Чтение онлайн

— Чував єсмь, що тамтi боляри держуть у руках усiх смердiв. Чи iстина є того?

— Iстина є, – буркнув Богдан, а Борислав, який мостився на протилежному боцi столу, охоче пояснив Ждановi:

— Робiв одпускають. Дають їм те-се й одпускають, велiй болярине.

— Що дають? – наставив вухо й Великий князь.

— Що ж! Волiв дають, i плуга дають, i дерева на хижу, щоб мав де жити, й садовлять на землю.

— Геть усi? – знову спитав Рогволод.

— Декоторi.

— Воно й наш смерд на землi сидить i

воли має. То й що з того? – сказав Ждан.

А Борислав заходився пояснювати:

— Наш сидить на своїй землi, й нам до тiєї землi зась: вона до вири належить. А їхнi боляри держуть усю землю. На тобi, смерде, клапоть й ори собi. Тодi восени менi за неї й жита, й пашеницi, й проса, й усього. Так ото й є.

— А-а, – протяг Ждан. – Де ж то таке в нас iзробиш, болярине! Вже його прадiд, – Ждан кивнув головою в бiк Богдана, – таке брався робити, та…

— Що? – швидко спитав Богдан. – Що брався робити?

— З такого дива не буде пива, – протяг Ждан. – У нашого смерда лоб твердий. Хоч ти його києм по головi, а вiн своєї: земля є не болярська, а вирська. Як вирське вiче мовить, так i буде. А вира чия є? – спитав Ждан. I сам-таки вiдповiв: – їхня, смердiвська, хай їм Пек на голови. Що має чинити болярин? Повiдай менi, Богдане, що маю дiяти, коли в мене п'ятдесят челядникiв? Далеко з ними розженешся?

Богдан мовчав. Усi вперто обминали його прадiда Велiмира. Нiхто нiчого не хоче казати. Вiн подивився в той бiк, де сидiв скоморох Мурин. Харя немовби чекав сiєї митi й аж випростався.

— То волiєш казочки, княже київський? – зло всмiхнувся вiн.

— Iди ти зi своїми казочками! – Богдановi од випитого йшла обертом голова.

— Волiєте казку, боляри? – спитав Харя.

I йому недружно вiдповiли:

— Давай казку, давай.

Скоморох кахикнув для уваги й почав:

— Були собi два вовки. Єдин старий, а другий молодий. Ото й жили неподалiк один од одного й не здибувалися, бо нi той, нi той сього не волiв. Та одного разу таки здибались на вузькому мiстку: той iшов туди, а сей сюди. Стали вони й почали скiритися, та нi той, нi сей не поступався: старий уже не мiг подужати молодого, молодий же ще не мiг зiпхнути старого або перегризти йому горлянку. Сидiли отак, сидiли, тодi старий i рече:

«Чуєш, вовче-брате, давай так: хто дужче пащу роззяве, того й гора».

Зачали роззявляти. Один роззяве дуже, а другий ще дужче, один дуже, а другий ще дужче. Тодi, як старий роззявився до самого глоту, молодий ушилив йому в пащу хвiст, i той здох, бо не мав як одкусити молодому хвоста.

Всi були радi вельми, бо старий вовк обрид їм. Найборзше радiли вiвцi й кози: великого лиха зазнали вiд нього…

Харя Мурин простяг руку до повної чари й сьорбнув меду, Богдан же пiдозрiливе дивився на скомороха. Вiн сподiвавсь iншого закiнчення, та казочка виявилася безобидною. Київський князь полегшено вiдiтхнув i блиснув на Харю не сердито прискаленим оком.

— То й до чого твоя казочка? Старi завше вмирають, на тому й свiт стоїть i стояти-йме. Чи вiдаєш се, скомороше?

Той

поставив келиха й потиху сказав, роздiляючи кожне слово, нiби щоб i нетямущi могли зрозумiти:

— Я те вiдаю, княже. Та нерозумнi вiвцi не вiдали того…

Князь i досi не помiчав пастки, кинутої йому пiд ноги. Вiн простякувато спитав:

— Чого не вiдали вiвцi?

— Не вiдали того, що в старого зубiв уже не було, а молодий мав повну пащу великих i вельми гарних та… гострих зубiв.

Гостi вибухнули дружним реготом, бо Харя й сього разу доточив казцi несподiваного хвостика. Всi причаїлися, позираючи то на молодого київського князя, то на скомороха.

Богдан, люто ухнувши, стрибнув на стiл i просто по мисках та полумисках, перекидаючи полив'янi глечницi з медом, запереступав до гайдара. Той сидiв незрушно, тiльки зблiд i мiцно стиснув ще мокрi вiд меду вуста, проте сидiв i сидiв, навiть тодi, коли Богдан повис над ним, задерши до стелi довгий лискучий меч. Але вiстря меча вп'ялося в сволок. Богдан смикнув за вруччя раз i вдруге, нарештi висмикнув i застиг у незручнiй позi посеред брудного, залитого й заляпаного столу.

В очах йому було здивування – й тим, що допiру сталося, i тим, що мало статися, та якимось дивом не сталось. Малi боляри, велiї та простi можi, якi сидiли на сьому кiнцi столу, повiдхилялися, майже падаючи долiспини через лавицi. Богдан стрибнув додолу, вибiг у сiни й порозстiбав петлицi гунi.

Таких дурощiв Богдан i не чекав од себе. Вийшло на те, хоч бери сiдлай коня та просто додому. Й усе через свою пiдозрiливiсть. Марно сичав на всiх – i на того череватого дядька, й на скомороха, й на Великого князя. На душi стало тоскно. Треба, либонь, подивитися на самого себе. Великий князь Рогволод, що б не було, йому дiд, рiдний брат його дiда Данка, рiдна ж кров нiколи не стане водою, бо так улаштовано свiт, i Дажбог iз Даною тому зарука.

Богдан вийшов у дворець, сiв на витолоченому споришi й глибоко зiтхнув.

По якомусь часi дверi знову рипнули, й чорна велика постать наблизилася й стала збоку.

— То ти єси, Морятине? – впiзнав Богдан.

— Я єсмь, – глухо проказав нарочитий мiж.

— Смiються тамтi?

— П'янi вони, – вiдповiв Морятин.

— Не лiпо є…

Богдан почувся раптом таким самотнiм, що хотiлось, аби бодай сей похмурий чоловiк лишився при ньому.

— Позостанься коло мене, – мовив Богдан.

Морятин зненацька нахиливсь i дихнув молодому князевi просто в обличчя:

— Рогволод винний в тiм, що наклав головою Вогнян, роденський князь. Ясичi пойняли його в полон i правили викупу, а Рогволод поскупився, не дав. Пильнуйся й ти, княже!

I вiн мерщiй зник, розтанув у темрявi, лишивши Богдана самого з думками й острахами.

В ЛIТО 423-е

Перейшли Iтиль-рiчку[7] унугундури, котраги, кутригури та iншi булгарськi язики, й послав Рогволод косакiв на них луганських, i прийшов князь луганський Годечан i рiк їм: «Сле мене князь Великий у дань до вас».