Меч Арея
Шрифт:
Ой летiла чаєчка
Та сизокрилая,
Та ста на морiг, на морiг,
А на тому та на морогу
Сизий сокiл кличе,
личе та прикликає:
Ой чаєчко-ворочаєчко,
Та зодкуду, та куди летиш,
Полiтаєш?
Двадцять восьмого дня велике поминання почалося зранку. Всi жони й дiви та дiвчата, всi старицi витичiвськi й не витичiвськi заголосили й запримовляли, рвучи на собi коси й роздираючи в кров ланити. Вони рушили з красної свiтлицi княжого терема, звiдки шестеро зоружених можiв винесли дубову корсту. В горстi лежав не сам небiжчик, а його подобина, шита з полотна й натоптана соломою. Подобину вбрали в таку саму багату одiж, у яку був одягнений мрець, – теплу баранячу гуню, криту грецькою паволокою, гарну видрячу шапку з позолоченим
Похiд проминув княжi й городськi ворота й потягся до того мiсця на пагорi, де мав одбутись похорон. А на пагорi вже сталися великi змiни. Справжнього небiжчика, який усi тi днi лежав у холоднiй ямi, закиданий м'ятою, любистком та ялицевими лапками, тепер було знову винесено. Його всадовили на човнi, встеленому багатим i рiзнобарвним узороччям, обiклали з усiх бокiв шовковими подушками, й здавалося, що Рогволод самохiть вийшов попрощатися зi своїми рiдними й городянами й зi своїм єдиним сином, який стояв найближче вiд поховальної ладдi й вже не плакав, а тiльки шморгав носом та зрiдка клав на себе несмiливi хреснi знаки.
Тi, що принесли княжу подобу з городу, витягли її й поклали на звiльнене мiсце в ямi, а пiд ладдею, що дивилася на поминальникiв роззявленою змiячою головою, вже було повно борових i дубових колод, збитих i поскрiплюваних великими залiзними скобами.
Жони голосили й голосили. Бiла стариця, запнута чорним полотком, з'явилася посеред голосiльниць несподiвано. За нею двi молодицi вели попiд руки наречену жону. Її вже перебрали, й тепер вона була в дiвочiй сорочцi з яскраво мережаною душею та рукавами, в дорогому заморському полотку на розпущених русявих косах, уся в намистi, золотих i срiбних обручах, яскравому наруччi з золота, срiбла та єюпетського скла, на ногах, якi нетвердо ступали по землi, жовтiли гарнi скорянi черевiї. Жону пiдвели до напiвзакладеної колоддям ями, й бiла стариця в чорному полотку на головi поспитала:
— Що видиш там, отрочице?
Жона заглянула в темну яму, пiдтримувана попiд руки, й мовила:
— Виджу зелений сад-вiтроград.
— А що в тому саду видиш?
— Виджу, що там є вельми лiпо…
— А кого видиш там?
Жона подивилася докруж, тодi заглянула в яму, далi знову на людей.
— Виджу князя.
— А ще кого?
— Виджу матку свою й вiтця свого.
— Що вони чинять?
— Ходять по садi-вiтроградi й смiються.
— Й що вони речуть?
Уречена жона тупо дивилася в яму й мовчала.
— Що речуть? – перепитала стариця, й одна з тих жiн, що пiдтримували вречену, шепнула:
— Речи: гукають мене.
— Гукають мене… – ступлено повторила та. Стариця обминула яму й драбиною, приставленою до ладдi зi справжнiм Рогволодом, полiзла вгору. Помiчницi заходилися пхати на драбину й уречену жону. Се було нелегко зробити, бо жона погано трималася на ногах. Але зрештою її таки випхали, й у ладдi лишалися тiльки вона, та стариця, та мертвий князь, який замислено схилив голову, зусiбiч обкладений шовковими подушками. Бiлий оселедець князевої чуприни, що виглядав з-пiд видрячого смушка шапки, ледь помiтно маяв на вiтрi, й молода жiнка пильно стежила за кожним його порухом. А стариця в чорному полотку затягла те мiсце, де в останнього князевого теремка мала бути четверта стiна, широким вишиваним полотном. I коли полотно впало й затулило їх од людей, у старичинiй руцi блиснув широкий нiж.
Уречена жона тепер зачаровано дивилася на той нiж, сидячи бiля зелених черевiй мертвого князя. Стариця стояла поряд i мовчала, втупившись у тi черевiї.
— Бабцю… – мовила зовсiм тверезим голосом жона. – Я-м тобi ще не все рекла…
— Що? – не дивилася на неї стариця.
— Маю чотирьох дiток.
— Синiв?
