Меч Арея
Шрифт:
Але тесть прожив на бiлому свiтi ще цiлих шiсть рокiв, i тi роки були справжнiм кошмаром для Гана-Г'унтера. Жона його кiлька разiв утiкала вiд нього, й вiн переймав i завертав її. Одне тому, що була неоружна, друге – мала в подолi двох маленьких дiток, а третє – й тiкати не мала куди: лiта 436 римський полководець Ецiй розгромив надто войовничих бургундiв, що вже вiдколи не давали спокою прикордонним провiнцiям Захiдньої iмперiї, й розсiяв їх серед зроманiзованих галлiв i словiн.
Та зрештою лiта божого 440-го старий граф заповiв своїм нащадкам довго жити, й Гановi-Гунтеру вiдкрився шлях. Рiк i добра кадь золота, награбованого ще графом у тих-таки
Се сталося в перший день нового 443 лiта, й три сiдмицi в графському хоромi, що вiкнами виходив на широку рiчку Райну й був одтепер резиденцiєю бургудського короля, лилися пива, й меди, й вина. Гунтер i його жона приймали вiд готських, вандальських i галльських феодалiв шану й дарунки, й Брунгiльда вперше по дев'ятьох роках подружнього життя назвала Гунтера «мiй можновладний господарю». Й се в її вустах звучало дуже щиро.
Й у той час, коли Гано-Гунтер намагався примирити галлiв i вандалiв з посадженими на їхнi землi бургундами, доки клявсь у вiрнопiдданствi Валентинiановi Третьому та почуттях дружби готському конунговi Теодорiковi, нова королева впивалася трунком величi. Вона по-справжньому закохалась у свого чоловiка й щиро картала себе за тi прикрощi, яких завдала йому в минулi роки, бо Гунтер, сей голодрабий авантурник з племенi вандалiв, .що колись обманом домiгся в батька її руки, виявивсь таки тямущою й провидною людиною.
На четвертому тижнi пiсля того, як з Рима прийшла довгосподiвана корона й у теремах трохи влiгся чад бенкетiв i пирувань, Брунгiльда ходила по господi в супроводi кiлькох служниць та приятельок. У свої тридцять лiт вона була досить-таки тiлиста й станом, i видом, голову на повнiй бiлiй шиї тримала високо й дивилася на всiх ласкаво-свiтлими очима. Та сей теплий погляд уже добре знали не тiльки служницi, а й приятельки, й остерiгалися його.
Королева Брунгiльда, ледь притримуючи подiл довгої римської тунiки, ходила свiтлицями й давала вказiвки, де що й як належить зробити. Вона нiколи не бувала нi в Римi, нi навiть у дворах провiнцiйних сановникiв, але багато чула про їхнi розкошi й витончений смак i намагалася перетворити свiй терем у житло, достойне королеви. Жовтi боровi стiни кiмнат були рясно ввiшанi паволокою, оксамитом i узороччями, шовки висiли на вiкнах i на дверях, тiшачи зiр королевi Бургундiї.
— А се що? – в'їдливо поспитала Брунгiльда, кинувши оком на барвисту мису в кутку, що зображувала давнього слов'янського бога сонця Хорса.
— Та се… – замикалась одна з-помiж служниць i поквапилася прибрати тарiль.
— Не люблю, коли смердить вандальським духом, – поморщилася Брунгiльда й вийшла, супроводжувана почтом.
Служниця з мисою пiд передником подумала, що й сам король Гунтер походить iз вандальського племенi, та згадувати про таке було суворо заказано, й вона мовчки сховала в скриню свого доброго бога, якому потаєнцi творила требу й сама, й багато хто з-серед мешканцiв королiвського двору, хоч усi й носили на шиї мiднi та срiбнi хрестики.
