Чтение онлайн

— Негайно, ясновельможний пане.

— То ми маємо ваш дозвіл на помсту панові Грегору? — запитав у престолу Марк Дудар.

— Помсту? — перепитав Нед. — Я гадав, ми прагнемо правосуду. Спалити ниви Клегана і побити його людей означає не відновити королівський мир, а лишень потішити ваш гонор.

Він відвів погляд від молодого лицаря, перш ніж той зміг висловити своє обурення, і звернувся до селян.

— Добродії зі Стригалів, я не можу повернути вам спалені домівки й ниви, так само як і ваших мертвих до життя. Але я спробую відміряти вам трохи справедливості в ім’я нашого короля Роберта.

Кожне

око у палаті застигло на ньому, чекаючи. Нед повільно звівся на ноги, відштовхуючись від трону всією силою рук. Нога у лубку волала з болю, та він не зважав на неї в міру сил — у таку мить не можна показувати свою слабкість.

— Першолюди вважали, що суддя, який виносить вирок про смертну кару, має сам тримати меча. На півночі ми досі так і чинимо. Не до душі мені посилати когось, аби робити мою справу… та здається, не маю іншого вибору.

Він вказав на свою зламану ногу.

— Мосьпане Едарде! — почувся вигук з західного краю палати, звідки до трону завзято крокував гарний на вроду юнак. Не маючи на собі обладунку, пан Лорас Тирел виглядав ще молодшим за свої шістнадцять років. Він мав на собі одяг з блідо-блакитного шовку і пас-ланцюжок з ланками у вигляді золотих троянд — знаку його дому.

— Благаю про честь замінити вас у цій справі. Доручіть її мені, мосьпане, і присягаюся, що не зраджу вашої довіри!

Мізинець видав смішок.

— Пане Лорасе, якщо ми пошлемо вас одного, пан Грегор пришле нам назад вашу голову зі сливою у гарненькому ротику. Гора не з тих людей, які покірно приймають чужий суд.

— Я не боюся Грегора Клегана, — відповів пан Лорас бундючно.

Нед повільно опустився назад на тверде залізне сидіння покрученого Аегонового трону. Його очі пробігли обличчями уздовж стін.

— Князь Берік, — викликав він. — Торос Мирійський. Пан Гладен. Князь Лотар.

Названі люди по одному виступали наперед.

— Кожен з вас має зібрати по двадцятеро вояків, щоб доправити мою волю до замку Грегора. З вами поїде також двадцятеро з моєї власної сторожі. Князь Берік Дондаріон, за вашим шляхетним званням саме ви станете на чолі загону.

Молодий князь з рудо-золотим волоссям уклонився.

— Як накажете, князю Едарде.

Нед підвищив голос, щоб його було чути у найдальшому кутку престольної палати.

— В ім’я Роберта з дому Баратеон, Першого тако нареченого, короля андалів, ройнарів та першолюдей, усього Семицарства повелителя і на Державі господаря, словом Едарда з дому Старк, його Правиці, наказую вам: виїхати до західного краю, якомога поспішаючи, перетнути річку Червонозуб під прапором короля, і там вчинити королівський правосуд над негідним лицарем Грегором Клеганом, а так само й над усіма співучасниками його злочинів. Я позбавляю його шляхетного звання, усіх лицарських прав і привілеїв, усіх титулів і станів, усіх земель, володінь та прибутків, і засуджую його на смерть. Молімося, аби боги зглянулися над його душею.

Коли луна від його слів завмерла, Лицар Квітів залишився стояти збентеженим.

— Пане Едарде, а що про мене?

Нед поглянув униз на нього. З висоти Лорас Тирел здавався не старшим за Робба.

— Ніхто не сумнівається у вашій мужності, пане Лорасе. Але ми шукаємо правосуду, тоді як ви прагнете помсти.

Він перевів погляд до пана Беріка.

—

Виступайте на світанку. Такі справи слід робити швидко.

І підняв руку.

— Сьогодні престол більше не вислуховуватиме прохачів.

Алин з Портером зійшли крутими залізними сходами, щоб допомогти йому спуститися. Поки вони разом сходили донизу, Нед відчував на собі похмурий погляд Лораса Тирела, проте юнак вийшов геть ще до того, як Нед ступив на підлогу престольної палати.

Біля підніжжя Залізного Трону Варис збирав папери зі столу ради. Мізинець і великий маестер Пицель вже відкланялися.

— Ви хоробріші за мене, пане мій, — м’яко мовив євнух.

— Про що ви, пане Варисе? — непривітно запитав Нед. Нога палала, і йому було не до гри в натяки.

— Якби то я сидів там, нагорі, я б таки послав пана Лораса. Він так прагнув поїхати… а людині, яка має Ланістерів за ворогів, незле мати Тирелів за друзів.

— Пан Лорас ще молодий, — відповів Нед. — Сподіваюся, він переросте своє розчарування.

— А що пан Ілин? — Євнух попестив свою круглу напудровану щоку. — Зрештою, саме він носить звання Королівського Правосуду. Посилати інших людей виконувати його обов’язок… хтось сприйняв би це як тяжку образу.

— Ніхто не прагнув його образити. — Правду кажучи, Нед не довіряв німому лицареві, хоча, можливо, єдиною причиною на те була його нелюбов до катів. — Нагадую, що Пейни є значковими дому Ланістер. Я вважав за краще обрати людей, які не зобов’язані вірністю князеві Тайвину.

— Дуже мудро, без сумніву, — мовив Варис. — І все ж мені трапилось побачити пана Ілина позаду палати. Він дивився на нас своїми блідими очима, і я б не сказав, що з втіхою, наскільки можна судити з нашого мовчазного лицаря. Сподіваюся, він також переросте своє розчарування. Адже мало хто так любить свою роботу…

— Вони не схотіли послати пана Лораса, — мовила Санса до Джейни Пул того ж вечора, коли вони їли холодну вечерю при світильниках. — Мабуть, з-за ноги.

Князь Едард повечеряв у опочивальні з Алином, Гарвіном і Вайоном Пулом, щоб дати відпочинок нозі. Септа Мордана також скаржилася на втомлені ноги після дня, вистояного на галереї. З ними мала бути Ар’я, та вона запізнювалася після уроку танців.

— З-за ноги? — запитала Джейна нерішуче. То була гарненька темноволоса дівчина одного з Сансою віку. — Хіба пан Лорас поранив ногу?

— Та не його ноги, дурненька, — відповіла Санса, делікатно покусуючи курячу ніжку. — Батькової ноги! Їм так болить, що вони увесь час сердиті. Інакше вони б напевне послали пана Лораса.

Рішення батька досі дивувало її. Коли заговорив Лицар Квітів, вона була певна, що зараз побачить на власні очі одну з історій Старої Мамки. Пан Грегор був би у ній чудовиськом, а пан Лорас — справжнім звитяжцем, який уб’є те чудовисько. Адже пан Лорас навіть на вигляд був звитяжцем: такий стрункий і гарний, з золотими трояндами навколо тонкого стану, з густим брунатним волоссям, що спадало на очі. А батько смів йому відмовити! Вона була так збентежена, що й не сказати, і розповіла септі Мордані, поки вони сходили з галереї, але септа тільки відповіла, що дочка не може піддавати сумніву рішення свого вельможного батька.