Чтение онлайн

— Всi вiдають, що ти був єси й лишаєшся мiжним вождем пiд моєю рукою.

Готський князь, одначе, не збирався йти, й видать було, що має казати Гатиловi не тiльки се. Богдан терпляче ждав, i нарештi Ардарiк промовив:

— Там однокровнi нашi. Захiднi готи, але таки готи, i я. Великий княже…

Гатило збагнув, що непокоїть остроготського князя.

Вiн сказав:

— Я поставлю твоїх, i Видимирових, i Велiмирових, i Тодомирових готiв там, де стояти-ймуть не захiднi готи, а римляни. Я вже-м думав про се.

Ардарiкове обличчя просвiтлiло,

й досi зведенi докупи брови розiйшлись. Вiн стримано, але шанобливо вклонився Гатиловi й пiшов. А Богдан лишився знову сам на сам зi своїми думками. Найдужче непокоїло його те, що великий жупан iспанський та маврiтанський Гейзо й досi не прийшов зi своїм вiйськом. Не прислав навiть можа нарочитого сказати, де вiн є й що собi думає. Та й Гатиловi нарочитцi, яких Вишата посилав одного за одним на полудень, мов у водi тонули.

Коли сонце, окресливши дуту над станом, схилилося за невидиму звiдси рiчку Марну, до полотки несмiливо заглянув Вишата. Пiсля своєї невдалої облоги Генабума вiн i досi почувався винний перед Богданом. Гатило, мов тiльки й чекав старого конюшого, спитався:

— Де той твiй… калмак?

— Шаман?

— Шаман.

Вишата махнув рукою в полунiчний бiк.

— Приведи.

Перший вельмiж землi Руської вийшов i за пiвгодини повернувсь iз калмаком. Шаман радо всмiхався до Гатила на всi свої зуби, задоволений, що той прислав по нього.

— Ворожи! – наказав Гатило.

— Кого ворожи? – перепитав шаман i нахилив голову до Великого князя.

— Кого, кого! Ворожи, який день дадуть нам узавтра кумири.

— Руськi кумири? Калмацькi кумири?

— Ворожи, до кого вмiєш.

Вишата сказав:

— Ардарiк має юдея.

— Ворожбита?

Вельмiж кивнув.

— Нехай калмак ворожить.

Шаман скинув додолу двогорбий мiх, який висiв йому через плече, й заходився розкладати на килимi своє причандалля: велику картату хустку, темну мiдну кулю, в якiй щось торохтiло, коротеньку дудку з розширеним краєм, якесь корiння та зiлля, троє маленьких череп'яних горняток, затканих i зав'язаних брудною ганчiркою, й сказав:

— Треба вогонь.

Вишата гукнув до когось надвiр, i незабаром челядник унiс i поставив серед полотки велику мiдну жарiвницю на високому тринозi. В полотцi, де було й так задушно, пахнуло розпеченим повiтрям.

— Треба сiдай у куток, – сказав шаман Гатиловi й Вишатi, й вони виконали його волю. Шаман дмухнув на червоний жар i кинув туди кiлька бадилинок. Полотка виповнилася їдким димом. Тодi ворожбит узяв свою мiдну кулю й заходився тупцяти навколо жарiвницi й торохтiти кулею. Вiн бiгав, теленькав i щось незрозумiле виспiвував, а Гатило з Вишатою пильно стежили за кожним його рухом.

По якомусь часi шаман сiв коло жарiвницi, пiдiбгавши обидвi ноги, взяв до рук дудку, кинув на жар кiлька корiнчикiв, линув туди з кожного горняти по кiлька крапель якоїсь рiдини – аж засичало, й узявся вигравати на писклявiй дудцi, водночас пильнуючи жарiвницю. Звiдти пiдiймались угору тонкi рожевi дасма диму, й клубочились, i розвiювалися пiд повстяним

шатром намету. Й звуки теж немов то припадали до самого килима, то здiймались угору, де стояла вже густа смердюча хмарка.

Тодi шаман урвав той писк i впав долiлиць на килим, аж його бiла повстяна шапка, заторочена чорними смужками, впала пiд жарiвницю.

— Що є? – стурбовано схопився Гатило. Шаман, не наважуючись пiдвести голову, промимрив плаксивим голосом:

— Погана-погана, княз…

Богдан здавленим горлом наказав:

— Речи!

— Вбивай буде шаман княз…

— Речи! – повторив так само Гатило.

— Погана речи…

— Пощо?

— Дим iде вгору, а тодi падай… Погано речи дим… Заплутай дим i зав'язай дим… Нема побiда Гатило.

— Лжа є! – гаркнув Богдан i насилу втримався, щоб не копнути шамана носаком. Шаман, пильно стежачи за його чобiтьми, поволi задкував до виходу й приказував:

— Калмак не лжа, дим не лжа… Дим правда речи… Коли вiн схопився на ноги й пiрнув у нiч, пошматовану вогнями. Гатило розметав усе ворожбитове причандалля, повикидав його з полотки геть, а тодi буркнув до Вишати:

— Давай сюди твого юдея.

Незабаром юдея привели, несучи за ним велику й важку мармурову плиту. На плитi було намальоване коло, подiлене через середину, й у кiлькох мiсцях рябiли якiсь рiзи, пофарбованi в синє та червоне. Юдей поклав плиту на килим i сiв, схрестивши ноги.

— Мовиш по-руському? – спитав Гатило.

— Й по-руському, й по-готському, й по-латинському, й по-грецькому, й по… '

— Ректи-ймеш по-руському, – перебив його князь. – Аби-м чув усе сам.

— Добре, добре, як волить Великий князь! – покивав довгим носом юдей. – Але нехай князь сяде навпроти. То так треба, щоб князь сидiв навпроти, Великий княже.

Гатило сiв на килимi. Юдей перекрутив плиту:

— Князева познака є «Г»? чи «Б»?

— "Г", сирiч Гатило.

— Тодi перекрутимо камiнь отак.

Ворожбит налаштував плиту рiзою «Г» до Богдана, всипав у кухлик жменю рiзнобарвних камiнчикiв, поторохтiв ними, як допiру й калмацький шаман, i вивернув на плиту. Камiнчики покотилися, деякi впали на килим, iншi лягли бiля кола та його знакiв. Юдей подивився, вайкнув i сказав:

— Перекину завдруге.

— Пощо? – звiв брови князь.

— Недобре стали знаки, Великий княже. Але можна до трьох разiв…

Юдей знову сипонув кольоровими камiнчиками й, подивившись, удруге, згрiб їх до кухлика:

— Ще раз…

По третiй же спробi вiн злякано блимнув на Гатила й узявся за голову:

— Ва-ай!.. Пощо перекидав єсмь! Пощо-м перекидав? Було б з першого разу, було б з першого. Вай-вай… Нехай Великий князь лiпше вижене мене, нiж я прорiкати-йму йому таку долю…

— Я звелю повiсити тебе, якщо не повiдаєш менi правди, – тихо сказав Гатило.

— Вай, бiдна голова моя…