Гра престолів
Шрифт:
Хал Дрого простояв увесь час, що вона їла, з лицем, застиглим незгірш спижевого щита. Довга чорна коса блищала від олії. Вуса були перехоплені золотими кільцями, у косу заплетені золоті дзвіночки, стан обіймав пас із золотих блях, а груди лишалися оголеними. Вона дивилася на чоловіка кожен раз, коли втрачала віру в свої сили: дивилася, жувала і ковтала, жувала і ковтала, жувала і ковтала. Ближче до кінця Дані здалося, що у чорних мигдалевих очах хала блимнула люта гордість за неї, але вона не була певна. Обличчя хала дуже рідко виказувало його думки та почуття.
І от нарешті все скінчилося. Вона примусила себе ковтнути останній
— Халакка дотрае мр-анха! — проголосила вона найкращою дотракійською, на яку спромоглася. «Всередині мене скаче князь!» Вона кілька днів повторювала це речення зі служницею Джихікі.
Найстаріша з бабів — зігнута, зморшкувата, суха, з єдиним чорним оком — звела руки догори.
— Халакка дотрае! — заверещала вона. «Князь скаче!»
— Він скаче! — відповіли інші жінки.
— Рах! Рах! Рах хадж! — заголосив увесь дошхалін. «Хлопчик, хлопчик, міцний хлопчик!»
Схожі на клекіт спижевих птахів, закалатали дзвони. Довго і низько загув бойовий ріг. Баби почали виспівувати славу богам. Під мальованими шкіряними жилетками туди-сюди розгойдувалися їхні зів’ялі груди, виблискуючи від олії та поту. Служники-євнухи кидали оберемки сухої трави у велику спижеву жарівницю, і до місяця та зірок підіймалися хмари запашного диму. Дотракійці вважали зорі конями, зробленими з вогню — великим табуном, який вночі проноситься небом.
Коли піднявся дим, співи припинилися; найстаріша з бабів заплющила єдине око, аби краще вдивитися у майбутнє. Впала повна тиша — така, що Дані почула віддалене цвірінькання нічних птахів, шипіння та тріск смолоскипів, тихий плюскіт води у озері. Дотракійці витріщилися на халісі темними, як ніч, очима і чекали.
Хал Дрого поклав свою руку на Даніну. Вона відчула, як чоловік напружився. Навіть такий могутній хал, як Дрого, взнавав страх, коли дошхалін вдивлялися у дим майбутнього. За її спиною служниць трясло, неначе пропасницею.
Нарешті баба розплющила око і підняла руки.
— Я бачила його обличчя і чула грім його копит, — проголосила вона тонким переривчастим голосом.
— Грім його копит! — проспівали інші.
— Швидкий, як вітер, він мчить уперед, а за ним його халазар укриває землю. Воїнів у ньому без ліку, а в руках у них арахи сяють, мов стебла ніж-трави. Лютим, як буря, виросте юний хал. Вороги тремтітимуть перед ним, а їхні дружини литимуть криваві сльози і роздиратимуть власну плоть від горя. Дзвіночки у волоссі співатимуть його прихід, і молочні люди у кам’яних шатрах жахатимуться його імені.
Стара затремтіла і зиркнула на Дані так, наче й сама злякалася.
— Князь скаче! Скаче огир, що покриє весь світ!
— Огир, що покриє світ! — заволали глядачі, а з мороку ночі їм відповідала луна.
Одноока баба втупилася у Дані.
— Як зватимуть його — огиря, що покриє світ?
Дані підвелася, щоб відповісти.
— Його зватимуть Раего, — мовила вона словами, вивченими від Джихікі. Її руки лягли на черевце, оберігаючи його посеред ревища, яке здійняли дотракійці.
— Раего! — верещали усі. — Раего, Раего, Раего!
