Меч Арея
Шрифт:
— Що-с повiдати забув? – обiзвався Гатило, здивований розгубленим виглядом гостя.
Годой пiдiйшов, важко переставляючи неслухнянi ноги, й поклав на край столу стиснений кулак. А коли прийняв руку, на столi лишився чималий золотий хрестик на обiрваному ремiнцi.
— Що стало, княже? – спитав Гатило.
Годой крiзь зуби проказав:
— Зрiкаюся.
Й вийшов, i Гатило довго зорив на вже зачиненi дверi, тодi взяв хрестик за кiнець ремiнця й теж довго дивився на нього з усiх бокiв. I думав про те, як багато треба пережити людинi, щоб вона врештi так ось доброхiть визнала свою помилку й чесно сказала про се всiм. I йому було так тепло й затишно на душi, й ранок здавався
Вiн пружною ходою вибiг у сiни й загримiв на «гору», де прибирали молоду. Тепер Iладiка мала в городi Києвому батька, справжнього садженого вiтця, й вiн мусив сказати їй про се. Великому князевi не личить женитися на безрiднiй сiромасi.
Двiр луганського князя Годоя, старого побратима Гатилового, теж загримiв. Годой видавав свою наречену доньку замiж…
По обiдi цiлий город Київ справляв весiлля. Гатило вчинив перед вистуканами на Священному пагорбi врочисту требу, й київськi дiди-старiйшини довго видивлялися кожну пiр'їнку на вiдрубаних пiвнячих головах i зичили князевi та новiй княгинi довгих лiт i многих дiтей можеських. А новозлюбний стояв навколiшки й боявся пропустити слово. На майданi не було де яблуковi впасти, бо зiбрались не тiльки кияни, а й боляри, та можi, та смерди, та челядники з усiх навколишнiх сiл, i городищ, i городiв, i мiст.
А коли старцi скiнчили зичення, процесiя потяглася до княжого двору. Дiвчата й молодi жони та жiнки спiвали:
Ой летiла й чаєчка
Та сизокрилая,
Та й сiла на морiг, на морiг,
А на тому та на морозi
Сизий сокiл кличе,
личе та прикликає:
Ой чаєчко-ворочаєчко,
Та зодкуду та куди летиш,
Полiтаєш?…
Гатиловi чомусь увесь час пригадувався той далекий день у Витичевi, коли ховали Великого князя Рогволода, й вiн нiяк не мiг позбутися того спогаду. Такої самої пiснi десь-то спiвали дiвчата нареченiй жонi померлого князя Ясновидi. Се було так давно, але Гатило не знаходив у собi сили потамувати в серцi бiль. Такий покон давнiй, що весiльної спiвають i на похоронi, коли якась жона чи дiвчина виявить бажання вмерти разом зi своїм князем, i Гатило се знав, i не раз та й не двiчi слухав тих пiсень, а ще нiколи спогади так не тиснули на нього.
Лишивши наречену, весiльники попростували до княжих ворiт. Попереду йшов Гатило. З одного боку, перев'язаний квiтчастим рушником, виступав перший вельмiж землi Руської Борислав Борич, а з другого – другий дружка Войслав, прибраний так само. За ними йшла решта весiльникiв. У воротях уквiтчанi вiнками та стрiчками малi дiвчатка посипали дорогу перед ними жовтим вiвсом. Тодi пiдвели осiдланого коня – сiрого яблукатого з бiлим хвостом та бiлою гривою. Войслав, перебравши його, подав повiд Гатиловi. Князь сiв верхи й пiд'їхав до сiней. Потому злiз, i всi князi та боляри посунули до красної свiтлицi.
В схiдньому кутку, де стояв дерев'яний вистуканчик доброго Цура, що стерiг вогонь у сьому вогнищi й не давав охолонути стiнам, Богдан Гатило, вклонившись, поставив горня меду й полумисок пшеничної кутi.
— Йди, душе, до мене на весiлля!
Й знову вклонився, й усi присутнi теж уклонилися домашньому духовi, бо з сього починається життя в оселi русича. Тодi князь сiв на покуттi, й усi почали всiдатись, i закружляла за столом княжа дерев'яна братниця, й заметушилися челядники, й тивуни, й домажиричi, й найрадiснiшим був серед них Адамiс Гречин, бо князь вiд сьогоднi ставав йому нiби родичем, повiвши жоною грекиню.
