Меч Арея
Шрифт:
— Княжича немає в дворi. Я-м перешукав у всiх стайнях, i в воїнських, i в малому хоромi, й скрiзь…
У п'ятницю рано Гатило знову послав котрогось челядника, та сина знову нiхто не мiг знайти. Лиха думка кольнула князя в серце, й удосвiта наступного дня вiн здибав Юрка. Молодий сотник був верхи й мав намiр шаснути повз вiтця, та Гатило, стоячи в розчинених воротях, ухопив коня за вузду.
— Куди зiбрався-с?
— Пустiть! – глухо проказав Юрко й спробував здибити коня, Гатило ж тримав мiцно.
— Злазь.
Юрко, зашарiвшись, вишилив ногу й стрибнув додолу.
— Ходiм.
Гатило
— Розсiдлай.
А сам пiшов до хорому, певен, що Юрко тепер нiкуди не дiнеться й не втече, поламавши волю вiтцеву.
Вони сидiли в столовiй свiтлицi й не дивились один на одного.
— Що-с намислив проти вiтця? – тихо спитав Гатило. Син мовчав, i се ще дужче хвилювало князя. Вiн повторив: – Що-с намислив?
Двадцятишестирiчний сотник уперто дивився кудись у вiкно, широкобровий i гарний, i темно-каре волосся спадало йому до плiч, як i належить княжичевi.
— А нiчого, – нарештi видавив син.
— Вiри не йму. Щось та пече тобi душу. Повiдай, сину. В княжому домi котора – то найлихiший ворог. Нехай татi землi нашої в пря котораються – не ми. За що стережеш зло на вiтця – речи!
Син мовчав, i Гатило теж мовчав i дивився в iнше вiкно, й тисячi думок снувалися йому в головi, й жодна не трималась купи.
Й раптом неприємний здогад, що пiдсвiдоме вколов його вчора вранцi, застелив Гатиловi очi млою. Вiн обернувся до сина й довго зорив на його вперто зведенi брови й мiцно стисненi вуста.
— Заради… неї?
Сi слова зронилися мимохiть, i Гатило пошкодував, та було вже пiзно каратися й каятись, бо слово не горобець.
Обличчя Юркове, допiру блiде й нетутешнє, почало братися знiтом, аж на очах виступила роса. Вiн зiрвався на ноги й хотiв бiгти геть, але знову сiв i низько схилив голову.
Гатиловi все стерпло всерединi. Рука сама вхопила довгу косу шпакуватого оселедця й почала сукати й накручувати його, й голене тiм'я то натягалося зморшками до правого вуха, то знову розгладжувалось. Отже, сталося найстрашнiше. Син пiднявся проти батька й пiднявся заради жони… Юрко важко, слово по слову, вимовив;
— Я-м хiть мав… молити вас… руки її…
Вiн зiрвався, з розгону турнув дверi й погуркотiв довгими сiньми геть, i Гатило не спинив його. Не мав сили не те що встати, а й язиком ворухнути. Вся любов, яку вiн грiв у серцi до молодшого сина, випарувалася, щезла, як омана, й натомiсть лишився камiнь, круглий, холодний голяк, i Гатиловi здалося, що вiн одчуває його вагу й його холод. Потому хижа кров почала бити в скронi, й вiн тепер ледве всидiв, щоб не схопитися, бо коли б не втримавсь, могло б статися щось набагато страшнiше.
Богдан просидiв у свiтлицi до самих обiд, тодi пiшов у спочивальню й не вiдповiдав нi на якi стукоти в дверi, хоч увесь хором аж бринiв од люду, мов потурбована бджолина борть. Роби, й челядники, й тивуни, й дома-жиричi, й боляри великi та малi готувалися до завтрашнього весiлля. Вiн же лежав горiлиць узутий i дивився на гладенько тесанi колоди. Й тiльки коли смерклось, устав i стомленою, майже старечою ходою подався до коней за новими будiвлями. Можi-дружинники – хто сидiв на присьпах, хто грав у зернь, хто зiбрався гуртиком i просто теревенив, –
навiть не звернули на Гатила уваги, бо ж о цю пору князь нiколи не приходив сюди.В стайнях теж було тихо й поночi, та Гатило впевнено ступав помiж двома рядами. Конюхи вже попоралися, й конi лунко хрупали з ясел овес. Вiн пiдiйшов до гнiдого жеребця й застав там сина, як i сподiвався. Юрко змалечку так робив: у хвилину поганого настрою завжди втiкав до свого коня.
В темрявi нiчого не було видно, й Гатило сiв край ясел. Гнiдий жеребець, упiзнавши його, заспокiйливо гигикнув i знову встромив голову в ясла.
— То є послiдня лада моя, – хрипко проказав Гатило.
Син глибоко зiтхнув, але нiчого не вiдповiв на се.
— Послiдня, – мовив Гатило знову. – Тобi ж перша… Ти ще стрiнеш на своїй путi, а я…
Юрко вдруге зiтхнув, i з темряви долинуло:
— Я-м такоже мислив про се…
Хвиля бурхливої нiжностi до сина мало не зiрвала Богдана з мiсця, та вiн утримав себе в руках. Йому стало соромно за тi думки й за той камiнь, що вмостився був у його грудях, холодний i важкий голяк, i вiн таки не змiг устояти й поклав руку синовi на плече. Й хоч Юрко сидiв мовчазний i напружений, але то так належало сидiти справжньому воєвi й справжньому князевi полянському. Богдан стиснув йому плече й вийшов пружною ходою людини, якiй нарештi одлягло вiд серця.
Мiсяця липня в перший день
Раннього недiльного ранку, – ще в княжому дворi тiльки курей випустили з пташниць, а вiвчарi виманювали з кошар баранiв iз великими мiдними дзвонами на шиях, – повернувся князь Годой. Вiн був дуже стомлений, цiлий учорашнiй день i цiлу нiч не злазив iз сiдла, немовби передчував, що в Гатиловому дiдинцi назрiвають важливi подiї.
Годой залишив Великого князя в окаянному станi й тепер поспiшав додому, не знаючи, кого застане в городi Києвому й кого не застане, бо життя – й се вiн затямив упродовж свого вже немалого вiку – рiч складна й не пiддається нiяким законам i правильникам.
Князь Годой мав садибу навпроти Гатилових ворiт – по той бiк Священного пагорба з дерев'яними та кам'яними вистуканами Бога, й Дажбога, й Дани, й Перуна, й iнших кумирiв. Вiн долав останнi версти до городу Києвого з нетерпiнням украй виснаженої лiтньої людини якнайшвидше дiстатися рiдного вогнища й м'якого ложа. Та коли його домажирич розповiв йому про все, що сталося в Києвому городi й що мало вiдбутись, вiн тiльки обтрусив поли, збив шапкою пилюку з чобiт i вийшов за ворота.
По другий бiк Священного пагорба стояв терем його сестри Радмили, вдовицi старого конюшого Вищати Огнянича. Годой пiшов туди, але ворота ще були на засувах, вiн подумав i звернув поза своєю садибою в Кожум'яцьку вулицю, в кiнцi якої був двiр Войслава.
Колишнiй велiй болярин турицький, а тепер старий конюший, уже прокинувся й сидiв на сходах терема, спросоння клiпаючи й чухмарячись. Вiн крикнув на псiв, що посiли були Годечана, й почоломкався з ним, кудлатий, ще невмитий i нечесаний.
Обидва велiможi посiдали на сходинах.
— З царя-городу їдеш? – спитав Войслав.
— Iз царя-городу Константинополя й iз Рима.
— Що там греки й латинцi?
— Та що ж…
Годоєвi не хотiлося розмовляти, але Войслав гукнув у дверi: