Меч Арея
Шрифт:
Отже, всi знайденi на Пiвднi України скарби не царськi, а якщо й царськi – то не скiфськi. Ми знаємо про перебування в Причорноморських степах численних тюркських i навiть окремих iранських племен, i це факт, який не викликає сумнiвiв. I нiчого дивного в тому немає, коли ми в могилах «скiфського часу» знаходимо поховання їхнiх воєначальникiв i вождiв. Та й чи тiльки їхнiх?
Скажiмо, антропологiчний аналiз зображень скiфiв на Куль-Обськiй вазi може призвести до твердження, що то люди не слов'янської подоби: характерний профiль, розрiз очей, одяг тощо викликають асоцiацiї з аварами-обрами, i з черкесами, i з чорними клобуками, i з представниками якого завгодно тюркського чи iранського племенi, i навiть iз греками. Натомiсть конопаси з Нiкопольського скарбу, особливо ж той, що приборкує жеребця, виказує характернi риси типового слов'янина.
Прислужуються нам i подальшi знахiдки археологiв. Згадаймо, наприклад, чудовий скарб, знайдений на розкопках «скiфського некрополя» поблизу с. Балки Запорiзької областi, знахiдку, яку видобула експедицiя Iнституту археологiї АН УРСР пiд керiвництвом В. I. Бiдзiлi. Багато вчених, у тому числi й академiк Б. О. Рибаков, сказали, що цю знахiдку важко переоцiнити. Але вдивiмося пильнiше в чiтку портретну характеристику зображених на вазi скiфiв. Усi прийшли до висновку, що майстер IV вiку старої ери викарбував на металi портрети конкретних осiб, а цi особи зовсiм не схожi нi на iранцiв, нi на тюркiв, а на наших дядькiв, яких сотнями знайдеш у кожнiм українськiм селi. Не менш цiкавим видається також багатющий скарб золотих виробiв Товстої могили на Днiпропетровщинi, знайдений археологом i поетом Борисом Мозолевським 1971 року.
Коли взяти до уваги все це, а так само й факт, що в генезi українського народу брали участь тюркськi та iншi неслов'янськi племена, то мимоволi виникає вже певною мiрою риторичне запитання: так хто ж були скiфи? Й хоч професор В. П. Петров не встиг дати ствердної вiдповiдi, але вiн рiшуче заперечив: скiфи не були iранцями. Це, на його думку, був iндоєвропейський народ, спорiднений iз балто-слов'янами.
Згадаймо вислiв Костянтина Багрянородного про наших предкiв, на яких греки казали скiфи та гуни, хоча самi звалися русами. За пiвтори тисячi рокiв до цього iмператора-iсторика майже тими самими словами схарактеризував їх Геродот: «Скiфи всiх племен звуть себе «cколотами», тобто «царськими». Еллiни ж називають їх скiфами». Отже, маємо й самоназву скiфiв: сколоти. Цим iменем себе називали заснованi трьома братами-царевичами Лiпоксаєм, Гарпоксаєм та Колаксаєм племена авхати, траспiї, катiари та паралати. Але ж, крiм «царських» племен, були ще й племена скiфiв-кочовикiв, скiфiв-орачiв та скiфiв-хлiборобiв.
Видатний радянський iсторик Б. В. Рибаков твердить: сколоти – це праслов'яни. Але хто ж тодi отi таємничi скiфи-хлiбороби та скiфи-орачi? Адже вони споконвiку жили на територiї Правобережної України, вирощували хлiб не тiльки для себе, а й на потребу Еллади та iнших країн, розвивали ремесла та мистецтва, про якi сучаснi їм греки й не мрiяли. Коли отi чотири племенi зараховано до слов'янських, то скiфи-орачi та скiфи-хлiбороби й поготiв були слов'яни. Ну, а Л. Нiдерле зараховує до слов'янських ще й скiфське плем'я будинiв . Якщо на територiї України жило колись iранське плем'я, то це були отi згаданi Геродотом «скiфи-кочовики».
Геродот лишив нам неоцiненний документ – зафiксував на папiрусi чи пергаментi кiлька "скiфських" слiв. Пiсля старанного аналiзу далеко не всi вони виявилися справдi скiфськими, один з небагатьох виняткiв – оте вже кiлька разiв згадуване слово "сколоти". Колись i менi вчувалися в ньому давнi еллiнськi звуки: "ско-лопс" – дерево або "сколiоо – кривий, лукавий тощо. Та потiм я подумав: а навiщо тут вишукувати вiддалену схожiсть iз словами iншої мови, якщо слово звучить чисто по-нашому? "Сколоти" – це просто сколоти, як ото були ще поляни, древляни чи бiлi хорвати, й цiлковиту рацiю має академiк Б. О. Рибаков, називаючи сколотiв праслов'янами.
До речi, слова з цим коренем i досi активно поширенi в сучаснiй українськiй мовi. Борис Грiнченко, наприклад, перекладає слово «сколотити» росiйською мовою так: возмутить, встревожить. У виданому ж 1977 року в Москвi романi сучасного росiйського письменника В. В. Лiчутiна «Долгий отдых», творi про подiї та людей початку минулого сторiччя, слово «сколотный» нинi перекладається як «незаконний».
Або вiзьмiмо ще одне Геродотове слово: Пората. Вiн свiдчить, що так «скiфи» називали своєю мовою рiчку Прут. Чи можна знайти аналоги цьому слову нинi? Можна, хоча вже й небагато: поратися, працювати, прати, праник, перти…
Та розгорнiмо знову роман В. Лiчутiна – й на сторiнцi 19 прочитаємо: «Девка порато работящая», тобто «Дiвка дуже працьовита». Виходить, Прут (рiчка Дужа, Сильна) за часiв Геродота мав слов'янську назву, яку зберегли до наших днiв корiннi жителi росiйської Пiвночi (герої роману «Долгий отдых» – споконвiчнi помори, та й сам Лiчутiн – помор.А ось iнший приклад: Геродот називає одне з племен, що жило на пiвнiч вiд Скiфiї: андрофагiв. Андрофаги – слово, безперечно, грецьке й перекладається «людоїди». Невже в тi часи ще iснував канiбалiзм? Та погортаймо Лаврентiївський лiтопис – розповiдь про Київську Русь, i пiд роком 1096 справдi натрапимо на слово «самоядь», яке в пiзнiших документах перетворюється на «самоїдiв». Так з давнiх давен у наших краях називали далекi звiдси сомадiйськi племена (ненцiв та iнших), а Геродот старанно переклав це слово своєю мовою. Хiба й це не ще одне свiдчення того, що скiфи – слов'яни?
Це факт, i хай нас не бентежать отi дивнi, залишенi нам Геродотом та iншими iсториками слова, якi не мають нiчого спiльного зi слов'янськими. Останнiм часом В. Абаєв та деякi iншi войовничi iранiсти зробили багато спроб довести, нiбито скiфи були людьми iранського походження. Не дивуюся з осетина Абаєва – дивуюся з наших українцiв, якi силкуються будь-що пiдрубати й так добряче порубане iсторичне корiння рiдного народу, аби всупереч здоровому глуздовi довести, буцiмто 2 – З тисячi рокiв тому цього нещасного народу й на свiтi не було, бо, виходить, не було йому мiсця на планетi. Київський професор В. П. Петров спростував багаторiчнi силкування В. I. Абаєва «осетинiзувати» скiфiв, тепер уже одностайний хор iранiстiв зазнав серйозного дисонансу й збою. В. П. Петров рiшуче заявив: скiфи – не iранцi. На жаль, вiн так i не встиг довести їхню етнiчну приналежнiсть, бо на справжню природу таких слiв, як «сколоти» або «Пората», не звернув уваги, а решту «скiфських» лексем намагався розшифрувати з допомогою фракiйської (теж, до речi, не набагато вiдомiшої) та балтских мов. Тим часом бiльшiсть полишених нам Геродотом «скiфських» слiв та iмен виявились або чисто грецькими, або спотвореними грецькими. Ось кiлька грецьких слiв, якi ми досi вважали «скiфськими»:
Люк – «Вовк» (скiфський цар).
Савлiй – «Той, що ходить манiрно» (скiфський цар).
Паралати – «Тi, що живуть за кочовиками» (скiфське плем'я).
Тюрас – «Каламутний» (р. Днiстер).
Або – Папей… Скiльки чорнила згайновано на цього «головного скiфського бога», якого Геродот ототожнював iз Зевсом! I всi дослiдники, слухняно йдучи за В. Абаєвим, в один голос твердили й про нiбито iранську «нацiональнiсть» того бога, й про його роль у пантеонi богiв iранських племен та народiв, i про таке колоритне та соковите iранське ж звучання самого слова, вибудуваного за суворими нормами iранської морфологiї й фонетики. Тим часом жодному довiрливому прихильниковi Абаєва й на думку не спало пiддати творчому сумнiву «iранськiсть» головного скiфського божества.
Нiкому з «iранiстiв» не спадало на думку й iнше: що Геродот, який у кожному разi неодмiнно пiдкреслював мовну спорiдненiсть тих або тих племен, жодним словом не натякнув про бодай вiддаленi кревнi чи мовнi зв'язки скiфiв iз персами. Усi iранськi мови й тепер, через двi з половиною тисячi рокiв, дуже схожi одна на одну. Таджицький поет i мовознавець Бозор Собiр мене запевняв, що таджик, iранець, осетин, курд чи пуштун чудово розумiють однi одних без перекладача. А двi з половиною тисячi рокiв тому, коли iранськi мови були ще ближчими й, напевно, взагалi не потребували в своєму середовищi перекладачiв! То невже ж би Геродот не сказав, що скiфи й перси, мiж якими спалахнула така жорстока вiйна, розмовляли близькими мовами?
Нашим iсторикам це не спадало на думку, та їх i звинувачувати в цьому грiх, бо якась добра душа давно колись вирiшила, що радянським ученим цiлком досить знати росiйську мову. Ну, а якби комусь раптом спало на думку завагатись у безпомильностi Абаєва й уважнiше прочитати бодай Геродота, очам вiдкрилося б невiрогiдне.
Ось той уривок про богiв: «Скiфською мовою Гестiя зветься Табiтi, Зевс (i, як на мене, то цiлком правильно), – Папей». Звернiм особливу увагу на слова в дужках. Невже Геродот знав скiфську мову, що так само-впевнено схвалював правильнiсть iменi чужинського бога? Батько iсторiї не знав жодної мови, крiм рiдної. Як же тодi розумiти оте його зауваження?