Меч Арея
Шрифт:
Тодi Рим нацькував на них iнших варварiв – вiзiготiв, щоб їхнiми руками повернути собi iспанську провiнцiю. Але iмператор Гонорiй 411 року накликав тих готiв на свою голову. Варвари, слов'яни та готи не перегризли одне одному горлянки, як того сподiвавсь iмператор. Валларiй, конунг вiзiготiв, i досi вагався, з ким вести вiйну, хоч уже чотири роки сидiв в Аквiтанiї. По тому минуло ще чотири роки, й нарештi Валларiєвi пощастило пересварити слов'янських володарiв Галицiї, Турингiї та Вендiї. В однiй сутичцi мiж ними готи викрали жупана Предiвоя й вiдiслали його в Рим iмператоровi Гонорiю. Але на тому й кiнчилася та рать. Валларiй помер, i на його стiл був обраний конунгом Теодорiк, мiж дужий i нестрашимий.
Коли велiй жупан
Пiсля смертi Года батькiв стiл посiв Гейзо. Йордан так змальовував сього «вандальського короля»: «Вiн був середнього зросту й кульгав на одну ногу, бо колись упав з коня. Глибокий у своїх задумах, вiн говорив мало, ненавидiв розкошi, був страшний у гнiвi своєму й ненаситний у завоюваннях; далекоглядний у зносинах iз народами, вiн умiв, де треба, посiяти зерно незгоди, вмiв i гасити зненависть до себе. Таким вiн уступив i в Африку, закликаний Вонiфатiєм (римським полководцем), де, як мовлять, прийнявши волею божою владу, довго царствував i перед смертю скликав синiв своїх i заповiв їм: живiть у мирi й любовi, наслiдуйте царство по ряду й черзi старiйшого».
Але то вже було пiзнiше. Тим часом готський конунг Теодорiк i сам був не вiд того, щоб розширити область свою за рахунок слов'ян чи римлян. Та зброя не брала, на руках же Теодорiка малося двi доньки, й вiн мусив подбати про їхнє майбуття. На трухлявий Рим не було чого й дивитися, в слов'янськiй же державi жило безлiч княжичiв. Одну дочку Теодорiк i видав за галльського князя. Другу ж узяв Ян, син великого жупана Iспанiї та Африки Гейза.
Вiзiготськiй княжнi чимось не припав до вподоби свекор, i вона хотiла отруїти його. Нестримний у своїй лютi жупан наказав позначити невiстку тавром злодiйства: їй вирвали нiздрi, повiдтинали вуха й вирядили до батька.
Се сталося напровеснi минулого року. Ображений Теодорiк вирiшив помститися, й Богдан Гатило знав, що то тiльки привiд до ратi, яка назрiвала мiж вендськими слов'янами та готами довгi десятилiття.
— Маємо знаннє, – сказав Гатиловi сол, – що готський конунг послав велiї дари iмператоровi римському Валентинiановi.
— Шукає дружби? – сказав Гатило й зiтхнув.
— Так, пане Велiй ксьондзе, шука, – вiдповiв сол. Се був уже немолодий, десь, мабуть, Гатилових рокiв мiж iз довгим сивим волоссям, важким носом, i червонястим, добре подзьобаним вiспою лицем. Жупан Гра-димир, володар чималої жупи мiж рiчками Туром i Тугою. Говорив жупан тихо й хрипкувато й уважно дивився в вiчi Великому князевi.
— Й що маєте чинити? – спитав Гатило.
— Буде валка вельми кервава, – вiдповiв Градимир. – Якщо готи здолають нас, то повернуть копiя свої й на Русь. То було зайве вмовляння, проте Богдан кивнув:
— Давня iстина. Але я вiдаю її. Скiльки ратi сполчити може Гейзо?
Граднмир замислився. Такi серйознi речi можна торкати лише двом володарям, але Гейзо казав йому й се, та й сам Градимир добре знав, на що здатна й на вiщо не здатна його земля.
Поки жупан думав. Гатило вийшов у сiни й сказав можевi, що стояв там на чатах:
— Вишату сюди. – Потому примовчав i додав: – Шу-мила такоже.
