Меч Арея
Шрифт:
I все-таки Хрисафiй та Теодосiй не сподiвались Аттiли саме зараз, у сей перший весняний мiсяць, i не могли стримати панiки, що гвалтовно зчинилась у стольному городi. Якихось п'ять день ходу – й ненависнi гуни будуть коло мурiв Константинополя.
А Гатило безлiч разiв питав себе, чи знають у дворi басилевса, що вiн, варварський цар, колись бував там, ратився з ворогами Схiдного Риму? Й щоразу махав рукою: хiба се має якесь значення? Головне для нього – що вiн знає не тiльки, як воюють греки, а й чим дихають, бо дев'ять рокiв служби в їхнiх «варварських» тагмах – то таки дев'ять рокiв, i хоч вiн тодi був ще зовсiм
Богдан Гатило сидiв у просторому наметi з цупкого червоною полотна й дивився поперед себе в продухвину. Внизу каламутився Дунай. Десь там за наметом гомонiв багатотисячний люд. З Гатилом прийшла сюди незчисленна-таки рать, як кажуть греки, вся «велика Скiфiя». Сей рiвномiрний гомiн заколисував Гатила, й вiн намагався боротись iз сном. Далася взнаки вчорашня важка нiч. Та й позавчорашня була не легшою. Протягом п'яти днiв Веiикий князь подолав вiдстань од Гемських гiр до Дунаю, ще й переправився на сей бiк. Якби тут нагодився Борислав, спитав би Великого князя, чому вирiшив чекати грецьких послiв не там, на межi звойованої Полунiчної Фракiї, а тут, на лiвому березi Дунаю.
Авжеж, усе правобережжя вiд Паннонiї до Руського моря иачежить йому, Гатиловi, належить разом iз усiма селами, й городами, й вежами, зi всiм живим i мертвим. Борислав запальний, не все часом розумiє. Нехай-но пихатi греки, їдучи сюди, побачать, що скоїлося з їхнiми неприступними городами, а вiн сидiтиме тут, посеред земель, якi подолала руська сила й руський розум. I розум теж, бо самою сулицею могутнiх грецьких городiв не вiзьмеш.
Гатило чекав iмператорських послiв ще вчора, тому й квапився так на сей берег Дунаю. Вiдколи пiшли гiнцi до царя-городу Константинополя, минуло вже рiвно п'ятнадцять день. За п'ять гiнцi мали дiстатися вiд Гему до грецької стольницi, двiчi по стiльки треба, щоб здолати шлях вiд Константинополя сюди. Вчора ввечерi Гатило послав десятку молодих можiв назустрiч, аби переляканi греки недовго тинялись, його шукаючи. Але сонце вже хилилося на вечiр, а слiв не було.
Великий князь київський лiг на ведмеднi, простеленому далi вiд уходу. Й тiльки задрiмав, як почулося стримане кахикання. Гатило розплющив очi. Над ним схилився Вишата.
— Що таке? – поспитав Гатило. Кремезна постать старого конюшого затуляла вхiд, а його стрижене пiд макотер сиве волосся здавалось у непевному сяйвi червоної полотки мiдяним. – Що є?
— Он! – махнув рукою Вишата.
Великий князь пiдвiвся й вийшов. Знизу берегом iшла барвиста купка людей. Гатило вiдразу впiзнав у них грекiв, бо ж борiд, а ще таких довгих, нiхто з-помiж русинiв не носив. Оддалiк за греками йшло з десяток можiв, i хоч облич їхнiх i не можна було розрiзнити, та Гатило знав, що се посланi зучора вої.
Великокняжа полотка стояла на високому пагорбi, й посли дибали вгору ледь-ледь, особливо часто спинявся переднiший, досить дивна гладка людина. Богдан упiймав себе на тому, що дивиться тiльки на гладкого, – й повернувся до намету.
— Речи їм, нехай iдуть борзiй, – кинув князь Вишатi.
— Вхекаються, – засмiявся старий конюший, проте кiлька разiв махнув до грекiв рукою.
