Чтение онлайн

Вишата розгублено мовив одне слово:

— Готи.

Вiн, бувши окремо вiд Гатила, не знав про його переговори з Теодорiком i не сказав князевi, повернувшись з облоги Генабума, що разом iз римлянами бачив там готiв. А се виявилося несподiванкою для князя.

Гатило страшенно розлютився. Вiн повиганяв надвiр усiх вельможiв своїх i ходив по полотцi, мов у нього заболiли зуби. Вельможi стояли, стирлувавшись оддалiк Гатилового намету, й пошепки обговорювали новину. Всi спiдлоба позинали на Велiмира, Тодомира й Видимира й на володаря численної дружини гепiдiв Ардарiка. Хоч вони були схiдними готами й досi вiрно служили Гатиловi, та готи в уси часи лишалися готами, й Теодорiкова зрада була яскравим свiдченням того. Ще не вiдомо,

як поведуться вони, змушенi воювати проти своїх кревних родичiв вiзiготiв.

Остроготськi князi теж переживали, особливо ж Велiмир й Ардарiк, Гатиловi улюбленцi, до яких руськi князi та боляри ревнували свого володаря. Велiмира Гатило любив за його вiрнiсть, Ардарiка ж за вiдданiсть i живий розум…

Цiлу нiч прибувало на гору ополчення руського князя, й тiльки на свiтанку до Гатилової полотки ввiйшов Божiвой.

— Усi смо, Великий княже, – сказав чернегiвський князь.

Богдан Гатило, який цiлу нiч не спав i лише вдосвiта стулив повiки, втомлено потер обличчя й нiчого не вiдповiв.

Зi сходом сонця Вишата наказав укрiплювати табiр. Усi вози та мажари обозу було розiставлено величезним колом на горi й позчiплювано ланцюгами за колеса. Внизу ж, у пiдошвi довкола гори, можi заходилися рити суцiльний глибокий окiп. Робота тривала цiлий день, i коли надвечiр прибули дозiрцi й повiдомили, що римляни та вiзiготи наближаються, табiр ополчення руського був схожий на неприступну твердь.

Гатило стояв коло своєї полотки з трикутним голубим прапорцем i ведмедем на ньому, що сяяв i трiпотiв у вiдблисках великого вогнища збоку, й дивився на той бiк рiчечки. Вiн уже знав, що римляни звуть її Маурiакум. Горб на тому боцi займався тисячами багать. Ецiєвi, певно, доповiли вивiдцi, що гуни стоять навпроти через рiчку, та вiн i не ховавсь. Мабуть, вирiшив, що пропонованi йому гунами позицiї цiлком сприятливi для нього. Неширока мiлка рiчка, обабiч два досущ однаковi горби гонь по п'ятнадцять у перетинi, й навiть вiдстань до рiчки мiж ними однакова – по п'ять гонь. Єдина рiзниця полягала в тому, що за горбом, на якому розташувався табором Гатило, здiймався ще один, довгий i вигнутий пiдковою до рiчки, оточуючи менший горб iз трьох бокiв. Але його навряд чи можна було розцiнювати як перевагу, й Гатило зумисне обрав се мiсце, щоб Ецiєвi не спало на думку вiдкидати пропоноване поле боронi. Й хоч на захiд вiд довгої гори здiймалася ще одна, маленька, така сама, як i горб, де стояв Гатило, й мiж ними на вигинi рiчечки Маурiакуму пролягла драговина, звiдки линуло голосне квакання жаб i крекiт нiчного птаства, – зате ж i в римлян було на випадок скрути ще два горби: на всхiд од першого витягався понад рiчкою один, а далi, вже руба до Маурiакуму, другий, удвiчi бiльший. I за римським станом, як i за табором Гатила, теж протiкала рiчка – заслiн на випадок вiдступу.

Ецiй мусив оцiнити таку великодушнiсть iз боку гунiв.

Гатило дивився на їхнiй осяяний вогнями табiр i намагавсь уявити свого супротивника, якого знав ще молодим отроком. Тодi, лiт тому сорок, Ецiй був талем при дворi дiда його Великого князя Данка в старiй стольницi Витичевi. Невже й вiн тепер постарiв i посивiв? Тодi се був хитрий i в'юнкий iллiрiєць, а тепер став римлянином i римським патрицiєм, якому сам iмператор Валентинiвн змовчував. I то мусило бути правда, бо ж Ецiєва слава непереможного водiя легiонiв бучала ще тодi, коли Богдан Гатило був молодий i навiть геть юний.

— Палять, – сказав, пiдiйшовши до Великого князя київського, Вишата й кинув у той бiк, де мерехтiв багаттям римський табiр.