Бургунди, чиїм володарем став Гунтер, належали до християнської єресi арiан, як i всi готи, як i сам король. Галли ж вiрували в того Христа, що й римляни, а лужицькi пересельцi, яких i галли, й готи-бургунди називали вандалами, перековеркавши давню назву захiдних слов'ян-венедiв, у переважнiй бiльшостi поклонялися своїм богам. Землю, куди доля, й римський iмператор, i готський конунг
закинули їх, вони в пам'ять про батькiвщину звали Нови Лунг, тобто Новий Луг, i Гано-Гунтер мусив рахуватися й iз цим, i з вiруваннями своїх пiдданцiв.Брунгiльда ж, яка стала дружиною короля, а перед сим графинею, не зважала на тi дурощi. В усьому теремi й у цiлому дворi панувала одна релiгiя – арiанська, й одна мова, яку вона знала з дитинства й якою не хотiла поступатися, – готська. Коли в дворi хтось i наважувався сказати слово по-лужицькому, то тiльки нишком, щоб не дiйшло до королеви.
Тим часом Брунгiльда ввiйшла в нарiжну клiть. У клiтi було чотири жони придвiрних райтерiв та баронiв, а п'ята – зовиця королеви Гримiльда. При входi володарки дому всi повставали, й тiльки Гримiльда лишалася незворушно сидiти на дубовому ослонi.
Королева холодно посмiхнулася й спитала дуже люб'язним голосом:
— Пощо ти не встаєш, коли я входжу, зовице?
Така непошана траплялася вперше, бо досi Гримiльда нiколи не виказувала сваволi й завжди поштиво розмовляла з невiсткою. Тепер же вона й вухом не повела, й Брунгiльда тим самим стриманим голосом поспитала:
— Чи, може, вже я-м не королева? Може, вже ти, зовице люба, стала-с володаркою терема сього?
Двадцятитрирiчна Гримiльда, сестра короля Гунтера, почервонiла й вибiгла з клiтi. Всi, хто супроводжував Брунгiльду, стривожено перезирнулись, а королева послала служницю, ту, яку допiру лаяла за поганську тарiль, привести сюди Гримiльду. Служниця побiгла й незабаром вернулася:
— Не йде, королево…
— Як то «не йде»?
— Рече: коли… Брунгiльда має хiть, то нехай… сама прийде до мене.
Служниця проказала се з якоюсь нiби зловтiхою, й королева зблiдла. Вона мало не крикнула вiд злостi, та втрималась i пiшла оглядати свої хороми далi. Проте в неї вже не було нi бажання до сього, нi настрою, й вона по часi вiдпустила збентежених служниць i приятельок i таки подалась розшукати свавiльну зовицю.
Але Гримiльди вже нiде не було. Подумавши трохи, спашiла й розлютована, Брунгiльда пiшла на протилежний кiнець двору, де стояв хоромець барона Сiкурда. Гримiльда мов чекала тих одвiдин. Коли королева рипнулася до свiтлицi, та пiвлежала на встеленому ведмедном ослонi й навiть пальцем не ворухнула до високої гостi. Брунгiльда була аж червона вiд злостi.
— Може, менi вклонитися? – тихо проказала вона.
— Пощо? – вiдповiла Гримiльда. – То є лишнє. Ми смо з тобою вже видiлися сього днi.
В її голосi було ще бiльше зневаги, нiж там, у хоромi, й Брунгiльда не могла стриматися:
— Я-м королева й жона короля Бургундiї!
— Коли я повiдаю тобi щось, ти не говорити-ймеш зо мною так.
— Що? – крикнула Брунгiльда. – Що? Гримiльда кинула кудись убiк:
— Те, що Гано взяв тебе одуром. Одурив i тебе, й твого вiтця.
Королева полегшено вiдiтхнула, з плiч їй мов гора впала, та злiсть од того не меншала.
— Що-с викрила менi! – зневажливо всмiхнулася вона до зовицi. – Те я й сама вiдаю, й усi вiдають. Зате Гунтер є король. Так, одуром, але ж отець мiй не дав би мене за нього. Зате я-м тепер королева. А ти що єси? Хто є твiй мiж Сiкурд?
I повагом вийшла, бо тi Гримiльдинi новини не становили таємницi нi для кого, й дурне дiвчисько марно зажило собi ворога.
Та на тому не вiдбулося. Вдома Брунгiльда поскаржилась чоловiковi, й король якось аж нiби здригнувся вiд тих слiв.