Меч Арея
Шрифт:
Сонце вже торкнулося найвищих дерев за Марною. Руськi, й луганськi, й сiврськi, й остроготськi князi знали, що надходять останнi хвилини їхньої переваги над вiзiготами, що побiда лишиться тому, хто зможе скористатися з сих останнiх хвилин, i напирали з решти сил на негнучкi лави супротивника. Бо коли насупиться нiч, усi знову стануть рiвними, й готи бiльше не страждатимуть вiд помилки, якої далися, дозволивши розвернути себе очима проти сонця.
Теодорiк теж добре се розумiв i ще з бiльшим запалом гасав на цибатому змиленому жеребцi й закликав синiв божого народу смiливiше бити й гунiв, i їхнiх проклятих робiв, зрадникiв Ардарiка, Тодомира, Видимира та Велiмира.
Кiлька
Сонце вже скотилося за дерева, над полем повисли сутiнки, й Гатило не мiг нiчого розгледiти. Вiн зострожив коня в той бiк, де стояв гурт князiв та воєвод, що керували боєм. Звiдси було видно ввесь правий край готiв. Трохи збоку вiд князiв, сажнiв за двадцять, стояв якийсь немолодий мiж i кидав у готiв камiння порощею. Гатило пiд'їхав туди й упiзнав старого Шумила, навчителя молодшого сина Юрка.
— Де вiн є?! – крикнув Шумиловi Богдан, але дев'яносторiчний дiд мовби й не чув. Вiн поволi брав з купи поперед себе важенький круглий голяк, умощав його в скоряну петлю порощi, розмахував над головою й пускав. Каменюка, хуркнувши, падала мiж готи. Й коли щастило влучити, гот хапався за перебиту руку чи ногу або й геть падав мертвий додолу.
— Де є?! – вдруге крикнув Гатило, та старий тiльки скосував на нього чорними очима з-пiд бiлих кошлатих брiв. Шапка його лежала на камiннi, й оселедець, довгий та бiлий, сiпався й падав дiдугановi в обличчя за кожним кидком порощi.
— Йди, княже Гатиле, бо зачеплю, – похмуро мовив старий косак, i Гатиловi стислося серце вiд лихого передчуття. Вiн штрикнув жеребця острогами попiд ребра, аж той сердито заiржав, i подався туди, де, на його думку, мiг бути син Юрiй. Але коло гурту князiв його спинив Годой. Луганський князь вимахував од хвилювання закривавленим мечем, мовби погрожував Гатиловi:
— Вишата пiшов yсn'ять!!
Над боронним полем починало смеркатись, i Богдан напружено взирався туди, звiдки лунали крики далекого бою.
— Ардарiку – гукнув вiн до вождя остроготiв, той почув його й примчав. – Веди своїх по менi!
— А тут?! – здивувався германець.
— Веди, речу! А ти, – Гатило звернувся до Годоя, – вдержуй, допоки моцi матиймеш. А потому – через рiчку всп'ять поза отим гаєм! – вiн показав мечем туди, де валчилися руси з римлянами Флавiя Ецiя. – Поза тванню мiж великою й меншою горою. Я буду там!
I погнав у сутiнках до далекого гаю, куди зникле римськi легiони, переслiдуючи русiв.
Коли Богдан прискакав, легiони вже встигли бродом перейти рiчечку й мiж чорними очеретами болота й малим пагорком наступали Вишатиним полкам на п'яти. Русичi, певно, не чинили опору, бо не чути було нi ляскоту мечiв, нi звичних для бою крикiв. Богдан почекав, доки пiдiйдуть Ардарiковi дружини, й разом iз ним перебрiв на той бiк рiчки.
— Пiшакiв виведи на гору, комоннi нехай стоять тут, у долинi пiд драговищем, – наказав Гатило германському ватажковi.
— Що єси замислив? – збентеживсь Ардарiк.
— Видiти-ймеш, – одповiв Гатило.
Ардарiк переказав його велiння котромусь воєводi, й той побiг до ратникiв. Гатило знав, про що зараз думає Ардарiк, але в сю мить було не до балачок.
