назавтра їду до королівської пущі на лови. Хай там що ти маєш мені сказати, воно почекає мого повернення.
— Якщо боги зглянуться, на твоє повернення мене тут вже не буде. Ти сам наказав мені повернутися до Зимосічі, пригадуєш?
Роберт підвівся, ухопившись за один зі стовпів ліжка для рівноваги.
— Боги нечасто зглядаються на людей, Неде. Ось, це твоє. — Він вийняв важку срібну застібку-руку з кишені у підкладці делії, а тоді кинув її на ліжко. — Бажаєш ти чи ні, але й далі служитимеш Правицею Короля, дідьки не вхоплять. Я забороняю тобі їхати.
Нед підняв срібну застібку. Схоже, вибору не залишалося. Ногу смикнуло, і він відчув себе слабким, як дитина.
— Щодо дівчини Таргарієн…
Король застогнав.
— Семеро дідьків, та не починай знову! Справу вирішено, більше чути про неї не хочу.
— Навіщо ж ти зробив мене Правицею, коли не слухаєш моєї ради?
— Навіщо? — Роберт зареготав. — А чого б ні? Комусь треба правити цим клятим королівством. Вдягай значка, Неде. Він тобі пасує. От спробуй ще бодай раз кинути цю кляту клішню мені у пику — і присягаюся, я почеплю її на Хайме Ланістера.
Кетлін VII
Східне небо над Долиною Арин стало рожево-золотим від вранішнього сонця. Кетлін Старк дивилася, як шириться світло, спершись руками на майстерно різьблений камінь балюстради назовні її вікна.
Під нею світ ставав з чорного фіолетовим, а тоді зеленим, тільки-но світанок наповзав на поля та ліси. Блідо-білі тумани піднімалися з Алиссиних Сліз, де примарні води переливалися через хребет гори і розпочинали свій довгий шлях униз переднім схилом Велетневого Списа. Кетлін відчувала найлегший доторк розсіяних у повітрі бризок на обличчі.