Чтение онлайн

Богдан вiдiтхнув – хоч у сьому не буде йому грiха. Потiм, угадавши слушну хвилину, спитав матерi:

— Хто є Ясновидин отець?

Стара княгиня розумiюче глянула на сина й вiдповiла:

— Немає його вже. Сирота вона. Був князем у Лугах. Княжна сидить у свого сiврського родича. Сирота. – Й раптом сказала, не сподiваючись на жодну згоду Богданову:

— Божку, сину, зналiзла-м тобi невiсту. Русана є добра дiвиця й княжа дочка Воїбора вруцького. Речуть гречники, вельми красна лицем. На вiно зберемось, а жупан Воїбор многе за нею придасть. I… сина князь не має. Я сватiв послю…

Останнi слова мати промовила

так благальне й так жалiбно подивилася синовi в вiчi, що вiн тiльки стомлено махнув рукою:

— Чинiть, мамо, як знаєте.

Й пiшов з двiрця. Княгиня ж Рада не знала, чи веселитися, чи плакати – так швидко вкоськати свавiльного сина вона й не сподiвалась.

Старечо подрiботiвши до скiтної клiтi, вона ще здалеку загукала свого домажирича:

— Малку-у! Малкуi Бiжи сюди. Вiдмикай скiтнищо, вибирати-ймемо вiно для невiсти.

Та того дня з Лугiв повернувся її молодший син Волод. За роки бурлакування серед косакiв вирiс, майже як Богдан, хоча й удався чорний, мов жук. I хоч вiн ще не був князем, на головi в нього в'юнився смоляний оселедець – ознака приналежностi до лугового вiйська косарiв.

Увечерi київський князь Богдан Гатило, придивляючись до свого чорнявого й зовсiм незнайомого брата, вiддав йому частину вiтчини: городище на Росi, по той бiк Сквири, яке ще не мало й назви.

Городище було занедбане, його часто палили степовики. Князь Володар мусив подбати про се.

— Сiдай у сьому городi, – сказав Богдан поважним голосом, як i личило князевi. – Буде iм'я йому Володарка.

А за мiсяць княгиня Рада справила двi жонитьби:

Богдан повiв княжну Русану, Волод же – доньку велiйого болярина тиврiвського з полянського племенi, що сидiло мiж рiками Богом Полудневим та Днiстром. Стара княгиня подбала й про молодшого сина. Й хоч болярiвна з Тиврова була перестарком, та батько давав за нею добрi землi: мав тiльки її та сина Войслава, однолiтка Богданового.

В ЛIТО 425-е

Переставивсь iмператор римський Гонорiй. Вельми був сластолюбний, i нiколи не пив води, лишень вино, й жони-налiжницi многi мав, i падкий був до слави, але в ратях не вiдзначивсь, i готiв захiдних не встиг нацькувати на слов'ян, i вмер iз чарою в руцi.

Й Пульхерiя-грекиня посадовила на стiл римський недолiтка Валентинiвна Флавiя, й тепер у дворi римському правували греки, й воєм молодого iмператора наставлено грецького послуха Ецiя, теж iменем Флавiй, i в Римi рекли: «Валентинiвн є Флавiй Третiй, Ецiй же є Флавiй Перший». I Рим тепер усе робив, як того хотiла Пульхерiя та її недолугий брат iмператор Теодосiй.

У те ж лiто, мiсяця костричника в 17-е народився київському князевi Богдановi син, i врiк його дiдовi своєму, i дав iм'я йому Данко.

В ЛIТО 426-е мiсяця червця

Надходило велике свято, мабуть, найрадiснiше з усiх полянських свят – Купало, й хлопцi подалися на влови. В сей лiтнiй мiсяць багато не наловиш – косулi та оленi поробилися страхливi, бояться за своїх малят, у Дiброву хоч не йди, однаково дикуна не зловиш, бо вони теж тепер лютi й сторожкi, розiрве тебе, впiймавши на iкла, й шмаття по лiсi розкидає. Зате можна спробувати качок, i хлопцi скрадалися попiд очеретами, що густою щiттю обросли тихоплинну Яропiнь.

Хлопцiв було двоє, обидва з одного села Городище. Старший, Людота, мав сiмнадцять лiт i в вiльний од рiльництва час навчався в сiльського коваля кузенського ремества.

Молодшому, Лоськовi, було на пiвроку менше, та вiн здавався ще зовсiм хлопчиком супроти кремезного й високого Людоти й у всьому слухався старшого товариша.

— Заходь з-одсюду, – пiвголосом сказав Людота, й Лосько згiдливо кивнув. Стояли вони в густому верболозi над плескуватим берегом Яропiнi. За верболозом починалась вода й очерет, густий i непрозiрний, мов стiна, лише подекуди траплялися в ньому протоптанi дичиною стежечки.

— Лiзь, речу! – заквапив товариша Людота, бо за пiвгонi внизу чулося стримане крякання.

— А ти?

Меншому, худорлявому, не хотiлося лiзти в воду, бо пiсля дощiв вода була холодна, та й -страшно, адже в кожному кущику очерету мiг причаїтися водяний або русалка чи берегиня. Вдвох же не так лячно.

— I я по тобi.

В Лоська була в руках велика порожнява тиква-коротунка з прорiзом, куди мав силяти голову, Людота ж тримав тiльки товсту очеретину вдовжки з лiкоть або трохи бiльше.

Лосько, зирячи пiд ноги, почав обережно заходити в воду, Людота ступав йому вслiд. Очеретиння сухо шарудiло й виповнювало душу тремом, але вони йшли й iшли далi. Коли води стало по груди, живоплiт очеретiв кiнчився, й Людота вийшов уперед, бо в ловах нiколи не вгадаєш, що чекає на тебе по першому ж кроцi.

Серед чистого плеса виднiла маленька купка чиркiв, але було видно, що вони перемовляються з iншими качками в очеретах. Далi брести Людота не наважувався – могли злякати дичину, i вiн шепнув Лоськовi:

— Нумо!

Менший просилив голову в отвiр коротунки. Тиква була вся заплетена травою та бадиллям i нагадувала болотяну купину, збоку ж мала двi дiрочки – для очей та для дихання. Вiн зануривсь у воду по саму шию, й на поверхнi тепер лишалася тiльки голова його, схована в кудлату коротунку. Людота й собi зануривсь у воду, тримаючи в зубах очеретину. Тепер проводирем мав бути менший, бо в водi довго не блиматимеш, очi защемлять.

До качок попливла купина, й Людота сторожко ловив пiд водою кожен рух товаришевої правицi. Дихати дедалi ставало важче, добре, хоч дно в сьому мiсцi було пiскувате й тверде.

Раптом, коли ступили вже крокiв iз п'ятдесят униз, Лосько скрикнув i пустив товаришеву руку. Людота виринув.

— Що сталося?

— Не вiдаю, – почувся переляканий шепiт iз коротунки. – Щось мене за ногу…

Людота пiрнув i швидко з'явився на поверхнi, тримаючи товсту й слизьку коренюку, схожу на чiпку руку нава, жовтувату й пiдпухлу.

— Латаття, – сказав старший хлопець i знову зануривсь у воду, виткнувши тiльки край очеретинки для дихання. На їхнє щастя, качки саме запливли за маленький острiвець очерету й не помiтили нiчого пiдозрiлого.

Хлопцi переступали далi. Коли до качок лишалося крокiв з двадцять, уповiльнили швидкiсть. Iшли якнайобережнiше. Поверхня води, осяяна високим сонцем, то там, то тут брижилася, зовсiм близько лунало крякання, Лосько попхнув Людоту трохи праворуч i пустив руку, Людота причаївся, намагаючись не ворушити очеретиною, й розмружив очi.

Майже над головою в нього плавало три чирочки. Вiн простяг руку, схопив одного за жаб'ячi лапки й пiдiпхнув голiвкою за пояс. Чирочок потрiпався i притих. Тi, що на поверхнi, певно, здивувались iз раптового зникнення товариша, бо гамiр ущух, навiть лапки перестали гребти. Людота потягся ще за одним чирком, тодi й за третiм. Качки висiли в нього на попереку, зрiдка ворушачи крильми. Та хiба то влов – три чирочки?