— П'ю до тебе, Великий княже Гатиле! –
першим пригубив братницю з густим бурштиновим медом Борислав Борич. – Дарую тобi до столу весiльного тридесять жеребцiв позатолiтнiх.Чару перейняв старий конюший i теж пив до князя, й теж. дарував до столу весiльного й на нове господарство. Братниця пiшла далi, доки повернулася назад до Великого князя. Й коли Гатило випив удруге, з сiней долинула пiсня. Дiвчата, дiвки, дiви, жiнки й жони спiвали новозлюбному славу й зичили довгих лiт i довгого щастя.
Коли ж почулися слова; «Ой летiла й чаєчка та сизокрилая…», Борислав широко всмiхнувся до Гатила:
— Лети, соколе, щоб твоєї ворочаєчки хтось не заворотив!
Усi повставали й одступили пiд стiни, й Гатило, вбраний, як нiколи досi, в золототканi грецькi паволоки, стрункий i нетерплячий, вийшов у сiни, й весiльники з вигуками й приповiдками подалися вслiд за ним.
По жону свою наречену Богдан їхав теж верхи, й дружки вели молодого бiлогривого жеребця обабiч за повiддя, хоч Iладiка чекала на нього зовсiм поряд, через дорогу, в Годоєвому теремi…
Ввечерi сидiли на свiжому повiтрi, поставлявши столи та лави й у садку для найлiпших гостей, i серед двору. Та народу найшло стiльки, що старий домажирич Адамiс Гречин мусив розстеляти довгi сувої полотна просто на витолоченому копитами й ратицями, але добре пiдметеному сьогоднi споришi. За першим столом iз новозлюбними сидiли князi та велiї боляри з жонами, за другим боляри малi, воєводи й тисяцькi, за третiм теж, далi йшли сотники, далi можi старшi й молодшi, а ще далi ввесь простий люд, що побажав випити чарку до князя Гатила та молодої княгинi.
Богдан з тривогою шукав очима сзого Юрка й насилу розгледiв аж за четвертим столом. Се болiсно вкололо його, й вiн намагався не дивитись у той бiк. Iладiка сидiла за столом, низько схиливши вквiтчану вiнком й дорогими стрiчками голову, як її навчили жони та жiнки, й нi до чого не торкалася – нi до пив, та медiв, та вин грецьких, нi до страв, од яких угинався стiл перед нею, бо так вимагав покон тiєї землi, яка стала їй уже не за мачуху, а за рiдну матiр. Усi позирали на князеву жону наречену, бо вона була й справдi незрiвнянно гарна в сьому весiльному строї, чорнява та бiлолиця, геть схожа на русинку. Гатило теж крадькома позирав на неї, й серце йому заходилось вiд кохання й нетерплячки.
Над столами панував уже невтримний весiльний гамiр. Кожен пив, до кого хтiв, столи горопудились од напоїв та наїдкiв, заставленi безлiччу мисок, полумискiв, чар та братниць, обсипанi рясно житом, пшеницею й усякою пашницею, щоб багато й щасливо жилось у сьому домi й щедро сiялось i родилося й iз землi, й з води, й з усякої лободи. Хтось запiзнiло вигукнув з-за далекого столу:
— Княже Гатиле, п'ю до тебе!
Й князь теж пiдносив братницю й теж пив, аби не всохлося.
Обiч Великого князя сидiв Борислав Борич, по той же бiк, за жоною нареченою, мостився її саджений отець – старий кравчий Годой, свiтлий i врочистий, якого вже давно нiхто не бачив. Натертий сажею Харя пiдсiдав то до одного болярина, то до другого, й там вибухав регiт або ж хтось починав сердито сопти й соватись, уражений дошкульним словом смiхотворця. Тодi Харя Мурин iшов геть, i смiятися починали за далекими столами та вздовж нескiнченних сувоїв полотна.
Годечан розповiдав, як вiн зрiкся грецького бога, й розповiдав весело й невимушене, й Гатило бачив, як його давньому побратимовi нарештi вiдлягло, що вiн прилучився до всiх i став таким, як i всi навколо нього. Й тодi Борислав Борич звернувся до Великого князя:
— Гатиле! Речи менi немудрому, бо я й досi не можу второпати сього, а там не був єсмь. Пощо тодi не взяв єси Рима?
— Я-м i був там, а такоже не вiдаю, – обiзвався Годой.
Войслав теж закивав головою: