Чтение онлайн

— Речи! – гримнув Гатило.

— Вай… Коло твого знаку… Осе є «Г» по-юдейському… Коло нього злiворуч лежить синiй шол, а справоруч – зелений… Якби було супротивно, о, якби було супротивно!..

— Що жде мене взавтра? – тихо спитав князь.

— Вельми недобре, вельми. Але якщо ти хочеш повiсити вбогого юдея, то я лiпше тобi все… Не гнiвайся, свiтлий… Якби тут лежав червоний шол, якби ж червоний… Римляни завтра мати-ймуть гору… Вай-вай… Убога моя голова пiсля сього… Лiпше було б за першим разом вiщувати, вай-вай…

Але

що зроблено, того не переробиш. Богдан вийшов з полотки й подивився на ворожий стан за рiчкою. Може, юдей i мав правду, бо на горбi з протилежного боку Маурiакуму горiло стiльки вогнiв, скiльки Богдановi ще не доводилося бачити в усiх ворожих таборах разом.

Коли Гатило зайшов до полотки, нi юдея, нi Вишати там уже не було, тiльки в паркому повiтрi й досi смердiло їдким чадом калмакового зiлля, викликаючи в Гатиловiй головi неприємнi думки. Що ж сталося з Гейзом i де його рать? Адже по сутi се заради них, своїх захiдних єдинокревцiв, прийшли сюди руси, не задля Юсти-Грати Гонорiї… Але нi Гейза, нi навiть вiстей од нього не було. Гатило не боявся за свою голову – нею вiн нiколи не дорожив. Та що буде, коли римляни й справдi вiзьмуть над ним гору? Як подивиться на його поразку Русь?..

Вiн гукнув челядникiв й послав зiбрати всiх вiдьмакiв, якi тiльки є серед ратi.

— Русинських! – нагадав вiн. – I Вишатi речи, хай прийде.

Вишати челядник не знайшов, але вiдунiв прийшло аж п'ятеро. Всi були старi й сивобородi, мов поважнi чiльники родiв. I Гатиловi чомусь почало здаватися, що сi вiдьмаки мусять порадувати його чи бодай утiшити. Один з дiдiв, наймолодший, тримав за роги торiшнього барана. Гатило кивнув їм до полотки, та найстарiший вiдун сказав:

— Чинити-ймемо требу тут, надворi. До вогнища. Двоє з них повалили барана, третiй перерiзав йому горлянку широким ножем. Баран схопився на ноги, кiлька разiв метнувся в рiзнi боки й упав.

— То є добре, – сказав старiйший вiдун. – Лежить головою до рiчки. Там латини.

Коли з барана стягли скору, старiйший розстелив її на землi й почав уважно вивчати. Але нiчого не сказав, тiльки бородою повiв убiк. Докруж зiбралося чимало можiв, якi боялись навiть голосно дихати. Гатило спитав старiйшого:

— Що повiдала скора?

Вiдьмак обтер нiж об навої постолiв:

— Не все на вiку радiти, княже. Й почав розтинати бiлу тушу. Витягши печiнку, вiн подивився до вогню й гримнув на можiв:

— Не застуйте свiтла!

Можi розступилися, й старий сивобородий вiдьмак сказав:

— Печiння добре. Втiшишся, княже.

— Що буде взавтра? Як утiшусь?

— Те вiдають, сливiнь, Бог, та Дажбог, та Перун Громовержець. Чи мало тобi є того, що-м повiдав? Гляньмо на серце.

Вiн дiстав ще теплий круглий м'яз, i серце теж уселяло надiю.

— Де варила?

Челядники принесли два великi й закiптюженi мiднi казани й налляли їх водою. Вiдьмаки почали гуртом членувати барана й кидати м'ясо великими шматками в воду. Казани приставили до вогню, й усi вiдiйшли, бо м'ясо вариться не так швидко, як би хотiлося.

Пiд опiвнiч, коли Велика Ведмедиця напилася води в Полунiчному морi й лягла набiк, старiйший вiдун наказав зливати юшку. Вона приємно пахла домашнiм варивом, i декому вiд того свербiло в горлi, та нiхто й не подумав осквернити святу требу. Всi, хто знову посходився до княжої полотки, сидiли на охололiй землi й пильно стежили

за рухами вiдьмакiв.

