Меч Арея
Шрифт:
Але нагадаймо собi епiзод, коли пiсля вiйни готiв-датчан зi слов'янами син готського короля Сiварда, Йормунрек, вiдомий пiзнiше пiд iм'ям Ерманарiка, чи Германарiха, потрапив у полон до князя Iзiмира. Про цього князя й Саксон Граматик, i Й. Меурсiй кажуть: rex Slavorum. Але пiзнiший французький iсторик Д. Рауль-Роше заперечує, або ж уточнює: Iзiмир був roi de Vandales, тобто вандальським королем 5.
Значить, слов'яни захiднi, безпосереднi сусiди готiв-датчан, колись i справдi звалися й склавенами, й венедами, й вентами, але пiзнiше за ними мiцно встановлюється назва, яка вiдрiзняє їх вiд слов'ян схiдних, слов'ян скiфiв, слов'ян гунiв. Та й чи така вже прiрва мiж цими двома назвами: «слов'яни» й «скiфи»? Далебi, нi.
Готською мовою Слов'янiя звалася Свiтiод (Suithiod або Svithiod). Це скорочене слово, складене з двох рiзних слiв: Suava thiuda,
Зi сказаного вище, мiж iншим, випливає й ще одне запитання: хто були так часто згадуванi в середньовiчнiй iсторiографiї свеви? Чи належать вони до германських племен, а чи й з них такi самi германцi, як, скажiмо, з лугiїв? I тут на допомогу нам також прийде оте «л», яке через захiднослов'янське «I» органiчно перетворилося на «в» та «у» (й): слеви – slewy – suevi – svevi – свеви. Не беремося стверджувати, чи так звучала назва того племенi, чи тут далася взнаки тенденцiя рiзних iноземних авторiв на свiй нацiональний кшталт транскрибувати чужi слова, але що й отi свеви – теж слов'яни, маємо чимало пiдтверджень рiзних iсторикiв рiзного часу. Автор «Iсторiї нiмецького народу» Г. Луден свiдчить, що всiм вiдомi свеви – то народ слов'янський. Шведський буржуазний дослiдник Ерiк Густав Гейєр на початку минулого сторiччя писав про стосунки ранньосередньовiчних народiв Швецiї – свевонiв та готiв. Цього автора важко звинуватити в прихильностi до слов'ян, його дослiдження вiдверто великодержавнi. Але подеколи правда iсторична виявляється дужчою за тенденцiйнiсть, i тодi читаємо: «Цi споконвiку ворожi стосунки свевонiв та готiв доводять, що єднiсть походження й вiри в цих двох народiв не знищила їхньої незалежностi й взаємної зненавистi».
Хай нас не бентежить твердження про якусь єднiсть: просто в цьому абзацi виявилося палке бажання автора довести, нiбито шведи – «чиста» германська раса, чимось вища вiд iнших. Бо вже на наступнiй сторiнцi Е. Гейєр сам себе заперечує: «Однак цi народи, що нинi змiшуються, були довгий час рiзними. Хоча давнє теократичне правлiння зблизило їх».
Виходить, нащадки свеонiв i шведських готiв навiть у XIX сторiччi пам'ятали про те, що вони – рiзнi народи, й тiльки оте Гейєрове «давнє теократичне правлiння» «зблизило» їх, тобто колонiзаторська, асимiляторська полiтика готiв знищила самостiйнiсть свевонського народу. Таким чином, можна зробити висновок, що це племена країни Славонiї, до якої, принагiдно скажемо, належали й давнi новгородськi, чи iльменськi, славени, й про це ще було вiдомо нашому Несторовi, не згадуючи давнiших авторiв. А нi в кого ж, здається, не викликає сумнiвiв усiм вiдомий факт з iсторiї Риму: що iмператор Траян вигнав готiв з Данiї в Скандiнавiю. Отже ж, готи в Скандiнавiї не аборигени – тут вони вже застали давнiший народ, яким, певно, й були свеви. Звiдси зрозумiлими стають i тi численнi топонiми, що й досi збереглись у пiвденнiй Швецiї й свого часу стали приводом для рiзних норманiстських теорiй.
Який же загальний висновок можна зробити з усього, досi сказаного? Висновок один. З ним можна сперечатися в деталях, можна не погоджуватись чи пiддавати благородному сумнiву те або те твердження окремих авторiв, але загалом важко не погодитися, що принаймнi на початок нової ери основне населення пiвночi та надр Європи аж до Альп i Дунаю, до Чорного моря та мiнiмум Дону складали слов'яни, неосяжне море слов'янське з безлiччю племен i племiнних назв, якi в силу обставин дiйшли до нас у не завжди натуральному виглядi; це породило багато рiзночитань i плутанини.
