Чтение онлайн

— Пiди гопкай! – сказав конюший Орестовi, й болярин одразу зрозумiв його. Вiн проскочив пiд дах одного тарана, хоч докруж свистiли й упиналися в землю жалами десятки й сотнi стрiл, i почав щосили кричати:

— Гоп-ки!.. Гоп-ки!.. Гоп-ки!..

Й високо вимахував руками вгору й униз. Потроху тарани пiдкорилися його наказовi й почали бити, всi разом:

— Гоп-ки!..

Можi й собi заходились пiдтягати Орестовi, й за кожним таким дружним ударом захiдня стiна аж гула. Се Вишата знав ще з тих рокiв, коли доводилось виймати твердинi для грецького iмператора, й тепер уся його увага була прикута до сiєї стiни. Потомленi можi вiдходили на перепочинок, i

їхнє мiсце займали бiля колод iншi, спочилi, й тарани гупали й гупали, згори на них лилася смола, падало камiння, та не так рясно, як учора й усi попереднi днi.

Вишата немов боявсь одiйти вiд сього мiсця бiля нарiжної башти. Навiть коли пiдбiг нарочитець i сказав, що з боку всхiднього нiчого не виходить, старий конюший, тримаючи над головою щит, не зрушив i лише крикнув можевi:

— Лiзьте, й годi!

Так тривало цiлий день, i навiть обiдали вої пiд дашками таранiв. Тривало гупання й пообiдi, й лише на схилку дня Вишата домiгся свого. Захiдня стiна мiж нарiжною вежею та ворiтьми раптом дала трiщину. За годину та трiщина почала викришуватись, i хоч сюди збiглося безлiч латинян, але зробити вони вже нiчого не могли. Втворилась велика пробоїна, куди Вишата негайно кинув кiлька свiжих сотень київських i галицьких. I коли нарештi першим можам пощастило проникнути в дiрку й сутичка зав'язалась усерединi городу Генабума, над заборолами знявся дивний сигнал. Два гудцi, тримаючи довгi труби, давали не сигнал до вiдступу, а клич до бою, врочистий i дзвiнкий клич.

Вишату мов окропом ошпарило. Вiн озирнувся назад i в косих променях сонця, далеко на заходi побачив густi лави римлян, якi раз по раз виблискували крицею шоломiв та золотом бойових орлiв, а також вузькi корогви на довгих списах, що в вечiрньому маревi здавались кривавими. То були готи, й старий конюший добре се бачив.

На якусь мить галас бою ввiрвався, та згодом вибухнув з новою силою. Римська залога мовби набула нової сили й люто виштовхувала з пробоїни тих можiв, якi вже були всерединi. Належало кинути туди свiжi сотнi воїв, щоб до приходу римлян i готiв здобути фортецю. Та Вишата зорив i зорив на захiд, звiдки повiльно наближалася пiдмога неприятелевi.

Махнувши до молодого можа, який стояв оддалiк i пильно дивився на свого зверхника, вiн крикнув:

— Гуди!

Отрок одразу зрозумiв, чого вiд нього вимагає Вишата, й повiтря розтяв мiдний згук труби. Звiдусюди прибiгли сотники й тисяцькi, й Вишата наказав:

— У сп'ять!

Можi почали вiдриватись од латинян, якi насiдали, збудженi появою своїх легiонiв, i незабаром пролунала воля Вишати, повторена багатьма вустами:

— Пали!

Зайнявся спершу один, а потiм усi тарани й вежi, руська рать вiдходила за всхiдню стiну Генабума. Й доки настала темрява й до городу пiдiйшли першi центурiї римлян i готськi комонники, русичi були вже за добрих п'ятдесят гонь од так i не взятої твердi. Можi похмуро мовчали, мовчав i Вишата, їдучи позаду на волохатому жеребцi, й думав про те, що скаже Гатиловi й що вiдповiсть йому той.

Так невдало закiнчилась облога Генабума мiсяця червця в чотирнадцяте.

Мiсяця того ж таки

За два днi Вишата, вiдiрвавшись од римлян i готiв, якi переслiдували його, був у ранiше захопленiй фортецi Меленi, та тут на нього чекав нарочитий вiд Гатила, й старий конюший, зруйнувавши стiни городу, пiшов далi на полунiчний всхiд у напрямку Скалонума на рiчцi Марнi. Великий князь київський був уже там, i, коли по двох днях прибув зi своїм воїнством молодий князь Данко Богданич, а також Годечан i Божiвой зi своїми, Гатило наказав iти в тому напрямку, звiдки повернеться

допiру конюший Вишата Огнянич.