Гатило тiльки кивнув, i старому конюшому було досить i того скупого поруху. Отже, князь уже не злостився на нього, а се головне. Вишата подавсь перевiрити, як несуть сторожу вої руськi на березi Маурiакуму та на всiх вартах навколо табору. Гатило ж увiйшов до своєї полотки, опустив завiсу й дмухнув на поставець, пiдвiшений до середньої сохи. Вiн заснув одразу, щойно

лiг i вкрився легким полотном свого корзна, хоч голова кололась од болю – далася взнаки вчорашня безсонна нiч i цiлоденна бiганина.

Вранцi, ще Дажбог i на свiт не благословляв, руське ополчення було готове до бою. Гатило кивнув своєму гудочниковi, й той заграв сигнал готовностi. В усьому величезному таборi, оточеному возами та глибоким ровом пiд горою, заграли труби й роги. 3-вiд римського стану їм вiдповiли бойовими кличами, але вони не кликали вперед. I коли на всходi вдарило списами перше сонячне промiння, з-за рiчки прибуло троє латинян у скоряних панцирах, обкутих мiдними бляшками, але без мечiв i сулиць. Латиняни попросилися до царя гунiв Аттiли.

Богдан сказав упустити їх.

— Патрицiй Ецiй, вождь усього римського та готського ополчення, зичить здоров'я тобi й твоїм воєводам, царю! – сказав молодший чорнявий латинець, певно, високого звання.

— Хай вернуться його зичення на нього ж, – вiдповiв Гатило через тлумача Костана. – Й о що молить патрицiй?

— Рече битися взавтра, царю, – мовив той самий чорнявець.

— Пощо?

— Бо римськi й готськi вої цiлу нiч не спали, й буде нечесно, коли цар гунiв Аттiла скористає собi їхню муку.

Гатило довго думав, тодi сказав Костановi:

— Речи їм, хай перекажуть своєму вождевi: руси нiколи не б'ють безоружного!

Й вiдпустив нарочитих од римського полководця. Вiн передбачав се. Заставши русiв у вже готовому й мiцному таборi, латини обов'язково намагатимуться вiдкласти день великої ратi, щоб i собi добре зготуватися. Й передбачення справдились.

Можам руським i всiм їхнiм з'юзникам було дозволено ходити вiльно, але бути приоружно й коней не розсiдлувати. Вишатi Гатило сказав:

— За малою гiркою по той бiк болота постав заслiн. Конюший негайно передав наказ Великого князя, й у густих очеретах понад болотом причаїлося чотири сотнi пiшцiв i комонникiв. Гатило ще раз перевiрив укрiплення – мав побачити востаннє все на власнi очi – й довго стояв коло свого червоного намету з голубим прапорцем. Табiр вирував. Понад окопом смажили в'ялене м'ясо пiшцi з усiх земель. Вони поскидали з себе зайву одiж, але мечi тримали на пасах через плечi, їх було так багато, що з гори Гатиловi здавалося, нiби то одне живе й ворухке тiло, яке зайняло всю смугу мiж окопом та возами. За кiльцем возiв гуртувалася кiннота, й там було ще тiснiше, хоч круг мав щонайменше п'ять гонь упоперек. Над табором стояв сизий дим од вогнiв, усе клекотало й вирувало так, що людям доводилося кричати, аби їх почули навiть найближчi товаришi. Мiж конов'язами ходили можi, вдягненi й напiвголi, в самих ногавицях та смушевих шапках, то тут, то там майорiли барвистi корзна воєвод i боляр, i прозiрними вежами стояли позв'язуванi десятками довгi списи.

Перед обiдом до великокняжої полотки прийшов Ардарiк. Вождь численних полкiв остроготської Гепiди був похмурий, його свiтлi, майже бiлi брови звелись на перенiссi.

— Йду не лише вiд себе, Великий княже, а й вiд Велiмира, Тодомира та Видимира…

— Вiдаю, про що ректи-ймеш, – перебив його Богдан Гатило, та кремезний острогот не втiшився його словами.

— Ти вiдаєш, i всi вiдають, а твої князi, та боляри, та великi воєводи здрять на нас вовком. Ми смо готи…

— Я-м сполчився не проти всiх готiв, а супротиву Теодорiкових. Теодорiк зламав слово своє. Вiн є ускоком з-пiд волостi городу Києвого, й я покараю свого роба невiрного. В схiднi ж готи вiрнi слову своєму, й ти, Ардарiку, речи друзям своїм i моїм приятелям Видимировi, Велiмировi та Тодомировi, що Великий князь київський однаково любить усi язики, котрi шанують у ньому вождя.

Ардарiк мовчки, не перебиваючи, слухав Гатила й сказав щось тiльки тодi, коли той закiнчив:

— Так речеш ти… А вельможi твої мислять другояко…