Меч Арея
Шрифт:
Це стосується й писаної iсторiї. На перший погляд незначна ба навiть чужа в загальнiй оповiдi риса чи згадка може стати тiєю ниточкою, яка розплутає безнадiйний клубок. У цьому зв'язку цiлком зрозумiлими стають i тi незрозумiлi слова Иордана, де вiн намагається ховати кiнцi в воду: «Хто не знає звичаю народiв запозичати один в одного власнi iмена? Римляни прибирають собi македонськi, греки – римськi, сармати – германськi. Готи ж здебiльшого запозичають свої iмена в гунiв». Хоча це було вже через сто рокiв пiсля смертi Аттiли й нiбито пiсля розпаду його держави.
Иордана спростувати неважко. Так, вiн має рацiю: всiм вiдомi факти, коли люди однiєї нацiї прибирають iмена людей нацiї iншої. Це часом робиться дуже масово, але нiколи без вагомих на те причин: або через приналежнiсть до однiєї релiгiї, або ж через нацiональну
Iм'я людини в старовину було не простою формальнiстю, а символом i присвяченням тому чи тому боговi-покровителю. Наприклад, усi чоловiчi слов'янськi наймення «героїчного» змiсту були присвятою стародавньому боговi вiйни й перемоги Юру. Це й власне Юрiй (означає Юрiв), i цiла низка типу Ярослав, Яромир, Яролюб, Ярожир тощо. Натомiсть дiвчат присвячували богиням весни, врожаю, плодючостi й т. д.
Щось подiбне маємо й у тому випадку, який так старанно намагається виправдати Йордан, придворний iсторик, що обов'язком служби був покликаний звеличувати все готське й принижувати чуже, не приналежне до готiв. З доброго дива вiн би не став виправдовуватись: певно, в VI сторiччi ще всiм було вiдомо, що бiльшiсть володарiв (а простий люд, мабуть, i поготiв) носили чужi германському духовi ймення. Справдi-бо: вiзьмiм до прикладу найвойовничiшого з-помiж готських конунгiв, якого так уславлює Йордан: Германарiха. Чи не правда – як звучить? Найславетнiший король i завойовник у германцiв – Германарiх! Тим часом у Иордана це iм'я трохи iнакше: Ерманарiк, у Саксона Граматика – Ярмерiк, у багатьох датських iсторикiв – Ярмар, а в квiдах, тобто в народних переказах – Йормунрекс. I коли пiти за Йорданом i далi, зважити на його вказiвку, що Гермнарiх – iм'я гунське, то й вийде: це просто Яромир-рекс, Яромир-король. Ми вже й не кажемо про такi прозорi iмена, якi й без особливого аналiзу видають свою слов'янську приналежнiсть: Вольдемар – Володимир, Ярiслайфр – Ярослав, Валамер – Велiмир i т. д.
Висновок тут напрошується подвiйний: насамперед, готи тривалий час були складовою того чи того слов'янського царства й на честь своїх зверхникiв давали iмена своїм дiтям (побiжно пiдтверджується й синонiмiчнiсть понять «слов'яни» й «гуни»). Крiм того, звiдси випливає, що так званi «гуни» з'явилися в Європi й були сусiдами готiв ще задовго до того фатального 376 року. Коли ж подивитися на питання з iншого ракурсу, виходить, що багато слов'ян, ставши в пiзнiшi часи єдиновiрцями готiв, згодом повнiстю засимiлювались, i їхнi наймення – то своєрiднi топонiми, релiкти слов'янщини в германському материку. Такi приклади ми можемо знайти й у рiднiй iсторiї, бо пiсля прийняття християнства кожен князь, починаючи з Володимира Першого, мав подвiйне ймення: русинське й грецьке (чи бiблiйне). Що, до речi, завдає чимало клопотiв при iдентифiкацiї.
В такий спосiб нас не повиннi вiдлякувати iмена iсторичних осiб, що звучать нiбито на германський кшталт. Цiлком можливо, що за багатьма з них ховаються колишнi дiячi нашої рiдної iсторiї.
Ми, наприклад, i досi дивуємося, чому остроготи Видимира, Тодомира й Велiмира так самовiддано воювали в Каталаунськiй битвi пiд прапорами гунiв i жодного разу не зрадили їх, тим часом як новонаверненi готи – бургунди, франки, арморiкани та алани, керованi Сангiбаном – були в згаданiй битвi пiд пильним наглядом флангiв, де розташувалися римляни та вiзiготи. Чи не слiд в остроготах Видимира, Тодомира та Велiмира вбачати колишнiх слов'ян, якi билися на боцi своїх кревних родичiв? I чи не родичi їм усi отi названi захiдними iсториками (насамперед Йорданом) бургунди (вони ж нiбелунги й за iсландськими сагами – родичi гунам або й просто гуни), франки, арморiкани (поморяни?) та алани (алани галльськi; чи це не лужичi, мешканцi галльських Лугiв, поселенi там ще Цезарем?)?
Бо й вiдомий французький дослiдник XIX сторiччя Тьєррi пише про Каталаунську битву: «Сангiбан, воєвода аланський, якого пiдозрювали в зрадi, був поставлений у центрi, щоб можна було стежити за всiма його дiями i, якщо зрадить, – покарати».
