Меч Арея
Шрифт:
— Сестра твоя… – ображено закопилила губу королева.
Гунтер пильно глянув їй у вiчi й перепитав:
— Бiльшого… не рекла нiчого?
— А що?
Король промовчав i, махнувши рукою, залишив жону саму. Брунгiльду занепокоїла його поведiнка. Зо два днi вона носилася з тiєю тривогою, тодi таки пiдстерегла зовицю в темних сiнях свого терема:
— Що-с мала на оцi?
В сiнях нiкого не було, й розмова лишалася вiч-на-вiч. Гримiльда зумисне пiдвищила голос:
— А те, що не єси королевою за поконом!
— Як то не єсмь?
— А так: брат мiй узяв тебе
Брунгiльда якийсь час мовчала, й тiльки чути було, як важко дихає.
— Хто повiдав тобi?
— Сам Сiкурд! – голосно кинула Гримiльда, й тепер уже вона, а не королева, гордовито випнувши груди, пiшла перша з хорому. Брунгiльда дивилася, як у свiтлi вiдчинених дверей блиснуло золоте огорля на зовичинiй шиї, й пекуча згадка обпалила її всю. Перед очима промайнули давно забутi картини того весняного дня, й раптовий сумнiв охопив королеву.
Тодi, коли вона лежала, вибита з сiдла, їй здалося, що лицар, який розпанахав їй одежину на грудях, мав чорнi очi, в Гунтера ж вони виявилися синi… В ту мить Брунгiльда не надала сьому надто великої ваги – в такому станi може що завгодно привидiтись, а тепер їй аж подих перехопило.
Вона притьмом ускочила до великої свiтлицi, й хоч там, крiм короля Гунтера, був i його брат Гернот, спитала в короля, люто примруживши вiчi:
— То хто ж роздягнув мене перший: ти чи Сiкурд?
— Я… – не зразу й не дуже впевнено вiдповiв король i перезирнувся з середульшим братом. – А що ти питаєш?
— Питаю, бо твоя сестра Гримiльда рече, що-с не роздягнув мене перший ти, але її мiж Сiкурд.
Гунтер iз Герцогом заходилися спокоїти королеву, та їхнi вспокоювання ще дужче втвердили Брунгiльду на думцi, що їй кажуть неправду. Вона тiльки повторила:
— Й Сiкурд рече так.
I пiшла геть, а король з братом, лишившись самi, довго мовчали. Нарештi мовчанку порушив Горват-Гернот:
— Чуєш, Гано, ти ймеш вiри в Змiя Горянина? Гано-Гунтер блимнув на середульшого брата й одвiв погляд. Той говорив не по-готському, й се траплялося надзвичайно рiдко, тим паче, назвав його давнiм iм'ям Гано.
— Пощо питаєш?
— Питаю… – вхиливсь од вiдповiдi середульший брат. – Речуть, буцiмто Сiкурд убив Змiя Горянина… Вiруєш у те?
Гано-Гунтер стенув плечима. Тепер вiн уже здогадувався, до чого хилить Горват-Гернот, але то було неможливо.
— В Сiкурда є меч Вотана.
— Ти вiруєш у те? – знову неприємно посмiхнувся середульший, i та посмiшка роздратувала короля. Вона завше дратувала його.
— Всi речуть так. I Сiкурд рече.
— Сiкурд, Сiкурд… Хто видiв його, той меч?
— Я-м видiв, – уже не стримував роздратування король. – Чув єси, що мовить жона моя? Горват-Гернот зневажливо махнув рукою.
— Пощо махаєш?
