Меч Арея
Шрифт:
«Браттє й ти, ясна сестрице Либедице…»
Людота, заслухавшись гусляра, не зразу й вiдчув, що його Славка тягне за рукав. Коли ж обернувся, дiвчина стояла злякана й ховалася йому за спину.
— Ти чого? – спитав Людота.
Й дiвчина прожебонiла:
— Втiкаймо!
— Пощо?
— Бо Малко…
Людота глянув у той бiк, куди зирила вона. З кручi спускався гладкий домажирич.
— А нехай собi! – мовив хлопець. – Я не страхаюсь Малка, того шопаря. Нехай пiдступить! – i торкнув, нахилившись, колодочку ножа, що виглядала з навоїв.
— Утiкаймо, завидить! – надмiру
— Та куди ти! Зажди-но, не лякайсь!
Йому кортiло почути, що ж мовив до братiв своїх князь Кий…
Того ж таки червця, в наступний день
Людота привiв молоду жону додому, вже коли сонце пiдбилося вгору на три сулицi, й за звичаєм упав перед старцем навколiшки. Те саме зробила й умикнута киянка.
— Дiду, благословiть…
Старець узявся розпитувати, хто вона, ся дiвчина, яка вирiшила прийняти духiв його роду. Людота, затинаючись, розповiв дiдовi все, вмовчав тiльки найголовнiше: що Славка – роба київського князя. Дiд про те не спитав, i хлопець вирiшив до часу мовчати – як Дана з Дажбогом уречуть, так i буде. Й старець, поклавши молодятам руки на голови, спитав:
— Чи сприймаєш ти святих духiв роду нашого?
— Приймаю, – з готовнiстю вiдповiла Славка.
— Чи корити-ймешся законовi й поконовi роду нашого?
— Корити-ймуся.
— Чи шанувати-ймеш слово старцiв молодших i старiйших?
— Шанувати-йму.
— Чи шанувати-ймеш можа свого й честь свою жоночу?
— Шанувати-йму.
— Чи любити-ймеш, як матiр свою, землю вири нашої?
— Любити-йму.
— Клянися!
Славка нахилилась трохи вперед, узяла грудочку сухої чорної землi й поклала в рот, а старець ревно стежив, чи не гребує вона їхньою землею. Дiвчина повiльно жувала, на зубах їй хрумкав пiсок, але вона мужньо ковтала ту землю, яка прийняла її за рiдну. По спинi в неї пробiгав морозець, бо ся клятва навiки й переступати її не можна. Людота теж пильно дивився, й серце його проймалось гордощами й любов'ю.
З батьком та матiр'ю владнали ще легше. Син був уже дорослий, у хатi пара молодих дужих рук нiколи не зайва, та й невiстка сподобалася їм з першого ж разу. Отець, глянувши на неї спiдлоба, суворо мовив:
— Будь.
Матерi б хотiлося гарного весiлля, та на весiлля багато треба, невiстка ж, хоч i не принесла по собi нiчого, зате й вiна збирати не доведеться. Надворi бiгало ще п'ятеро молодших синiв i чотири доньки, тож весiль буде та буде, аби твої коржi з маком. I мати теж сказала:
— Жий собi з Людотою та дiток наживай, а менi онукiв на старiсть.
На другий день Купала теж нiхто в Городищi не працював, i молодята подалися до Яропiнi, на волю.
Славка була щаслива й збуджена, гасала понад берегом, наче молода оленка, й дзвiнко смiялась, i тiльки час вiд часу позирала на всхiд сонця, й тодi очi її поймалися тривожним серпанком. Вона вперше вiдчула себе вiльною, вперше могла бiгати отак i горнутись отак до любої серцю людини, до свого лада, й нiхто не гримав на неї, й Людота дививсь їй у вiчi, мов у глибокi кринички.
