Меч Арея
Шрифт:
— Менi боляце… – серйозно проказала грекиня й довiрливо спитала: – Мозе, хай хтось инчий носе тобi страву?
Гатило махнув рукою й вiдвернувся. Йому було зовсiм-таки байдуже, хто носитиме тi полумиски й чи носитиме їх узагалi. Вiн сидiв так, обличчям до вiкна, поки Iладiка й вийшла. Власне, вiн i не чув, коли дiвчина зникла, а як поглянув назад, у спочивальнi не було нiкого.
Смерком Гатило в тiй самiй гунi вийшов у садок, який починав братися дрiбним листям. На лавцi хтось бухикав i совавсь. Князь хотiв був повернутися, тодi роздумав i
— Зирю на тебе, Гатиле, та й згадую…
Князь упiзнав косака Шумила. Старий уже кiлька разiв намагався розважувати його своїми спогадами. То було одне й те саме: як зустрiв його пiд Витичевом, як нарiк iм'я йому, як потiм…
— Тодi я-м був ще молодий.
Отже, не вгадав. Дiдо почав говорити про себе. Гатило спробував здумати, скiльки ж йому лiт, але, так i не здумавши, сидiв i не обзивався. Шумило ж неначе знав, про що мислить Великий князь.
— А з русальської недiлi на дев'яносто четверте лiто зверне менi.
Шумило вже сидiв удома – Юрко вийшов з того вiку, коли мав надобу в ньому. Гатило дав старому готамановi маленьку хижу в самому кутку двору, пiд вежею Полунiчних ворiт, i Шумило цiлi днi висиджував iз сторожами на вежi й удивлявся побляклими очима в далеч, на перехрестя Залозного й Соляного шляхiв, яке без лiку топтав копитами своїх коней.
— А се-м намислив помирати абощо… Не доведи, Боже.
Гатило аж обернувся до дiда. Не думав, що Шумило так боїться смертi. Вiн глухим голосом спитав:
— Страхiтне?
Дiдо вiдповiв не зразу. Спершу побухикав, тодi зiтхнув i мовив:
— Нiт, не страхiтне. Я-м смертi не боявсь анiколи. Й сам добре вiдаєш. – I раптом нахилився до князя й довiрливо забубонiв: – Але страхаюся вмерти в запечi! Не личить косаковi. В Лузi на глум стану… – Вiн знову бухикнув й аж тодi спитав: – Гатиле, чи немає де ратi в землi твоїй?
— Нема, – байдуже вiдповiв князь i встав, махнувши рукою Шумиловi…
Борислав Борич був тепер першою людиною в усьому царствi Руському. Вiн щоразу повiдомляв Великого князя про свої дiї, але то було для годиться, бо ж обидва добре знали се. Вранцi наступного дня Борислав прийшов по обiдi.
— Слю в греки Годоя, – сказав вiн.
— Для чого?
— Дань.
— А-а…
Данину Всхiдня Римська iмперiя сплачувала в Мiзiї в городi кам'яностiнному Сердiцi. Сплачувала чинно, та виникли суперечки: частину боргу iмператор Маркiан хотiв гасити товарами. Богдан торiк погодивсь, але сього року виявилося, що товари такi русинам непотрiбнi й вони можуть купувати їх дешевше на всхiдних марках – у Персiї чи деiнде.
— Добре робиш, Боричу, – сказав Гатило, бо без побратима не знав би, що й дiяти з такою державою.
Перший болярин бiльше нiчого не казав, але Гатило час вiд часу зиркав у його бiк. Щось має повiдати ще Борислав, а мовчить i тiльки задумано шкребе полисiле тiм'я. Нарештi почав здалеку:
Чуєш, Гатиле… Я-м багато слухався тебе…
Тепер послухай мене маломудрого.— Речи, – сказав Гатило.
— Видимир, князь готський, послав гудця Ардарiковi, що-с ти охабився землi Руської.
— Нехай, – кволо кинув князь, бо йому й справдi було байдуже, хто та як про нього мислить i що каже.
— Але то ще не все…
— Речи…
— Ардарiк одповiв Видимировi, що Аттiла… зворожений.
— Ким?
— Перевiтницею, – не зразу вiдповiв болярин. – Зворожений i не може нi на коня сiсти, нi з хорому вийти – ноги вiдняло.
Гатило тiльки зiтхнув. Десь-то так воно й є, бо вже рiк вiн i справдi не виходив за стiни городу Києвого.
— Мусиш, Гатиле…
— Що?
— Мусиш, речу, показати їм… готам i всiм, хто не дiждеться смертi твоєї, що живий єси й у сiдлi тримаєшся.
Великий князь мовчав, i київський болярин шукав дошкульного слова.
— Мусиш се зробити для землi Руської.
Богдан Гатило довго зiтхав i довго крутив оселедця на руку, й побратим Гатилiв терпляче сидiв поряд i думав, що має сказати йому ще, аби вивести з байдужостi. Та надiй лишалося менше й менше, й се приводило Борислава до розпачу. Й зовсiм несподiваним було для нього Богданове слово:
— Чини, як знаєш.
Борислав ще не йняв вiри вухам своїм i дуже несмiливо, щоб не напсувати справi, промовив:
— Поїдьмо в Захiдню Русь.
Гатило злякано блимнув на нього й перестав крутити оселедця. Борислав дивився на нього так благальне, брови його так жалiбно звелися на перенiссi, наче вiн, сей загартований у сiчах i ратях мiж, сей рубайло, який навiть у бою знаходив силу жартувати, мiг заплакати. Гатиловi стало шкода побратима, й, щоб не дати йому зганьбитися, вiн кволо всмiхнувсь:
— Хай на твоєму буде, Борисе.
Наступного ж ранку, поки залiзо не схололо, Борислав зiбрав у далеку путь
Воротилову сотню. Найдужче боявся вiн дрiбного дощу, який почав сiятись удосвiта й мiг зашкодити.
Та коли людинi до всього байдуже, їй однаково, чи йде дощ, а чи смажить сонце. Гатило, загорнувшись у шкарубке вовняне корзно, сiв на свого застояного яблукатого жеребця.
Виїхавши з Полудневих ворiт, сотня на чолi з Бориславом i Гатилом перетяла Дiброву над Хрещатим Яром, звернула лiворуч i помiж горами Хоревицею та Щекавицею вийшла на Оболонь, де Соляний шлях перехрещувався зi шляхом Залозним, i побралася на захiд.
Їхали майже мовчки, Борислав iз Гатилом попереду, Воротило крокiв за двадцять вiд них, а по Воротиловi вся сотня молодшої дружини. Борислав боявся розмовляти, бо кожне невдало кинуте слово могло вразити Гатила, й вiн тодi повернеться назад, i нiяка сила бiльше не зрушить його з мiсця. Тiльки на п'ятий день, коли Дерева лишились позаду й Залозний шлях зав'юнився вздовж берегiв Злуч-рiки, Бориславовi мов тягар з плiч упав. Гатило не мiг не помiтити сього, й одного разу, вже десь у верхiв'ях Злучi, вiн сказав: