Меч Арея
Шрифт:
Вiн i вблагав княгиню запросити слiв уже не до неї, як перш, а до нього, Адамiса. Й вiтав гостей, як i чим тiльки був спроможний.
По тому днi серце ще дужче млоїлося в грудях, i вiн ходив мов хмара, бо час невблаганно спливав. I не вiдав, що робитиме, коли настане той неминучий день, який урештi мав-таки настати, бо єдине, що не повертається нiколи, то час. Коли Великий князь київський дав слам одпускний обiд, Адамiс прийшов до свого нового друга з подарунками.
— Се для тебе, друже, – сказав вiн, даючи йому великого срiбного келиха з широкими золотими вiнцями. – Згадуй мене на нашiй землi. А се для хорому
Прiск, теж розчулений до слiз, пiдставив пригорщi, й Адамiс висипав у них кiлька разкiв перлового намиста, огiрлиць i золотих та срiбних перснiв.
У сей час до полотки ввiйшов Максимiн, й Адамiс квапливо попрощався.
— Се що є? – спитав консул, киваючи довгою бородою на коштовностi. Прiск пояснив.
— Ладно чинить… ладно, – мовив старий грек, думаючи своє.
Прiска такi слова з вуст Максимiна просто вразили, бо консул уже давно, класне, вiд самого Дунаю, не говорив iз ним прихильно. Максимiн спитав:
— Як його кличуть?
— Адамiс, – вiдповiв Прiск.
— Адамiс… Адамiс… Гарно кличуть. А як шанує його їхнiй Аттiла?
— Добре, кiрiє консуле,
— Добре… Добре…
Бiльше консул нiчого не сказав, i Прiск думав – той i забув про спiввiтчизника, що служить скiфському царевi. Та вийшло на iнше. Ввечерi, коли Прiск зiбрався сiсти за свої пергаменти, консул раптом згадав:
— Як, речеш, кличуть того грека?
— Адамiс, кiрiє консуле.
— Адамiс, речеш? Адамiс… А чи не змiг би покликати його ще сюди?
— Коли?
— Зараз.
— Проти ночi?
— Дарма. Збiгай кликни.
Прiск помулявсь, але мусив iти.
— Якщо кiрос консул так рече…
В Адамiса в теремi ще не спали, й незабаром Прiск привiв його до своєї полотки, де на них чекав консул. Максимiн був дуже балакучий i незвично привiтний, i київського грека се страшенно здивувало. Спочатку вiн сидiв, мов на голках, але коли Максимiн наказав Прiсковi витягти зi скринi срiбну амфору грецького вина й почав пригощати гостя, Адамiс аж розчулився. Максимiн довго розпитував його, звiдки вiн родом, чи є християнином, чи має на батькiвщинi кревних, у чому його служба й чи добре платить Аттiла за ту службу. Адамiс розповiдав докладно й охоче.
— А хто прислужує Аттiлi коло столу?
— Хто в хоромi є, той i прислужує, кiрiє консуле.
— Хто частує його вином?
— Кравчi, кiрiє консуле.
— Кравчi… А тобi довiри Аттiла не має. Так?
— Пощо ж! Як маю хiть, то й я частую.
— I ти?
Консул бiльше не розпитував. Лише розстебнув золоту фiбулу свого хiтона й почав собi махати руками:
— Задушно…
В полотцi й справдi було парко, тим бiльш по якiйсь чарцi вина, питого не за грецьким звичаєм, а по-скiфськи – не розведеним водою.
— Ходiм, Адамiсе, трохи надвiр, бо тут немає чим дихати, – по довгiй паузi обiзвався Максимiн. – Та й Прiсковi треба писати, й ми вадимо йому.
Вони повставали
й вийшли, й Прiск довго дивився вслiд їм. Такої щирої гостинностi вiн ще не бачив з боку свого чiльника. В голову бгалися рiзнi думки й не давали зосередитись. Тетрамен сох на писалi, й Прiск знову й знов умочав його в каламар iз чорною рiдиною, але так i не написав анi рядка, поки Максимiн i повернувся.Консул сiв на своєму ложу й утупив погляд в отвiр полотки. Руки йому неспокiйно терлись одна об одну, й вiн жодного разу навiть не блимнув у бiк свого ритора.
Так спливло два днi, й уранцi третього дня обидва сольства почали збиратись у путь. Прiск допомагав ючити й запрягати конi в вiз iз царськими дарами й час вiд часу тайкома позирав на свого зверхника. Максимiн, гладкий i неповороткий Максимiн, хапливо бiгав мiж челядниками й теж позирав у бiк хорому та до ворiт. I нарештi не втримався й поманив Прiска.
— Пiди кликни… Адамiса.
Прiск тривожно глянув на консула, й старий заходився довго й квапливо пояснювати:
— Маю хiть попрощатися з Адамiсом. Тут йому самотньо, а вiн же грек. Мабути, й вiн хтiв би попрощатись, а не смiє. То й речи йому: йди до кiроса консула, бо, речи, має хiть попрощатися з тутешнiм греком…
Прiск потяг ноги за браму великокняжого двору. Йому вельми не подобалось i се доручення, й уся поведiнка консула. Вiн молився Богородицi, щоб Адамiса не виявилось удома, бо, коли Адамiс прийде з ним до Максимiна, станеться неодмiнно щось таке, чого не мусить статись. Прiск зумисне повiльно йшов до ворiт, а коли вийшов з двору, звернув за гострокiл i сiв на траву. Кожної митi мiг прибiгти сюди й сам консул, не дiждавшись його з Адамiсом, але Прiск сидiв i сидiв i не мав сили звестися. Й коли минуло досить часу, вiн устав i поплентав назад.
— Адамiса нема вдома, – сказав вiн, витримуючи пильний погляд Максимiна.
Старий раптом захапався й почав квапити челядникiв. Конi вже були запряженi й посiдланi, й погоничi, а також руськi можi, що мали супроводжувати невеликий поїзд до грецького кордону, рушили з великокняжого двору. Гостей проводжала юрма киян до самих Полудневих ворiт, а дiтлашня, штанна й голопупа, бiгла обабiч поїзда до самого Соляного шляху. Максимiн сердито зиркав на малечу, тодi, кивнувши Прiсковi, сказав:
— Дiстань з возу жменю родзинок. Прiск дiстав i подав консуловi. Старий узяв i кинув поза себе дiтлахам просто в пилюку:
— Нате!
Дiти й справдi вiдчепились, але ласощiв з долу не брали. Тiльки один замурзаний малюк пiдняв родзинку й поклав у рот, але котрийсь старший пiдiйшов i ляснув його по губах.
— Плюнь!
Малюк виплюнув, а Максимiн, який спостерiгав ту сценку, все зрозумiв без тлумача й лише буркнув:
— Варвари були завше варварами, хоч i малi.
Тодi вперше глянув у бiк городу Києвого й штовхнув коня п'ятами попiд ребра…
Прiск випадково вгадав. Адамiса й справдi не було вдома. Власне, вiн не був у своєму теремi вже два днi – вiд того вечора, коли консул Максимiн запросив його до своєї полотки, а потiм гукнув прогулятися надворi. Адамiс не мiг заснути тiєї ночi, й жона його Божана теж не спала й мовчки дослухалась Адамiсових зiтхань i глухих стогонiв. Але вдавала, що спить. Уранцi, сподiвалася, мiж сам розповiсть їй про все, що його так хвилювало. Та вранцi Адамiс раптом запрiг коня в двокiлку й нарiкся буцiмто їде на княжi бортницi.