Народилася Славка лiт тому шiстнадесят у далекiй землi хлiборобного племенi улучичiв, де Полудневий Бог злучає води свої з тихоплинною Синюхою. Жила вона з татом i мамою в гарнiй мазанiй хижi над плесом – i
жила доти, поки село заскочила жорстока сацька орда. Саки напали вночi, перебивши сторожу над засiками, й кого вбили, кого спалили живцем, а решту побрали в полон – мало хто й урятувався тiєї ночi. Тата з мамою та її, маленьку, скрутили й повели в дикий полудневий степ, на робочий торг у грецькому городi Ольбiї. Греки перепродали їх перським гостям, перси – своїм сусiдам-вiрменам, а вiрмени повезли назад, до тiєї-таки Ольбiї. В сих безконечних мандрах померла Славчина мама, тато ж ублагав полянського гостя, який придивлявся до нього, купити його разом iз донечкою. Й чи то благання допомогли, чи, може, щось iнше, бо дiти-робичi цiнувалися дешево, гiсть купив i її разом iз вiтцем.Так вони й потрапили до двiрця київського князя Милодуха тому п'ять лiт. Княгиня Рада визначила обрiк їхньої неволi – для батька шiсть лiт, а для неї – десять. Наступної масницi батька мали вiдпустити на волю. Славцi ж лишалося ще багато, бо строк викупу для дiвчини-роби починався з дванадесятої весни, й хоч за неї княгиня дала вдвiчi менше, нiж за батька, та всiм вiдомо, що жона може заробити впротяг дванадесяти мiсяцiв лише гривну, дiвчина ж пiвгривни.
Людота блукав iз жоною понад зеленими берегами Яропiнi до самого вечора. Поверталися вже смерком, поспiшали, бо жонiння жонiнням, а завтра вранцi треба вже було вставати до дiла. Та бiля пiдпертих iзсередини ворiт на них чекала неприємна звiстка: приїздив з Києвого городу тивун од Малка-домажирича й загадав Славцi вертатися.
— Не пущу! – сказав уперто Людота. – Нехай дiдо виру дає.
— Ой сину, не дасть вири дiдо, – засумнiвалась мати, батько ж мовчав i навiть не дививсь у їхнiй бiк. Людота побiг до старця.
— Дiду, благословили сте нас до злюбу, – сказав вiн, дивлячись собi пiд ноги.
Та дiд мов ляснув його по щоцi:
— Чого ради не повiдав єси, що дiвка твоя княжа роба? Мовив тивун, щоб сього ж днi до вечора йшла домiв. Так буде.
Сi останнi слова були невблаганним присудом, але Людота наважився заперечити старцевi:
— Дайте за неї виру…
— Де ж я тобi тих вир наберуся! Тамтого днi – виру за нава, сього ж днi – за дiвку. Не зумiв єси вмикнути якусь вольну смерду? Виганяй з хижi, хай iде до княжого двiрця. – Й повторив: – Так буде!
В голосi старця бримнуло залiзо, й Людота зрозумiв, що далi благати марно.
Проте й жону свою не вигнав з дому й лiг iз нею спати. Дасть Бiг день, дасть Бiг ум, що буде, те й буде. Та вранцi, ледве в хижi повставали, зачувся гомiн. По той бiк тину стояв княжий тивун, а бiля нього два можi зоруженi. Старець гомонiв iз батьком, сидячи на присьпi хати, й батько тупо дививсь пiд ноги.
— Видаєте її, дiду? – похолов Людота, ступивши крок до присьпи, й дiдо вiдповiв:
— Не можу которитися з князем. Не мовив єси того-днi, що вона є роба княжа.
Славка, мов заговорена, пiшла сама до хвiртки, Людота метнувся, щоб утримати її, схопивсь навручки з тивуном, тодi можi пострибали з коней i скрутили Людоту вiжками. Хлопець пручався й вiдбивавсь, але його припнули мiж кiньми й повели до городу Києвого. Нi старець, нi хтось iнший iз сiльчан не прийшов йому на пiдмогу, хоча впоратися з тивуном i двома можами могли в одну хвилю, й Людота, затамувавши в серцi лють, пiшов, сповитий, мов лялечка, й припнутий на двох мотузках до сiдел. Славка ж ступала, покiрно схиливши голову й не наважуючись озирнутися.