Коли хал Дрого виводив її з ями, ім’я все ще гриміло в неї у вухах. Вервечкою вони вийшли на божий гостинець, крізь кінську браму, в напрямку Матері Гір. Першими йшли баби-дошхалін разом з євнухами та невільниками. Деякі спиралися на високі різьблені
ковіньки, шкутильгаючи на старих тремтливих ногах, а інші виступали гордовито, незгірш від будь-якого хала. Колись кожна з цих бабів була халісі. Коли їхні вельможні чоловіки помирали, і орди вершників очолювали нові хали з новими халісі при боці, колишніх халісі надсилали сюди, аби правити величезним народом дотракійців. Наймогутніші хали схилялися перед визнаною мудрістю та владою дошхалін. І все ж Дані тремтіла від думки, що одного дня її примусять приєднатися до них, не питаючи її згоди.За мудрими бабами слідували інші: хал Ого з сином, халаккою Фого, хал Джомо з дружинами, ватажки Дрогового халазару, Даніни служниці, халові невільниці та служники, і ще багато різних. Поки вони просувалися божим гостинцем, калатали дзвони, барабани вибивали поважний та неквапний лад. У темряві понад шляхом думали свою думу вкрадені кам’яні звитяжці та боги зниклих племен. Поруч із вервечкою вздовж шляху бігли травою невільники зі смолоскипами, і від блимання вогнів великі пам’ятки та подоби здавалися майже живими.
— Джо то знаджить, ім’я Раего? — запитав хал Дрого по дорозі, пробуючи говорити посполитою мовою Семицарства. Вона вчила його кількох слів кожен раз, як мала змогу. Дрого вчився швидко, коли бажав і старався, хоча його вимова залишалася такою грубо-варварською, що ані пан Джораг, ані Візерис не розуміли жодного слова.
— Мій брат Раегар був могутнім воїном, моє сонце та зорі, — відповіла вона. — Він загинув, як я іще не народилася. Пан Джораг каже, він був останнім драконом.
Хал Дрого зиркнув на неї згори вниз. Його обличчя нагадувало мідну маску, та десь під довгими чорними вусами, відвислими під вагою золотих кілець, вона побачила тінь усмішки.
— Гарне теє ім’я, друджино Дан-Арис, місяцю мого джиття, — відповів він.
Їхній шлях лежав до озера, званого дотракійцями Черевом Світу, оточеного кільцем очерету, зі спокійною непорушною водою. Як казала Джихікі, тисячі тисяч років тому з його глибин виїхав перший чоловік верхи на першому коні.
Поки Дані роздягалася, скидаючи загиджений одяг на землю, решта чекала на порослому травою березі. Залишившись голою, вона обережно ступила у воду. Іррі казала, що озеро не має дна, але Дані відчувала, поки пробиралася між високого очерету, як між пальців ніг чвакає м’яка грязюка. На спокійних чорних водах плавав місяць, розбиваючись від пущених нею хвиль і знову виникаючи з уламків. На її блідій шкірі з’явилися мурашки, бо холод вже підповзав стегнами, цілував нижні губи. Кров огиря висохла на руках та навколо рота. Дані склала руки кухликом і полила святу воду на голову, очищуючи себе і дитину всередині під поглядами хала і всіх, хто прибув разом з ним. Вона почула, як старі баби-дошхалін бурмочуть щось одна до одної. Їй раптом стало цікаво, що саме вони кажуть.
Коли вона вийшла з озера, тремтячи і стікаючи краплями, служниця Дорея поспішила до неї з халатом мальованого шовку, але хал Дрого махнув тій забиратися геть. Він кинув довгий спраглий погляд на її набряклі груди і опукле черевце. Дані побачила, як зсередини його штанів з кінської шкіри, нижче від важких золотих блях, вимальовується напружена чоловіча сила. Вона підійшла до чоловіка і допомогла йому розв’язати штани. А тоді могутній хал вхопив її за стегна і підняв у повітря, як малу дитину. Дзвіночки у його волоссі тихо теленькнули.