Чтение онлайн

— Ні, він саме такий! — наполягала Санса. — Я не хочу когось там, хай хороброго і доброго, я хочу тільки його! Ми будемо такі щасливі, як у піснях, от побачиш. Я подарую йому золотоволосого сина, і колись він стане королем усієї нашої держави, найліпшим королем з усіх — хоробрим, як вовк, і величним, як лев.

Ар’я скривилася.

— В Джофрі такого сина бути не може, — мовила вона. — То брехун і боягуз! До того ж він не лев, а олень.

Санса відчула, як підступають сльози.

— Ніякий він не олень! Він анітрохи не схожий на того старого п’яницю короля! — заволала вона до сестри, забувши про все у своєму горі.

Батько

поглянув на неї якось дивно.

— Боги мої, — проказав він тихо, — кажуть, вустами дитини…

Він покликав септу Мордану, а до дівчат мовив:

— Я шукаю швидку купецьку галеру, щоб відвезти вас додому. Часи такі, що морем їхати безпечніше, аніж королівським гостинцем. Відпливете зразу, як я знайду належного корабля, з септою Морданою, декількома стражниками… і, так, разом з Сиріо Форелем теж, якщо він погодиться вступити до мене на службу. Та нікому не кажіть. Краще, якщо ніхто не знатиме про наш план. Поговорімо знову назавтра.

Санса ревіла, поки септа Мордана вела їх донизу сходами. В неї хотіли забрати усе: лицарські герці, двір, її принца, геть усе. Її відсилали назад до бляклих сірих стін Зимосічі, де її замкнуть навіки, і життя скінчиться, ще не почавшись.

— Припини плач, дитино, — суворо промовила септа Мордана. — Упевнена, твій вельможний панотець знають, що для вас краще.

— Не так уже все й погано, Сансо, — мовила Ар’я. — Ми попливемо галерою. То буде цікава пригода, а потім ми знову побачимо Брана і Робба, і Стару Мамку, і Ходора, і решту.

Ар’я взяла сестру за руку, втішаючи.

— Ходора! — заволала Санса. — От і виходь за нього заміж! Ти така сама, як він — тупа, волохата і бридка!

Вона вивернулася з руки сестри, забігла до своєї опочивальні й засунула за собою двері.

— Біль — то дарунок від богів, пане Едарде, — мовив до нього великий маестер Пицель. — Він означає, що кістка зрощується, жива плоть зцілює себе. Будьте ж вдячні.

— Буду вдячний, як ногу не смикатиме.

Пицель поставив на столика коло ліжка закорковану пляшечку.

— Тут макове молочко, якщо не здужаєте терпіти біль.

— Так можна геть усе на світі проспати.

— Сон — то великий цілитель.

— А я вважав за цілителя вас.

Пицель блякло усміхнувся.

— Добре бачити вас у такому гострому гуморі, ласкавий пане.

Він прихилився ближче і стишив голос.

— Цього ранку був крук, з листом до королеви від її вельможного батька. Я подумав, що вам краще буде знати.

— На чорних крилах чорнїї слова, — похмуро мовив Нед. — То що там?

— Ясновельможний Тайвин надзвичайно гнівається на тих людей, яких ви послали по пана Грегора Клегана. Я боявся, що так і буде. Пригадайте, я саме так і казав на малій раді.

— Хай гнівається, — мовив Нед. Кожного разу, як йому смикало у нозі, він згадував посмішку Хайме Ланістера і мертвого Джорі у своїх обіймах. — Хай пише листи до королеви, хоч обпишеться. Пан Берік виступає під прапором короля. Якщо князь Тайвин спробує втрутитися у королівський правосуд, то відповість Робертові особисто. Чи не більше за лови його милість король полюбляє воювати з князями, які чинять опір його волі.

Пицель розігнувся, дзенькнувши маестерським ланцюгом.

— Як скажете, пане. Я прийду знову назавтра.

Старий поспіхом зібрав своє причандалля і відкланявся. В Неда не виникло жодного сумніву, куди той попрямував:

авжеж у покої королеви, аби шепотіти їй на вухо. «Я подумав, вам краще буде знати»… наче то не Серсея спонукала його переказати погрози свого батька. Нед сподівався, що його відповідь змусить її скреготати своїми чудовими білими зубами. Він не відчував і крихти тієї упевненості у Роберті, яку показував, але не бажав давати знати про це Серсеї.

Щойно Пицель пішов, Нед наказав подати келих вина з медом. Від нього трохи запаморочилася голова, та не занадто. Зараз треба було подумати. Тисячу разів він питав себе, що б зробив Джон Арин, якби після того, що дізнався, прожив достатньо довго, аби розпочати діяти. А може, він таки почав діяти, і саме це звело його у труну.

Моторошно, як невинні очі дитини інколи вбачають те, до чого залишаються сліпими дорослі. Колись, як Санса виросте і стане дорослою, він розповість ій, що саме її слова відкрили йому очі. «Він анітрохи не схожий на того старого п’яницю короля», заявила вона, вщент розгнівана, не розуміючи, про що каже. Груба правда тих слів, холодна як смерть, пронизала його наскрізь. «Ось меч, який убив Джона Арина», подумав тоді Нед, «і Роберта він теж уб’є — хай повільніше, але так само певно». Поламані ноги з часом зростаються, але є такі зради, від яких сама душа гниє, мов отруєна.

Мізинець навідався через годину після того, як пішов великий маестер. На ньому був жупан сливового кольору з пересмішником, вигаптуваним на грудях чорною ниткою, а поверх нього смугастий чорно-білий кунтуш.

— Я лише ненадовго, мій пане, — оголосив він. — Пані Танда очікує мене до обіду. Поза сумнівом, накаже засмажити жирне теля. І якщо його вигодували так само добре, як її дочку, то мені судилося луснути навпіл і померти. Як ся має ваша нога?

— Болить, як вогнем горить, а свербить так, що зводить мене з глузду.

Мізинець підняв брову.

— На майбутнє спробуйте не дозволяти коням падати на неї. Красно прошу вас одужувати швидше. У державі неспокійно. Варис приносить зловісні чутки з заходу. До Кастерлі-на-Скелі стікаються кінні та піші найманці, й то не заради сумнівного задоволення від застільної бесіди з паном Тайвином.

— Чи є звістки від короля? — запитав Нед вимогливо. — Скільки ще Роберт збирається полювати?

— Якби на те була його воля, гадаю, він не потикався би з лісу, доки ви з королевою не помрете од старості, — відповів пан Петир з легкою усмішкою. — Та не судилося. Тож треба думати, він повернеться, як щось уб’є. Здається, вони там знайшли білого оленя… або те, що його милості залишили од нього вовки, тобто щонайбільше роги та ратиці. Роберт просто навіснів, аж поки не почув балачки про велетенського вепра у глибині лісу. Тепер ніщо у світі йому не миле, поки він не здобуде ту потвору. Принц Джофрі повернувся цього ранку разом з Ройсами, паном Балоном Лебедином і ще двадцятьма іншими мисливцями. Решта лишилася з королем.

— А що Хорт? — спитав Нед, кривлячись від болю. З усіх ланістерівських посіпак Сандор Клеган непокоїв його найбільше після того, як пан Хайме утік з міста на поміч своєму батькові.

— Теж повернувся разом з Джофрі й відразу рушив до королеви, — посміхнувся Мізинець. — Я б охоче віддав сотню срібних оленів за те, щоб сидіти тарганом у очереті на його підлозі в ту мить, коли він дізнається про поїздку пана Беріка по голову його брата.

— Навіть сліпому видно, як Хорт ненавидить свого брата.