Вишатi вiн тодi не сказав i слова, й той полегшено вiдiтхнув – сподiвався на гiрше.

Городу Скалона Богдан Гатило чiпати не велiв.

— Потрощимо заборола – а як згодяться й нам?

Вишата довгим поглядом подивився на свого володаря, питати ж нiчого не став. За сей час, вiдколи не бачилися, Гатило мовби всох з лиця й почорнiв. Але то було не од вiтру та сонця, бо Вишата добре знав Богдана – з дитячих лiт, коли разом бавилися на днi Хрещатого Яру в гилки й гупаря.

Гатило поспiшав. Ополчення мусило переправитися через Марну й стати на горах мiж її двома притоками. Виявляється, князь уже встиг побувати й там i вибрати зручне мiсце для зустрiчi з ворогом.

Коли останнi сотнi Божiвоєвих полкiв ще тiльки виходили з брам городу Скалона, Гатило на чолi передових комонних сотень уже стояв на довгому пагорi, пiд яким в'юнилася мiлка притока Марни. Попереду здiймався ще один пагiр, менший i круглястий, i Гатило наказав розiп'яти полотку саме тут. Можi й челядники заходились коло повстяного намету, Великий же князь, гукнувши боляр, тисяцьких i сотницьких, зiйшов до рiчки.

— А дай-но броду, – сказав вiн до свого старшого сина, косатого князя Данка, й той, приостроживши гнiдого коня, забрiв у рiчку.

Вода сягнула коневi черева, далi ж було мiлiш i мiлiш. Данко повернувся й спiшивсь. Гнiдий форкав i тупав переднiми ногами, збиваючи воду, що лоскотала йому черево. Десь там, на залуччi притоки та другої рiчечки, що лишилася позаду за горбами, сiдало сонце, велике й криваве. Гатило довго дивився, поки воно сiло за невидимою звiдси Марною, потому наказав вислати вперед стежiв i дозiрцiв комонних.

Вишата метнувся виконати княжу волю. Гатило ж потяг коня за лiвий повiд i заходився пiднiматись на пагорб, де вже стояла його велика повстяна полотка, крита зверху червленим шовком.

Молодий жеребець, що його Богдан об'їздив не так давно сам, теж був сiрий i яблукатий, як i всi конi Великого князя київського. Пiднявшись на горб, не дуже стрiмкий, але досить високий, сажнiв сорок або й п'ятдесят увишки, Гатило вiддав коня отроковi й увiйшов до полотки. Посерединi на величезному перському килимi стояв незмiнний князiв дерев'яний стiлець. Гатило стомлено сiв. Потому зняв гостроверху шапку з чорного ягнячого смушку, провiв рукою по вже колючому, з позавчора неголеному тiм'ї й, накрутивши темно-сивого оселедця на кулак, утупився поглядом у бiлу квiтку килима й застиг.

Усi, хто ввiйшов до княжої полотки, боялися ворухнутись, бо Гатило думав нелегку думу. Тишу порушив перший мiж землi Руської Вишата Огнянич.

— Вивiдники, – сказав вiн, i Гатило мовби прокинувся.

— Речи, хай iдуть сюди.

Вишата привiв двох можiв, у брудних зеленкуватих корзнах.

— Речи, – кивнув до старiшого з них Великий князь.

Мiж, якого звали Лоськом, ступив крок уперед i торкнувся рукою м'якого килима:

— Римляни йдуть сюди, княже. Завтра будуть пiдвечiр або ж пообiдi.

— Скiльки їх є?

— - Рать Ецiя, рать Лiторiя й рать Ромула, княже.

— Значить, усi укупилися, – мовив Гатило байдужим голосом, бо в тому не було нiчого дивного й нового. Та раптом аж схопився. Мiж Лосько сказав:

— Iз ними готи Теодорiковi.

— Хто?!

Лосько незворушно повторив:

— Готи захiднi, княже.

— То лжа є! – гукнув князь. Тодi глянув на Вишату й розлютовано кивнув йому в вiчi: – Кого послав єси на вивiди? Теодорiк менi клявся, що внизує меч у пiхва.