Чи можна пiсля всього вiрити, що всi отi народи, яких силомiць примусили воювати на боцi сполучених римо-готських вiйськ, були готами? А чи не швидше – рабами готiв, якi прийняли вiд останнiх i вiру християнську, й перначi васалiв? Очевидно, це вiрогiднiше
припущення, так само як i припущення про остроготiв. У своїй «Хронiцi» Фома Архiдиякон каже про тих остроготiв, яких 376 року «гунський» цар Велiмир переселив у Панонiю, що цих «далматських слов'ян» багато хто помилково вважає за готiв, тим часом як вони насправдi є слов'яни.Для поясненая нагадаймо собi слова Гельмольда, якими вiн стверджує; всi землi, що лежать на схiд вiд Данiї, називалися спершу Острогардом, а пiзнiше – Гунiгардом. Чи не тут слiд шукати розгадку остроготiв?
Навiть сам Йордан, певно, забувши про всi вказiвки та настанови, часом прохоплюється щодо остроготiв. Говорячи про остроготiв, якi з нетерпiнням чекали смертi Аттiли, вiн каже: "Iнакше жодне скiфське плем'я не могло визволитися з-пiд гунської влади – тiльки з настанням бажаної для всiх узагалi племен, а так само й для римлян, смертi Аттiли…". А О. Скржинська, не повiривши власним очам, вигукує в своїх коментарях: "Хоч як це дивно, Йордан, сам варвар, – назвав готiв "скiфським плем'ям".
Та це не єдиний випадок у Иордана. Говорячи про сарматiв та гунiв, вiн завважує: до цього ж самого роду належали пентаполiтансккий вождь Блiвiла i його брат Фроїла, «до нього ж належить i наш сучасник патрицiй Бесса». Всi троє згаданих були остроготськими сановниками, це вiдомо з Иордана й це ж таки пiдтверджує його сучасник Прокопiй . О. Скржинська ж, не припускаючи жодної спорiдненостi остроготiв iз гунамн та сарматами, вважає, що це помилка Йордана.
Не будемо зараз широко говорити про Каталаунську битву, славетну й не менш таємничу, внаслiдок якої нiбито розгромлений Аттiла опинився пiд стiнами Рима й iмператор Валентинiвн мусив вислати назустрiч йому процесiю з дарами та хоругвами, щоб якось одблагатись i вiдвернути «бич божий» од «столицi всiх столиць». Хiба мiг переможений Аттiла безборонне ввiйти аж в Iталiю? Тим часом як мiфiчнi «переможцi» – готськi полки та римськi легiони – мов у землю запалися.
Всi вiдомостi про Каталаунську битву почерпнутi з вуст людей, якi уявлення не мали в справах вiйськових. Це стверджує й англiйський iсторик кiнця XVIII ст. Едуард Гiббон, й iншi пiзнiшi й ранiшi дослiдники. Пiсля уявної перемоги, яка, певно, народилася на сторiнках Йорданової «Гетики», Рим Схiдний i Рим Захiдний i далi платили данину не тiльки Аттiлi, а ще й його синам, вiзiготи ж змушенi були повернутися туди, звiдки й вийшли.
Такий висновок можна зробити, навiть не ходячи далеко: з аналiз., самого Йордана, бо гуни були й лишилися й надалi жити на своїх землях, нехай i не в ореолi колишньої слави й величi.
Ось що каже про них сучасник Йорданiв – Прокопiй Кесарiйський: «Якщо йти з мiста Боспора в мiсто Херсонес, то всi землi, що лежать мiж ними, належать варварам – гунським племенам».
Але це тема ширша й заслуговує на окрему розмову. А тепер на хвилинку звернiм свою увагу до тих, хто, власне, став причиною. Каталаунської битви: мешканцiв Пiренейського пiвострова, якi посiдали всi його захiднi та схiднi креси. Про «вандалiв» царя Гейзерiка ми вже говорили вище. Але, крiм них, на пiвостровi були ще двi держави, якi складали з ними конфедерацiю: Галицiя й Лузитанiя. З цього приводу пояснення дає сам Йордан. У своїй працi вiн без жодних вагань заявляє: «Галицiю й Лузитанiю споконвiку населяли свави». А хто такi свави, ми вже також знаємо. То чи не слiд зробити й висновку, що Галицiю населяли галичi, а Лузитанiю – лужичi? Бо спробуймо написати слово «лужичi» латиною – й одержимо «luzici», а звiдси й «Luzitania» (до речi, оте «luzici» поляк теж прочитає як «лужiчi»). Так само – galici, galisi. Адже народ, який мешкає по той бiк Рейну, Нестор Лiтописець називав також не iнакше, як галичани. Та й у Л. Нiдерле читаємо: племена, якi вдавнину звалися лужичами, тепер звуться сербами. В наш час уживається назва «лужицькi серби».
Лишаються нез'ясованими алани, але й до них можна знайти аналогiв: улани, галани й навiть волиняни (в Птолемея вони звуться алауни й вулани), бо ж Волинь, очевидно, була поселенням вiйськового стану (сословия) слов'ян, своєрiдним античним козацтвом, яке охороняло кордони землi, тому користувалося самоуправлiнням i не пiдлягало нi податкам, нi данинi, анi якимось iншим повинностям. Це стверджує, в уже цитованiй книзi О. X. Вельтман, засвiдчує й Аммiан: «Рабству не пiдлягали цi так званi алани, бо всi вони були благородної кровi».