У 20 – 30-х роках серед українських археологiв усталилася була своєрiдна
«мода» – всi народи й племена, якi лишили по собi пам'ятки так званого «сiроглинного гончарства», вважати «культурою римських упливiв». Ця культура тягнеться вiд Надднiпрянщини широкою смугою через усю Європу й датується першими сторiччями нової ери. На нашу думку, та «мода» була дуже «зручною» – просто звiльняла iсторикiв од важкого клопоту визначати етнiчну приналежнiсть народiв i племен, якi полишили цi пам'ятки. Зате вона принесла чимало шкоди, бо, не визначивши найголовнiшого, годi робити будь-якi висновки. Та й давала карт-бланш ласим до поживи слов'янофобам.Може, тiєї «моди» не варто було б i згадувати, коли б вона примхливим бумерангом не почала потроху вертатися з забуття. Нiчого дивного в тому немає, що археологи знаходять сiрi гончарнi вироби на такiй великiй смузi: адже ця смуга й є ареалом замешкання слов'ян вiд Дону до Рейну, коли й не ще далi на захiд.
Бо якщо академiк М. Я. Марр знаходив наших, українських родичiв аж у Шотландiї, то це, мабуть, не означає, що українцi шотландського походження, а що, швидше, стародавнi кельти прийшли на острови Британiї з надр Великої Скитiї (шотландцi й досi називають себе «скотами», а це щось та має означати; згадаймо хоча б Геродотових «сколотiв»; цiкавим видається порiвняння слiв «сколоти» й «кельти» в площинi так званого повноголосся -оро-, -оло-, -єре-, -еле-). Адже цiлком логiчно мiркувати, що цi взаємини сягають ще в Геродотовi часи. А вiдомо, що одне зi скiфських племен у добу Протагона звалося галатами. Приблизно так iменували римляни й давнiх поселенцiв теперiшньої Францiї – галлами. А чи не можна сказати, що до цього ж кореня належить i слово «галичани»? Адже ж саме цим iм'ям називає й наш Нестор Лiтописець сучасних йому французiв.
Групи слов'янських племен були на стадiї давно осiлих суспiльств iз глибокими хлiборобськими традицiями й високо органiзованим соцiальним i культурним укладом, що сягали в друге, якщо не в третє тисячолiття до нової ери. Займаючи на материку найкращi територiї, придатнi для їхнього основного заняття – хлiборобства, слов'яни схiднi й захiднi стали – й не могли не стати – об'єктом експансiї для iнших народiв, якi ще не мали в Європi «постiйної прописки» й, отже, прагнули до перерозподiлу земель континенту.
Такими на той час народами були войовничi германцi. Вiйна готiв iз слов'янами велася довгi столiття, й упродовж усього часу фортуна всмiхалась поперемiнне то тим, то тим. I хто знає, як обернулися б справи, коли б о ту пору християнство не набуло такої моди. Для готiв арiанська єресь цiєї релiгiї стала зброєю, яка допомогла їм вiдвоювати в чужiй Європi мiсце пiд сонцем.
Якщо досi, крiм усього iншого, слов'янам сприяла в боротьбi з блукаючими готами власна релiгiя, тобто iдеологiя, за постулатами якої рабство прижиттєве людина вiдносить i на той свiт, отже, кожен слов'янин над усе цiнував свободу, хоч би чого вона коштувала, – з прийняттям же хреста опiр не мiг не послабитись, особливо в першi столiття трiумфу християнства. Володарiв тепер давав бог, а рабство на землi гарантувало страждальцям царство небесне.
Свiдками цiєї нещадної боротьби за життєвий простiр є й залишки колись великих народiв у надрах германцiв, i руїни десяткiв i десяткiв квiтучих мiст, i тi позначки, якi слов'яни лишили на картi Європи у виглядi сотень тисяч топонiмiв i, зрештою, й той слов'янський фольклор, який пiзнiше, коли слов'янське населення засимiлювалося, став германським. Бо якщо грунтовно вивчити й дослiдити кожну деталь, а потiм зiставити мiж собою всi отi квiди та саги, то раптом виявиться, що вони зовсiм нiчого спiльного не мають нi з побутом германцiв, нi з їхньою мiфологiєю, а отже, й iсторiєю.
На думку перших видавцiв епосу «Вiлькiна сага», наприклад, вiн складається частково iз слов'янських переказiв. А коли так, якщо навiть частково, то тут, звичайно, не обiйшлося нi без вiльного переспiву слов'янських пiсень скальдами-професiоналами, нi без мимовiльних помилок, пiдлаштовувань, навiть свiдомих пiдробок.
Фольклор – то велика й невичерпна скарбниця знань, i ми не маємо права ним нехтувати. Бо саме так, узявши путiвником пiснi та притчi Бiблiї, в яких доти вбачали все що завгодно, тiльки не зiбрання iнформацiї, – археологи знайшли найбiльшi мiста Стародавнього Сходу. Саме пiшовши слiдами еллiнського епосу часiв Троянської вiйни – «Iлiади» й «Одiссеї» – Генрiх Шлiман вiдкрив руїни Трої.