Брат короля хотiв щось вiдповiсти, бо вже й посмiхнувся так, як посмiхається, коли має сказати щось небуденне, та в сей час до свiтлицi, вже сповитої сутiнками зимового надвечiр'я, ввiйшов жупан лужанський Сватоплук. На ньому було товсте дорожнє корзно, фарбоване цибулею, й висока чорна бараняча шапка. Певно, Сватоплук допiру злiз iз коня, бо й шапка, й корзно сивiли iнеєм, i нiс йому геть почервонiв од холодного вiтру. Жупан стримано вклонився королевi Гунтеру,
й король кивнув у вiдповiдь.— Iз чим прийшов єси, герцоже? – спитав вiн готською мовою. Сватоплук вiдповiв по-лужицькому, як говорив завжди:
— Маю вiсника з возходу, – й потер померзлi щоки закоцюблою рукою. – 3 возходу, з Русi
— Що рече вiсник?
— А що рече? – вiдповiв Сватоплук. – Люднiсть моя втiкає до Русi, й у Сiврську україну, й у Деревську…
— Пощо-с не спинив їх?! – гримнув король. Сьогоднi неприємностi падали йому на голову, мов стиглi яблука, й тiльки сього впертого жупана не вистачало.
— Гатила зустрашився єси? – крикнув королiв брат. – Їв єси попару його, тепер жахаєшся й тiнi його?
— Й ти-с їв, Горвате, – настовбурчився жупан. – Усi смо їли його попару…
Вiн мав на увазi всiх тут присутнiх, але не наважився сказати се й про короля.
— Великий князь київський Гатило пускає до себе на Луги, то люднiсть i суне.
То був їхнiй спiльний грiх – вони вiдкинулися свого часу од Гатила, хоч Сватоплук i цiлував колись меча пiд городом Чернеговим. У пiвтемрявi свiтлицi настала незручна тиша. Жупан, якого король називав герцогом, переступав з ноги на ногу бiля дверей i не наважувався сiсти. Щоб якось порятуватися вiд напруження, Горват-Гернот вiдкресав вогню й засвiтив горiлець на коминi. Король махнув до Сватоплука:
— Сiдай, коли…
Жупан сiв од самих дверей.
Горват-Гернот обернув голову:
— Чув єси про золотий скiт Змiя Горянина?
— Про Сiкура речеш? – перепитав жупан Сватоплук, – Чув єсмь.
Вони й досi розмовляли так – брати по-готському, лужицький жупан по-своєму, й ся впертiсть Сватоплукова дратувала короля. Король сам розмовляв готською не дуже впевнено, й йому здавалося, що старий жупан посмiхається з нього. Се завжди нервувало його, та зараз король Гунтер чекав, що скаже Сватоплук.
— Усяке речуть… – ухильно вiдповiв жупан i засовався на дубовiй лавi. Холод вийшов з нього, й тепер його побивав пiт. – Усяке таке…
— Що ж речуть? – пiдохотив королiв брат.
— Речуть, же скiт такий є, що його стачило б на…
— На що?
— На полк лугарiв, – нарештi закiнчив свою думку старий жупан.
Короля се вивело з себе.
— Й ти б найнявся, жупане, за той скiт? Вiн сказав те лужицькою мовою, й Сватоплук неспокiйно блимнув на нього. Якусь хвилю старий вагався, тодi вирiшив не хибити душу:
— Лугарi служать тому, хто бiльше дає, княже. Так ведеться спокону.
Король перезирнувся з братом, i середульший спитав:
— Пiшов би-с i Гатиловi за такий скiт у службу? Сватоплук зiтхнув:
— Гатиловi… До Гатила менi путь запалася.
— Чого б то так?
— Сам вiдаєш…
Про те й справдi всi добре знали, й чи не найкраще – той-таки Горват. То ж вiн пiдбив Сватоплука, та й не тiльки Сватоплука, зламати вiру Гатиловi й вийти з-пiд його руки. Тодi багато лужичан полишили вiдведенi їм землi й сполчилися проти руського Великого князя, аби захопити городи в Сiврськiй українi, на якiй колись обкришили зуби. То було вже скiльки тому лiт, i Горват усе добре знав, а тепер, ще й перепитує.