Гра престолів
Шрифт:
Та він хоча б міг сидіти. Решта, не рахуючи радників, мала поштиво стояти або схиляти коліна. Прохачі, що скупчилися біля високих дверей, лицарі, вельможні пани та пані біля гобеленів, сіромахи на галереї, сторожа у кольчугах і сірих або золотих киреях — усі мали стояти.
Навколішки саме стояли селяни: чоловіки, жінки, діти, усі побиті і скривавлені, з нажаханими обличчями. Позаду них стояло троє лицарів, які привели їх для свідчень.
— Розбійники, пане Варисе?! — голос лицаря Раймуна Даррі просяк презирством. — Саме так, то були розбійники, жодного сумніву. Ланістерівські розбійники.
Нед
Пан Карил Ванс, лицар із сумними очима, доволі красний на вроду, якби обличчя йому не спотворювала величезна родима пляма винного кольору, махнув рукою в бік селян, що стояли на колінах.
— Це всі, хто залишився живий у городці Стригалі, ясновельможний пане Едарде. А ще загинули усі у Вендгороді і Мартоплясовому Броді.
— Встаньте, — наказав Нед селянам. Він ніколи не вірив тому, що люди казали, стоячи навколішки. — Усім встати.
Городець Стригалі потроху, по одному і двоє зіп’явся на ноги. Одного старця підняли попід руки, а ще одна юна дівчина у скривавленій сукні залишилася на колінах, втупившись порожніми очима у пана Ариса Дубосерда, що стояв біля підніжжя трону в обладунку Королегвардії, готовий захищати і оберігати особу короля… або ж, сподівався Нед, особу Правиці.
— Джосе, — мовив пан Раймун Даррі до товстого лисуватого чоловіка у фартуху броваря, — розкажи-но Правиці, що трапилося у Стригалях.
Джос кивнув.
— З дозволу вашої королівської милості…
— Його королівська милість полює на тому березі Чорноводної, — перервав його Нед, дивуючись, як можна прожити все життя у кількох днях їзди від Червоного Дитинця і не мати уявлення, який на обличчя твій король. Нед був одягнений у білий льоняний жупан з лютововком Старків на грудях; комір чорної штофової делії скріплював срібний значок його посади. Чорне, біле та сіре — усі відтінки правди.
— Я князь Едард Старк, Правиця Короля. Кажи, хто ти такий і що знаєш про тих нападників.
— Я тримаю… тримав… я тримав броварню і шинка у Стригалях, мосьпане, коло кам’яного мосту. Краще пиво на південь од Перешийка, люди так казали, перепрошую вельможного пана. Тепер його нема, як і решти, мосьпане. Вони прийшли, понапивалися як хотіли, решту вилили, а тоді підпалили моє добро, і мене б геть убили, якби упіймали… мосьпане.
— А нас спалили, — сказав селянин коло нього. — Наїхали, як стемніло, десь із півдня, підпалили ниви і домівки. Хто впирався, вбивали. То не були крадії, мосьпане. Худоби красти не хтіли, перепрошую, мою молочну корову вбили й покинули як була, теє, гайворонню на їдло.
— Запопали мого підмайстра, — мовив кремезний чоловік з поставою коваля і пов’язкою на чолі. Він вдяг до двору своє найкраще вбрання, проте на штанях брудніли плями, а свита була заляпана з дороги. — Ганяли його туди-сюди полями верхи, штрикали списами, наче звіра. Реготали, як хлопець тікав і кричав, а тоді здоровило
прохромив його наскрізь.Дівчина, що стояла на колінах, підняла голову на Неда, що височів над нею на троні.
— І матір мою вбили, ваша милість. А ще… ще… — Голос її закляк, наче вона забула, що хотіла сказати. А тоді почала схлипувати.
Розповідь продовжив пан Раймун Даррі.
— У Вендгороді люди шукали порятунку в своєму острозі, та стіни ж там дерев’яні. Нападники навалили соломи під дерево і спалили усіх живцем. Коли вендійці відчинили браму, щоб тікати від вогню, їх перестріляли лучники геть усіх, навіть жінок з немовлятами.
— Який жах, — пробурмотів Варис. — Які жорстокі бувають люди…
— І нас би так само спалили, та у Стригалях є паланка з каменю, — мовив Джос. — Хтіли вже нас викурити димом, та здоровило сказав, що уверх річкою смачніше яблучко висить. То вони й поїхали собі до Мартоплясового Броду.
Нед відчув холодне залізо пальцями, коли нахилився уперед. Між кожною парою пальців випинало лезо. З поручнів трону стирчали, мов кігті, кінці покручених мечів. Навіть після трьох століть деякі лишилися такі гострі, що легко різали плоть. Залізний Трон приховував багато пасток для необережних. У піснях співалося, що на нього пішла тисяча мечів, розжарених до білого у пекельній пащі Балеріона Чорного Жаха. Кували трон п’ятдесят дев’ять днів. Урешті-решт вийшло це чорне горбкувате одоробло, що складалося з бритвоподібних країв, друзок і смуг загостреного металу. Трон міг убити людину і вже вбивав, якщо вірити оповідкам.
Едард Старк не розумів, навіщо зголосився сидіти на цьому троні. Не знав, чи зрозуміє хоч колись. Та попри все, саме він зараз сидів на ньому, і люди прохали його про справедливість.
— Які у вас є докази, що то справа рук Ланістерів? — запитав він, намагаючись стримати гнів. — На них були кармазинові накидки, чи над ними майорів прапор з левом?
— Навіть Ланістери не такі тупоголові, — кинув сердито пан Марк Дудар — задерикуватий молодий півник, надто зелений і гарячий, як на Неда, хоча і добрий друг братові Кетлін, Едмурові Таллі.
— Кожен з них був верхи і в обладунку, пане мій, — спокійно відповів пан Карил. — За зброю вони мали списи зі сталевими вістрями, мечі, а до того ж бойові сокири для свого брудного діла.
Він махнув до одного з вцілілих сіромах.
— Ти. Так, ти — не бійся, не скривдимо. Розкажи Правиці те саме, що сказав мені.
Старий хитнув головою.
— Щодо коней, — мовив він, — в усіх були бойові огирі. Багато років я служив у стайнях старого пана Вілума, не сплутаю. Жоден з тих коней ніколи плуга не тягнув. Хай боги покарають, якщо брешу.
— Тож маємо розбійників на добрих конях, — підсумував Мізинець. — Може, взяли коней з останнього місця, де грабували?
— Скільки людей було у загоні нападників? — запитав Нед.
— Сотня принаймні, — відповів Джос тієї ж миті, коли коваль у пов’язці мовив «Півсотні» а бабуся за ним: «Кількоро сотень, мосьпане, геть як військо».
— Ти кажеш мудріше, ніж сама знаєш, добродійко, — відповів їй князь Едард. — Тож прапорів вони не мали. А щодо обладунків? Чи помітив хтось прикраси, візерунки, знаки на щитах чи шоломах?