Вой подавсь виконувати наказ Великого князя, й Гатило знову сiв до столу, де сутулився жупан Градимир i його два молодшi товаришi. Й коли завiтали Вишата з косаком Шумилом, рада протяглася до пiзньої ночi…
Вже майже два роки Гатило був на якомусь пiднесеннi. Кремезнi, трохи зсутуленi плечi його розпросталися, хода стала пружнiша, й навiть сивини в оселедцевi, що в'юнився з тiм'я поза вухо, мовби вбавилось. Поряд була кохана жона, й йому здавалося
досить навiть i того, що вона живе, ходить i дихає, що вона є на свiтi. Гримiльда, яку вiн i всi в Києвому городi називали тепер Гримою, теж не була схожа на ту замкнену жiнку з виразом приреченої жертви, якою з'явилася вона сюди. Страшний Гатило, що сiяв у серцях жах, виявився м'яким i згiдливим. Се спершу здивувало молоду жiнку, й вона не вiрила своїм очам. Тодi зрозумiла, що Гатило ставав таким тiльки коло неї, що Гримiльда потрiбна сiй могутнiй i всевладнiй, а по сутi самотнiй людинi, що в неї князь шукає не просто жону, а iстоту, яка б дала йому спочинок i забуття вiд непосильних турбот i щоденних хвилювань.Се розтопило її скрижавiлу душу й розтопило так, що вона й сама не помiтила, коли те сталося.
Гримiльда могла б уважати себе щасливою. По першому ж роцi вона подарувала Гатиловi княжича Яролюба, й самого лише того було досить, аби вiдчути себе господинею сього великого хорому й сього городу, тим бiльше, що й почувалася тут краще, нiж будь-де: в убогому теремцi своєї нещасної матерi, котра, не знати з яких причин, так дивно закiнчила життя, чи в повному непевних тiней i нещирих людей хоромi брата Гана-Гунтера, котрий у власному королiвствi озирався, перш нiж сказати слово рiднiй сестрi рiдною мовою. Останнi ж кiлька рокiв Гримiльда взагалi боялася згадувати, бо то були роки жахiв i привидiв.
Гримiльда сидiла на широкому лiжку в малiй свiтлицi роздягнена до сорочки, сидiла, звiсивши ноги додолу, на пухке ведмедно, розплiтала чорну косу й чекала на Богдана. Гатило завжди приходив у рiзний час i щоразу заставав жону свою третю отак. Неначе вона щойно роздяглася й тiльки чекала сiєї митi. Але Гримiльда не лягла навiть тодi, коли поряд випростався Гатило. Щось непокоїло жiнку, й Богдан чекав її слова. Проте Грима мовчала, й вiн спитав:
— Чи добре чується мiй син Яролюб?
— Нiвроку, – вiдповiла княгиня.
— То що ж стало?
— Нiц…
Нiц – то таки нiчого, але щось та мало трапитись, i Богдан заходився пригадувати, як минув сьогоднi день. Домажирич Адамiс пообiдi казав, що старiйша княгиня, Русана, знову лаялася з молодою суперницею. Колись вiн уже попереджав її – Русана була присмирнiла. Тепер же знову розпустила язика й навiть погрожувала Гримi, й се могла бути правда, грек не став би брехати.
Так i не дочекавшись, коли жона ляже поряд, Гатило на тих невеселих думках i заснув, бо в князевiй головi були не тiльки жоночi которання, а вся земля Руська – пiвсвiту. Та вранцi, несподiвано для всiх, вiн наказав старiйшiй жонi своїй лаштуватись у дорогу. Навантаживши речами добру валку возiв, Гатило всадовив розплакану княгиню Русану й велiв одвезти її в свiй городець Вишгород.
Гримiльда стала повновладною господинею в цiлому великокняжому дворi, ввечерi, лежачи поряд Богдана, вона сухо дякувала йому за таку ласку, проте лишалася незрозумiле холодною й неприступною.
Гатило не мiг дотямити, в чому причина. Таке траплялося вже не вперше. Гримiльда кiлька разiв замикалась у собi, й тодi очi її переставали бачити, вуха не чули нiчого, вона мовби дослухалась якогось голосу всеред себе. Потiм усе поступово миналося, й нова жона князева знову ставала ласкавою й уважною до нього, либонь, ще ласкавiшою.
Богдан спробував сам здогадатися, в чiм причина, але марно. Сього разу вiн усе накинув старiйшiй жонi, та, виявилось, не вгадав.
Так спливали днi за днями, надiйшли й прошумiли Коляднi свята з їхнiм спiвом та галасом, у хоромi й досi жив сол великого жупана захiднього Градимир, i Богдан ще не вiдпускав його з вiстями додому. Коли вiн скаже своє слово, його вже не повернеш, бо слово – мов горобець. Належало все зважити й вирiшити, належало дочекатись вiдповiдi й од конунга Теодорiка. Голова йшла обертом, i Гримiльдина поведiнка не давала йому зосередитися й вiдпочити навiть у власному лiжку.