Меч Арея
Шрифт:
Богдан скинув чорну смушеву шапку з лискучим червоним дном, i Ясновида мало не йойкнула з подиву. Проти сонця сяяла геть гола князева голова, й тiльки карий оселедець вився з макiвки поза вухо.
— Єси вже iстинний князь, – вихопилося в неї мимоволi, та Богдановi було не до хизування своїми достойностями. Вiн витер дном ковпака пiт з обличчя й знову натяг собi на голову, тодi ступив крок i взяв княгиню за руку. Рука була гаряча й тремка, й той трем ураз пройняв усе єство князеве. Такою гарною Богдан ще нiколи не бачив Ясновиду, навiть дванадцять тому лiт, хоч вiдтодi перебачив i перезнав багато жiн усяких, i золотих, i
Дивлячись йому вслiд, Гатило проказав, не вiдпускаючи Ясновиди:
— Ходи по менi жоною.
Вона завмерла, тодi поворушилася й випорснула йому з рук.
— Негоже єсть поляниновi брати вдовицю.
Голос у неї збляк, i вiчi теж стали схожi на вчорашнiй сивий туман.
Вона повторила, мов сама себе переконуючи:
— Негоже вдовиць…
— Я єсмь князь, а не лиш полянин.
— Закон для всiх ваших русинiв єдин є: що для князя, що для смерда.
— Ти ж не руського роду-с, але сiврського! – майже крикнув Богдан.
— Зате ж ти єси русин, полянин…
Вiн знову пригорнув її, дивлячись услiд Вишатi, який майже доїхав до того смерда, що ралом орав землю. Ясновида пiдняла вiчi й сказала:
— Дай, княже, я поцiлую твої вуста. Впослiднє. Я люблю тебе.
— Чуй, княгине, – озвався Богдан, – вiзьму тебе в налiжницi – того нiхто менi не заперетить!
Вона сахнулась:
— У налiжницi? Не буде того! Чув єси? Не буде…
Болiсно схлипнувши, вона побiгла в той бiк, де виднiла чорна згорблена спина старицi, київський же князь безвiльно стояв i стояв, неспроможний нi зрушити, нi гукнути вслiд їй хоч слово…
У мiсяцi квiтному, коли смерди вже досiвали останнi гони ярини, Богдан знову поїхав у землi сiврськi. Сього разу був сам. Лишивши коня в сiдлi й знявши тiльки вуздечку, вiн без вагань увiйшов у ворота й попростував до єдиної пристойної хати селища. З усiх прикмет се мав бути Ясновидин терем, бо решта хаток тулилася густо понад неширокою вулицею, бiлi й чепурнi, але маленькi, мащенi глиною лише з-вiд вулицi.
Богдан не помилився. Княгиня мешкала в сьому хоромику. Ступивши до сiней, вiн зiткнувся зi вже знайомою старицею. Бабця шаснула в однi дверi, вiн розчинив протилежнi й побачив Ясну.
Княгиня сидiла бiля розчиненого в садок вiконця й пряла з кужеля мичку. Прудке веретено з череп'яним прясельцем на гузирику сягало майже долiвки, встеленої травою, на травi сидiла чорнявенька дiвчинка рокiв пiвтора-двох i бавилася з пухнастим бiлим кошеням.
Коли князь увiйшов, Ясновида випустила веретено додолу, й череп'яне прясельце розкололось навпiл. Жiнка зойкнула й нахилилася шукати черепочки, бо то був поганий знак, одну половинку знайшла, другої нi й сiпнулася до маляти:
— Гримо! Остави котку, бо набию!
Нi в чiм не винна дiвчинка скривилась ображено й заплакала. Ясновида схаменулася й пiдняла дитину з долiвки.
— Не к добру є, – сказав аж тепер Богдан, i княгиня теж повторила:
— Не к добру… Пощо єси прийшов, княже?
— По тебе-м прийшов, –
озвався київський князь, але й далi стояв коло дверей. Ясновида нiчого не вiдповiла, й вiн мовив: – Маєш доньку…— Й три сини маю, княже…
— Де ж вони? Я-м не видiв синiв твоїх.
— У стольному городi Витичевi. Твiй дiдо Рогволод узяв до науки.
Богдан хотiв сказати княгинi про те, що дiдо винен за голову Вогняна, проте змовчав, а княгиня додала:
— Молила-м Великого князя, щоб оддав Гана, Горвата й Огняна… в лугарi.
— Пощо в лугарi?
— Забув єси, княже, що й я-м роду луганського.
— Розповзлися вашi лугарi по свiтах.
— Готи випхали.
— То ще є не найгiрше: словенського роду на Русi побiльшає.
— Лугарi не словiни, княже.
— Вiдаю: венеди. Однiєї кровi… Й Перуновi вклоняються, й Дажбоговi, й Велесовi…
— Ми речемо на Дажбога Полель.
— То є їдне. Так само, як лугарi кажуть Огнян, а ми, русичi – Вогнян. Пощо речеш менi все те, княгине? Я-м прийшов забрати тебе до свого вогнища, й сi мови твої…
— Того не буде, княже. Вже смо про теє мовили. Незаконно є.
— Я прийду й умикну тебе, княгине.
Вона затулилася вiд нього малям, наче боронею, й одповiла:
— Не єсмь уже княгинею. Вдова…
— Ти-с молодшого сина Огняном нарекла, – сказав не знати нащо Богдан, i перед очима йому постала круто посолена голова в скоряному мiху. Так було завше, коли вiн згадував роденського князя, бо живим не бачив його нiколи.
— Огняном, на честь… вiтця його. В княгининих очах накипiли сльози.
— Ти любила єси князя? – роздратовано прорiк Богдан.
— Любила-м. До мертвих не ремствують, княже. – Ясновида взяла себе в руки й сказала твердим голосом: – Не буде того, Богдане. Маю рiд i плем'я, й воно стане за мене. Вже й так була-м удовицею дваж. Перш… через тебе.
Згадка про луганського князя Джурджа запалила Богдана, й вiн крикнув:
— То пощо ж не пiшли єси й перше, й друге на вогонь? Пощо?
— Ти сього не зумiєш, княже, – тихо проказала Ясновида. – Однаково не зумiєш. – Тодi глянула на нього згорда й кинула: – Та й не такий єси мiжний, аби мене питати про се.
То вже була образа, ще гiрша, нiж тодi, в дитинствi, коли Богдан од кохання плакав у матерi на грудях. Княгиня зрозумiла, що вiд гордого й нестримного русина можна тепер сподiватися всього, притьмом кинулася повз князя до дверей i, мiцно притискаючи малятко, вибiгла в сiни. Дверi грюкнули об сiнешну стiну й знову зачинилися, Богдан ударив їх чоботом i теж вибiг i бiг до самих ворiт селища, де на нього чекав осiдланий жеребець.
Богдан гнав усю дорогу вiд Нежинi до Днiпра. Жеребець хитався на ходу, мало не впав з плоту на переправi й ледве здолав потiм стрiмкий Боричiв узвiз. Досвiдчений коло коней Вишата шептав жеребцевi, й одливав, i пускав кров з вуха, й натирав ноги та черево якимось лише йому вiдомим зiллям i насилу виходив. Богдан теж, вiдчуваючи провину, вештався в стайнi. Й тiльки на п'ятий день провидiлося, що кiнь житиме.
— Дiдко, – коротко пiдсумував старий конюший, бо тiльки всемогутнiй захисник усякої живої тварi мiг урятувати такого всмерть загнаного коня.