Чтение онлайн

— На нашiй, дiду.

— Може, на бiлогородськiй?

— Таки на нашiй племiнщинi.

Старець помацав пiдкову й зiтхнув:

— Чия?

— Дайте, я спитаю коваля Стояна.

— Цить! – раптом засичав старець, й очi його стали колючi, мов голки. – Щоби сте не прохопилися нiкому! Зумiли сте?

— Зумiли смо, – вiдповiв Людота, й Лосько теж пiдтакнув.

Старий знову поторкав пiдкову й наказав Людотi:

— Пiди поклич Юрiя. Вiн за вигоном у балцi косе. А ти сиди тут, зумiв єси?

— Зумiв єсмь, дiду, – страхочинно прошепотiв

Лосько.

Людота, минаючи можiв двiр, заглянув через засiку. Мiж Глiб сидiв на ганку й мов зумисне дивився на Людоту. Хлопець присiв i попiд засiкою чкурнув далi. Юрiй i справдi косив траву в балцi, й незабаром вони вдвох стояли перед старцем, а коли сонце схилилося до вечiрнього пругу, взяли киї й подалися туди, де вранцi знайшли вбитого.

Юрiй мав лiт iз тридцять, був похваткий i дужий орач i, як i всi смерди, носив волосся, стрижене кружка, пiд макотер, яке прикривав сивим ягнячим клобуком. Людота теж не поступався йому силою й спритнiстю. Вони взяли нава за негнучкi руки й ноги й, подолавши зо пять гонь, сховали в густiй травi на бiлогородськiй левадi. Та потiм на них раптом напосiлося душ iз п'ять. У темрявi було годi розпiзнати, хто то є, але не малося жодного сумнiву, що напасники – з Бiлого городу. Побитi й ледь живi Людота з Юрiєм приповзли до старцевої хати десь опiвночi й розповiли все. Вранцi ж мрець лежав на тому мiсцi, де його знайшли Людота з Лоськом.

I повiдомив про се старця не хтось iнший, як сам городищенський мiж Глiб. Вiн сказав дiдовi:

— Не лiпо так, старче. Хотiли суть твої смерди перекинути нава на чужу племiнщину, щоб не платити вирного. Не лiпо є так. Коли знайдено вбитого – шукай межи своїх смердiв забiйцю. Якщо ж не хочеш, старче, шукати…

— То не нашi його вбили, сам вiдаєш, може Глiбе.

— …тодi плати вирне, – мов i не чувши старця, докiнчив своє мiж. – Вiсiм гривен серебла.

Цiлий наступний день старець ходив лихий i тiльки смикав бороду. Ввечерi ж, на сiльськiй вирi, сказав:

— Усе те вчинив Велiмир. Мовив тодi наш старець городиський Мовчан: «Не даваймо князевi Юрового меча!» Так не послухали його буйнi голови. Чи то чинно, щоб село, чого не знати ради, платило вирне за чужi грiхи! Знайшли, бач, на вашiй племiнщинi!.. То й що з того?

Людота, який трохи оклигав пiсля побоїська, ховався разом iз iншими отроками за старцевою засiкою й слухав, а наступного дня пiшов до кузнi й спитав коваля Стояна:

— Який то є Юрiв меч?

Коваль спiдлоба глянув на отрока:

— Де чув єси про нього?

— Ввечерi дiдо казав.

— Що казав?

— "Було б не давати Велiмировi меча!" – повторив Людота слова старця.

— То й що?

— Нiчого. Тiльки чув єсмь про той меч i вiд инчого.

— Вiд кого?

— Київського князя молодого. Той допитувавсь, а домажирич Малко, гладкий той, чув i в нас про те мовив.

Пiдоспiла в горнi кузнь, коваль Стоян витяг її щипцями й поклав на ковадло, тодi заходився цюкати молотком, показуючи Людотi, де гатити молотом. I тiльки коли розпечена кузнь охолола й почорнiла, сказав таке, вiд чого в отрока очi на лоба полiзли:

— Дiдо Славута лже.

То було страшне святотатство – мовити отак про старiйшого старця, що всьому й усiм i голова, й розум, i совiсть, – i Людота перестав смикати за мотузку мiха.

— Як,

дiдо лже? Але ж i ти, вуйку Стояне, нашого роду єси, а речеш…

— Дми, – спокiйно завважив коваль. – До Велiмира на полянах вирного не брали iз смердiв. Нi вири, нi димного, нi повозу – нiчого не брали нашi князi, та боляри, та можi. Все готам iшло. А як Велiмир готiв з Руської землi прогнав, то став сам брати дань iз смерда.

Людота не мiг утямити, чого бунтує проти старця вуй Стоян. Коваль знову витяг розпечений лемiш i поклав на ковадло. Людота почав гупати, а думка не давала спокою. Хотiлося ще спитати про Юрiв меч, та коли Стоян устромив гарячий лемiш лезом у довбанку з водою, а потiм недбало кинув його пiд ноги, отрок поспитав про iнше:

— Вуйку Стояне, ти чоловiка мiг би-с убити?

Коваль сердито глянув на юнака, проте стримався:

— Мiг би-м. – I додав: – Як якого.

Сiєї думки з хлопця вистачило на добру годину, й вiн, коли зварювали обiдок для плужного колiщати, мiж ударами молота видихнув:

— I я б… хек!.. як якого… хек!

Тодi поставив молотисько на плаху ковадла, сперсь об ручильно й запитав:

— А який вiн є, той… Юрiв меч?

— Не видiв єсмь, – одповiв коваль i замислився. – Мабути, вельми велик i важок. – I вже як зачиняли кузню на нiч, доказав свою думку: – Його держали суть старiйшi старцi за дев'ятьма лiсами в десятому дуплi. Давали найхоробрiшому вождевi тiльки тодi, як на Русь приходив недруг.

Людота спитав:

— А тодi, по всьому, вiдбирали?

— Вiдбирали.

— Й у Велiмира?

Коваль якось дивно реготнув:

— I в Велiмира… Тiльки пiзно…

— А ти Велiмира видiв єси? – раптом запитав отрок.

— Видiв єсмь.

— Iз мечем?

— Iз мечем. Тiльки не тим, що ти собi маєш на думцi.

— А той… де є?

— Речу тобi: спитай дiда. Дiдо вiдає…

Мiсяця червця ж, у Купалiв день

Людота з Лоськом iшли навпростець Дiбровою. Торiк на Купалове свято ковальчук випадково заблукав пiд Київ город i набачив собi дiвчину. Була вона вельми красна з виду, чорнява й струнка, й хлопець потому кiлька разiв ходив до городу, тинявся попiд засiками, пантрував на стежках понад Хрещатим Яром, заходив i в сам город, але бiльше не побачив тiєї дiви. На Купала ж усi дiвчата виходять грати коло вогнiв, i Людота сподiвався побачити її.

— Було б рiкти: як тебе кличуть? – повчав старшого товариша Лосько, хоч сам до дiвчат не ходив i не наважувавсь.

Людота махнув рукою.

— Розумний єси кiтцi хвоста зав'язати.

Сонце ще прозирало мiж дубами, та парубки вийшли ранiше – на всяк випадок, щоб не вгавити чого.

— А що, коли вона є… княже чадо?

— Таке! Княгиня Рада має тiльки два сини: Богдана й Володаря.

— А як… Богданова?

— Нi. Богдановi самому пiшло лише, мабути, двадесять сьоме лiто.

— А як… болярська?

Людота зiтхнув. Звичайно, болярiвни за нього нiхто не вiддасть, але що переливати воду з порожнього дзбана та в розбитий, треба спершу побачити, хто воно й що воно є…