Меч Арея
Шрифт:
— Я тямлю письмен руських, – сказав вiн i заходився четати послання княгинi Гримiльди.
В листi нiчого страшного не було, тiльки побажання довгих лiт життя й запросини вiдвiдати стольний город Київ, i брати впокоїлись.
Король сiв на дубовiй лавицi пiд вiкном i знову зiтхнув.
Горват спитав його:
— Що-с намислив робити?
— Не зле навiдати сестру нашу, й Огняна…
— Гагнi не є в городi Києвому. Його послано в далеку землю козарську, до короля Данка.
— Тодi хоч сестру. Мусимо держати руку Гатилову, бо… Торiсмунд.
Iм'я нового конунга вiзiготського
— Ти не забув. Гано, куди смо вирядили Сiкурда?
Король насупив брови.
— Се колись, – вiв далi Горват, – мiг нагадати нам Сватоплук, але тепер його немає, спить на Каталаунах, у Галлiї Полунiчнiй.
— I що? – не втямив король.
— А те, що в усiй Київськiй землi є лиш одна людина, яка може нам нагадати се. Й та людина – сестра наша.
Гано довго мовчав, тодi махнув рукою:
— Рiдна сестра?
— Авжеж.
По довгому часi, зиркнувши, чи в дверях нiкого немає, король Гано пошепки сказав:
— Дурницi. Сiкурд – одне, а ми смо инче. Ми смо їй рiднi братове.
— Братове… – глузливо повторив Горват.
— А й кревна мста вже вмерла… Дев'ять лiт одтодi, й нiхто не схоче проливати кров, коли минули сiм лiт. А вже дев'ять…
Се якось переконало Горвата, й вiн потроху заспокоївся. Навiть спитав:
— Давай попоїмо?
Двоє челядникiв принесли їм вечерю просто сюди, й вони, запиваючи мiцним пивом, говорили про геть стороннi речi, мов i не було нi сестри, нi Сiкурда, нi сього послання з далекого Київ-городу. Й вже коли сидiли й мирно колупались у зубах, бо яловичина була старенька, Горват раптом ляснув себе по лобi й схопив пергамен, який лежав на рiжку столу.
Вiн довго роздивлявся його до свiтла й навiть нюхав. Тодi гукнув у сiни:
— Ще двi свiчi!
Й коли служниця Мiлада принесла те, що вiн вимагав, i в свiтлицi стало добре видно, Горват простяг шкiряного листа братовi. Король уже давно дивився на Горвата й трохи вагливо взяв пергамен до рук.
— Що то є?
— Де?
— У руках твоїх.
— Скора, – вiдповiв Гано.
— Яка? Чия скора?
Король подивився на нього й присунув собi свiчник.
— Мабути, вовча…
— Вовча й є! – гукнув середульший брат i блимнув на дверi. Тодi пiшов причинив їх i, повернувшись до брата, сказав:
— Сестра не хоче правити мсту нам. Але ж дивись… Вовча скора, а в нiй усерединi отой перстень. Нашої матерiї Перстень у вовчiй скорi, ябеда не руркою, як по всiх людях, а жужма. Вовк хоче ковтнути нас, бо то наш перстень! А ще й поперев'язувано мотузом… Коли ми приїдемо, нас позв'язують, а тодi Гатило ковтне обох. Тепер менi ясно, що хтiла ректи сими письменами сестра наша.
Горват ходив по кiмнатi й чiплявся то за лави, то за стiл i люто блимав кудись на всхiд, наче Гатило мiг побачити його.
— Й руськими письменами написала нам свою ябеду, щоб ми не могли прочетати. Бо то написано тiльки про людське око – Гатило сам писав, а вона вклала в скору вовчу перстень свiй!
Король Гано-Гунтер був ладен погодитися з братом, та коли
вранцi зустрiлись у столовiй свiтлицi, думка здавалася нiкчемною й дурною, й навiть Горват погодився з сим.Король Гано-Гунтер сказав:
— Поїдемо до Києвого?
Але в Горвата ще не зовсiм випарувалися вчорашнi пiдозри, й вiн завважив:
— Тiльки мусимо взяти воїв добру дружину.
Се була цiлком прийнятна думка. Король у супроводi великої учти важить бiльше, нiж сам-один. Навiть господар буде радий побачити свого шуряка з таким ваговитим супроводом i лагiднiше розмовлятиме з володарем но-волунгським. А поговорити Гано-Гунтер мав про що з Гатилом. Хоча б таки про того Торiсмунда…
По трьох сiдмицях, коли геть зiйшла крига з Райни-рiки й снiг лишився тiльки на найвищих верхах, на протилежному, вже Гатиловому березi, Гано-Гунтер повiв дружину комонникiв у гостi до своєї сестри та могутнього зятя. Тисячу дружинникiв брати з собою вiн одмовився – то таки дурощi Горватовi, але двi сотнi взяв.
У Ворницi лишився намiсником його старший син та жона Брунгiльда, й Гано їхав зi спокiйним серцем: королева триматиме ввесь двiр у залiзних рукавицях ревної готки, син же не раз виявляв себе в боях i сутичках смiливим можем. За мiсяць добре вкоченим Залозним шляхом вони дiсталися серця землi Руської – городу Києвого.
Княгиня Гримiльда вже сiдмицю виряджала на високi гостроверхi вежi бiля Полудневих та Полунiчних ворiт трьох робiв, i роби, затулившись од сонця, виглядали з-за Глибочицi, де схрещувалися два давнi шляхи – Соляний i Залозний, давно сподiваних гостей. А їх не було й не було.
Восьмого дня вона сама зiбралася на вежу над Полунiчними ворiтьми. Стояла довго, не вiдчуваючи втоми, лише пiдсвiдомий острах млоїв її змучене серце – бува побояться й не приїдуть. По обiдi вирiшила трохи спочити, та тiльки злiзла стрiмкою драбиною додолу, як роб Лул закричав:
— Княгине-е! Їдуть!
Гримiльда з завмиранням у серцi побралася знову вгору.
— Осе! – гукнув Лул, показуючи рукою вдалину.
Княгиня вчепилась у дубове забороло, де стояв на сторожi сутулий мiж. З-поза стрiмкої Щекавицi аж до крислатого дуба Залозною путтю розтяглася довга верва комонникiв, прямуючи до мосту через Глибочицю. Бороня та шоломи на комонниках ясно блищали проти високого весняного сонця, з-пiд копит валувала курява, та її вiдносив пружний полудневий вiтер.
— Їдуть, – сказав i сторожець. – Оно поначищали бороню свою…
— А менi болять i досi рани Сiкурдовi, – тихо проказала Гримiльда й схаменулася, чи не почув хто її мимовiльного слова.
Вона помалу, сторожко мацаючи ногою кожен щабель драбини, зiйшла додолу й попiд високим заборолом повернулася в княжий двiр.
На дворi було завiзно. Три днi тому приїхав Гатиловий брат Волод. З далекої Паннонiї його привели сюди справи родиннi: Волод жонив сина Остоя з донькою чернегiв-ського князя Божiвоя, що мав пiд рукою всю землю Сiврську вiд рiчки Сожу до Дiнця. Волод зробив се на волю своєму старшому братовi, але й сам був не вiд того, щоб зродитися з могутнiм i впливовим князем сiврiв. Поїзд весiльний зупинився в городi Києвому й незабаром мав рушати далi на Полунiч, понад правим берегом Десни-рiки. Разом iз Володом та Остоєм їхали вози, повнi вiна[42], та сотня молодшої й старшої дружини пiд проводом чорнобривого сотника Яреня.