— Трьох… трьох синiв. Се я заради них… Вiно кумирам
нашим… За них…У запненому полотном човнi панувала мертва тиша, за човном теж. Люди стояли й чекали того, що мало статися. Й у жахливiй тишi раптом пролунав болiсний зойк. I знову запала тиша. По хвилi гойднулася мережана полотняна завiса й з-пiд неї визирнула запнута в чорне голова старицi.
— По всьому є… – сказала стариця, нi до кого не звертаючись, i жони та дiви знову заголосили.
Стариця зiйшла драбиною вниз, i бiла сорочка в неї горiла ясними цятками й стрiлами.
Се була данина поконовi деревлян i сiврiв.
У ладдю полiзли можi. Вони вiдкинули полотно завiси, постояли, дивлячись мертвому князевi пiд ноги, й заходились обкладати його Цур-паллям. Корабель стояв на високому стосi колод, i кiлька душ подавало їм дубцi та боровi дрова знизу. Терзальники, кревнi й некревнi Рогволода, скидали з себе довгi рушники, помережанi знаками вiчного Дерева Життя та червоними й чорними пiвниками, що вособлювали живий вогонь Цура й мертвий вогонь Пека. Можi зв'язували в кожен рушник по три колодки й подавали нагору, а тi, що в ладдi, так i вкладали їх навколо князя й навколо його нареченої жони, й мостили доти, поки можна було, поки вивершили корабель аж до стрiхи поховальної хижi. Й коли все було зроблено, кожен пiдходив i просто пригорщами горнув глину в яму. Голосiння не стихало, й найдужче голосив п'ятдесятичотирилiтнiй рожевощокий княжич Єутихiй.
Над ямою виросла могила вогкої землi, яка ще не встигла висохнути. Князя було поховано за давнiм поконом i дiднiм звичаєм племен Деревської й Сiврської україн i Лугiв. А те, що вiдбувалося далi, було законом одноплемiнцiв небiжчика – полян.
Тристiнна хата над свiжою могилою з великим змiєголовим човном, Рогволодом та молодою жоною в ньому спалахнула з усiх бокiв. Кожен пiдходив i клав запалену головню мiж колоди, в човен i пiд човен, колоди були сухi й перекладенi шарами тонких дрiв та соломи. Незабаром знялося таке вогнисько, що люди мусили втiкати з пагорба.
Горiло до самого вечора, й до самого вечора тривала остання страва по вмерлому Великому князевi Рогволодовi. Поминальники сидiли довгими рядами попiд горою й пили та їли, аби й небiжчиковi пилося й їлося смачно на тiм свiтi, в зеленому вирiю, що його бачила сьогоднi князева наречена, пили, й їли, й спiвали, щоб i на тому свiтi весело було й Рогволодовi, й усiм давно й недавно померлим русам, i сiврам, i деревлянам, i лугарям, якi зiбрали свої землi пiд меч полянського князя.
Й коли пiшли зi страви до городу, пiзнього вечора, вже проти мiсяця, небалакучий Вишата спитав свого побратима Борислава:
— Видiв єси?
Той кивнув головою й зiтхнув.
— Повiдаєш i йому?
Велiй київський болярин нiчого не вiдповiв. Але вiн таки сказав про все Богдановi, коли по трьох тижнях, узявши з чернегiвського князя Божiвоя клятву на мечi, що той сполчив рать свою проти знахабнiлих племен весi та муроми, Великий князь повернувсь у Руську вкраїну.
— Княже, – сказав велiй болярин, – спалили… Ясновиду.
Богдан нiчого не вiдказав Бориславовi, тiльки страшенно зблiд i неначе закам'янiв. Болярин, пригнувшись, вийшов, а вiн просидiв у своїй краснiй київськiй свiтлицi до самого вечора, вранцi ж наказав старому конюшому сiдлати конi. Вони вдвох, як i чотирнадцять тому лiт, їздили до маленького села пiд Нежинню й повернулися тiльки третього днi. Та стара бабця, що колись так неприязно зустрiла його, була, як i тодi, зла, ще, може, й лютiша, але розповiла Богдановi все.
Назад вони їхали стопою, й Богдан увесь час думав про Ясновиду. Вiн досi й на думцi не мав, що людина здатна так довго любити iншу людину, навiть не бачачи її. Княгинина смерть потрясла його, не менше вразила й розповiдь старицi. Великий князь уперше довiдався про те, що сини Ясновиди перейшли пiд готiв-алеманiв. Княгиня боялася, що тепер, ставши самодержцем усiх чотирьох україн, Гатило меститиме їй за ту зневагу, якою вона вкрила його чотирнадцять тому лiт.
I ще хотiла спокутувати провину синiв своїх власним життям.