Давши м'ясовi прохолонути, старiйший склав його в одне варило, тодi всi п'ятеро всiлися коло нього й почали вiддiляти м'ясо од кiсток. Розiмлiла баранина була пiддатлива, й найстарiший вiдун заходився ворожити по кiстках. Богдан стояв над варилами й жадiбно ловив кожне слово й кожен рух дiдових вус i брiв. Старiйший вiдун промовляв, i Гатило то хмурнiв з виду, то полегшено зiтхав, то скреготав зубами, то знову зiтхав, бо начувся багато й утiшних, i прикрих, i радiсних, i сумних слiв.

Мiсяця того-таки в наступний день

Удосвiта ввесь руський табiр уже був на ногах i, коли з-за лiсу на довгому горбi зiйшло сонце. Великий князь київський Богдан Гатило чинив требу перед раттю. Йому подали трьох бiлих пiвнiв, i вiн одтяв їм голови: двом з першого разу, третьому ж тiльки з другого. То теж було знамення, й Гатило пiднiс угору скривавлений меч:

— Боже, й ти, Дажбоже, й ти, Дано, й ти, Перуне Громовержцю, й ти, Юре Побiднику, вам урiкаю сю кров, i хай буде так, як схочете ви, кому требили i вiтцi, й дiди, й прадiди нашi в землi Руськiй. Хай буде воля ваша!

Його слова було чути далеко, й можi стояли, слухали князевих слiв i чекали зову. Нарештi загула довга мiдна труба Великого князя, по нiй озвалися труби iнших князiв та боляр. Гатило сiв на свого сiрого яблукатого й поправував униз. Сiєї митi почулися труби та роги в римсько-готському станi. Ворог приймав виклик. Гатило минув шерегу возiв, дiйшов до рову, якусь мить постояв, удивляючись туди, де височiв наїжачений списами ворожий табiр, i простяг руку назад.

Вишата подав йому куцу й тонку сулицю з блискучим сталевим площиком на кiнцi, Гатило пiднявся на стременах i далеко метнув її в бiк ворога.

— Князь уже почав! – щосили гукнув до ратникiв старий конюший Вишата. – Потягнiм, дружино, по князi!

Повiтря знову розтяли ляскiтливi мiднi згуки, переростаючи в могутню бойову пiсню, вiд якої в можiв стискалися щелепи й зводились на перенiссi широкi густi брови. Повiльним кроком сходили вони стежками, що лишались помiж окопами глибокого й широкого рову. Спершу йшли пiшцi й ставали кожен пiд бунчук свого зверхника чи князя. Й коли рiв проминули останнi можi, за ним густою хмарою посунули комонники. Збудженi загальним галасом i пiдсвiдомим чуттям, конi заливисто iржали й ставали дибки. Переднi косували бiльмами на глибокий рiв, але йшли й iшли, покiрнi волi вершникiв.

На тому боцi вiдбувалося те саме. Римляни й готи також залишили табiр на горi й сходили вниз. I звiдти линули тонкi виляски мiдних труб i рогiв, а можi руськi сторожко вдивлялися в ту веремiю й чекали митi, коли вдруге загудуть їхнi труби.

Пославши вивiдцiв до самої рiчки, Гатило вже знав, яким ладом битиметься ворог.

— По лiву руку латини, по праву готи, а посерединi всi инчi, – сказав десяцький.

Гатило розiставив свої полки так: по праву руку, навпроти римських легiонiв, – схiднi готи Видимира, Велiмира, Тодомира й Ардарiка; всi вони пiдкорялись князевi Ардарiковi. Посерединi став з руськими полками сам. Проти русiв були тi, що вивiдця їх назвав «усi инчi», тобто пiдвладнi римлянам слов'янськi дружини. На лiвому краї Гатило поставив сiврiв, i деревлян, i лугарiв, i полки неслов'янських язикiв пiд бунчук князя Годоя.