Почулися крики, бойовi крики «Сла-а-а-вва-а-а!..» Чи вдасться ж Богдановi його план, яким вiн хотiв спростувати вiщування вчорашнiх ворожбитiв? Над пагорбом уже було майже поночi, болото ж унизу здавалося чорною плямою, та Гатило знав усе, що там дiється. В болотi, повирiзавши для дихання рурки з очерету, сидiло кiлька пiших сотень чернегiвського князя Божiвоя. Коли римляни, переслiдуючи Вишату, проминули їх, вони повилазили з води й вдарили римлян зодзаду.Узявши з собою Ардарiка, Гатило майнув туди. Там творилося неймовiрне. Розгубленi легiони втратили лад i змiшалися з руськими ратниками, а се було найгiрше, чого мiг сподiватись навiть такий досвiдчений, тертий-перетертий, битий-перебитий у боях мiж, як вождь римських залiзних легiонiв Флавiй Ецiй.
Валка точилася тепер на всiй десятигоннiй долинi мiж двома горбами, й Ецiй не мiг нi зiбрати розсипанi легiони, нi навiть скликати легатiв та квесторiв, бо й сурмач кудись пропав – чи лiг, пiдтятий гунською сулицею, чи, може, й утiк.
Ецiй бився куцим мечем поряд з десятком ветеранiв своєї преторської когорти й помалу прокладав собi дорогу вперед, хоч i не знав до пуття, куди має йти й що робити. Легiони лишилися без вождя, й се вже промовляло само за себе. Вихопившись iз кiльця, в яке його взяли були ворожi мечники, вiн повiв п'ятьох, уже тiльки п'ятьох, туди, де стояв найдужчий гамiр. Але червнева нiч видалася така темна, що не можна було збагнути, де свої, а де чужi. Ецiй дослухався мови – се лишалось єдиним дороговказом, а римськi легiонери вiддавен одзначалися красномовством у брутальнiй лайцi. Вiн спробував передолати їх голосом, та його вже нiхто не чув або й не слухав. Старому полководцевi огидно тремтiли колiна. Вiн дозволяв ветеранам захищати його своїми щитами, бо коли тобi п'ятдесят шiсть i ти цiлий день витримав отаку боронь, то рука вже вiдмовляється тримати меч, хоч ти будь не те що Флавiй Ецiй, а навiть Флавiй Валентинiвн.
Цiлу нiч вождь римських легiонiв проблукав iз одним ветераном, бо решту перебили, тинявся широким полем мiж горбами, рiчками та драговинням, i тiльки по других пiвнях прибивсь у табiр своїх союзникiв-вiзiготiв, та й то випадково. В готському ж станi теж панував цiлковитий безлад.
Коли Гатило наказав Ардарiковi забрати свої дружини, вiзiготи зразу ж одчули полегкiсть. Руських воїв стало рiдше, й вони потроху вiдступали назад. У посмерках ще дужче заметалося червоне корзно готського конунга. Теодорiк пiдохочував своїх райтерiв i кнехтiв зробити ще один, останнiй удар, щоб перекинути русiв у рiчку, бо зрадники-остроготи вже накивали п'ятами.
Й потомленi райтери додали тиску, бо й русичi стомилися за довгий червцевий день i ледь вимахували мечами.
Й раптом бiлий жеребець Теодорiка (проти ночi вiн пересiв на найбiлiшого) спiткнувся й на всьому скаку впав. Райтери бачили, як у повiтрi майнуло червоне корзно конунга, та сподiвалися, що вiн устане й йому дадуть нового коня: сьогоднi таке траплялося вже вчетверте. Але конунг Теодорiк лежав i не пiдводився. Коли кiлька райтерiв нахилилось над ним, вiн хрипiв, i з рота й з носа йому бiгла чорна кров. Теодорiк намагався пiдвестися й щось сказати, та кров цебенiла ще дужче. Затуляючи себе довгими щитами, райтери обмацали свого конунга. Кiлька ребер з лiвого боку було переламано – певно, це зробив кiнь копитами. В горлi ж стримiла, глибоко вп'явшись, чорнопера стрiла. Коли вона здогнала конунга – чи ще на конi, чи пiд час падiння, – того нiхто не помiтив. А кров цебенiла й цебенiла, й руда борода конунга готiв Теодорiка стала вiд кровi чорна.