— Хай ухекаються, – скривився Великий князь. – Ми смо бiльше ся вхекали, з дому йдучи.
Вiн сидiв на лiжковi й дивився, як Вишата квапить послiв, i думав, що скажуть зараз греки й що скаже їм вiн. Спершу спробував
обдумати свої слова, тодi махнув рукою й востаннє позiхнув. Як скажеться, так i буде, й нехай лiпше греки виважують свої слова – що мовить Гатило, на тому й покладеться, й те вже всi, либонь, добре затямили, не тiльки греки.Нарештi посли дотяглися на верх пагорба й несмiливо поставали бiля червоної полотки. Богдан Гатило вийшов, i вони всi дружно вклонилися йому. Великий князь київський усмiхнувся й стримано вiдповiв на привiтання. Послiв було п'ятеро. Четверо з них носили довгi цупкi срiбнотканi хламиди, мали довгi чорнi бороди й вуса, лиш п'ятий, якого ще здаля вирiзнив Гатило, носив хламиду, проткану золотом, i не мав нi бороди, нi вус. Його баб'яче обличчя застигло в єлейнiй усмiшцi, чорнi ж оченята в складках i зморшках бiгали на всi боки.
— Iмператор ромеїв, милiстю святої трiйцi богопомазаний господар наш Теодосiй Другий вiтає свого брата царя гунiв Аттiлу й сле йому зичення довгих лiт та скромнi дари зi своєї скiтницi.
Вперед виступив трохи свiтлiший грек i заходився перекладати слова євнуха.
— Як речешся? – спитав його Великий князь.
— Вiкiлла, господарю, – проказав тихшим голосом тлумач.
— Зодкуду знаєш по-русинському?
— Русин єсмь родом, господарю.
— Русин, – проказав Гатило й махнув рукою, аби вiдiйшов убiк. Тлумач слухняно виконав наказ, але очi його дуже не сподобалися князевi. Його раптом пойняло роздратування, й вiн кинув євнуховi:
— Що ще рiк твiй господар?
Сказав се ромейською мовою, й усi здивовано заблимали на нього.
— Ще рiк мiй боголюбний господар перепитати мiжнього скiфського царя, що вiн хоче вiд ромеїв.
— Прийшов єсмь довiдатися, пощо твiй богопомазаний господар не платить менi дань.
Гатиловi пройшла злiсть, i вiн навiть не знав чому. Чи сама по собi, чи вiд того, що сей звалашений царедворець назвав його вже не гуном, а скiфом. Вiн уже не раз i не двiчi дивувався, як то греки, такi писемнi й солодкомовнi, не знають часом найпростiших речей.
— Прийшов еси довiдатися? – хитро прискалив замережанi вiчi євнух. – I забрав єси всю Паннонiю, й Сiрмiю, й Фракiю…
Богдан Гатило знову пiдвищив голос:
— Iмператор не платить менi вже четверте лiто!
— Богоподiбний iмператор рече: пiди всп'ять у свою Скiфiю, й вiн виконає всi свої обiцянки.
— Се вже-м чув скiльки разiв. А ти хто єси?
— Богорiвного iмператора келiот єсмь, господарю.
— То слухай, келiоте, що ректи-йму тобi, та перекажи своєму господаревi: нехай вiдборгує всю дань за чотири лiта й за лiто наперед, нехай поверне всiх ускокiв, що втекли з царства мого, бо то невiрнi роби мої, нехай вiдає, що вiдтепер торжества будуть не в Марцi на Дунаї, а в Нiшавi, яку ви нарiкаєте Нiсса…
— Як?.. – не втримався євнух.
— А так. Бо ще нехай забуде богопомазаний iмператор, що сi землi належали йому: вiд Паннонiї до моря Руського на п'ять день їзди по правому березi Дунаю, по-вашому, Iстру, землi належати-ймуть Великому князевi київському, якого ви нарiкаєте гунським царем Аттiлою.
— Господарю! – писклявим голосом заволав євнух. – Богоподiбний iмператор зiтне менi голову… То землi ромейськi: й Паннонiя, й Сiрмiя, й Фракiя…