Меч Арея
Шрифт:
Рiчка Герр витiкає з Борисфену там, звiдки вiн уже вiдомий; ця рiчка одержала назву вiд країни, на яку кажуть Герри". Далi читаємо, певно, переписувачами попсованi рядки: Герр витiкає з Борисфену (Днiпра!) i впадає в… Гiпакiрiс (Сiверський Донець!). Абсурд, бо днiпровсько-донецький вододiл, як свiдчать топографи й гiдрологи, не дозволив би жодному рукавовi, який би витiкав з Днiпра "на 40 днiв плавання вiд гирла", впадати в рiчку зовсiм iншої системи. Отже, Герр не витiкав з Днiпра, а впадав у нього в областi Герри, а за сорок днiв од моря Днiпром можна допливти приблизно до Десни (згадаймо, скiльки на Подесеннi, побiля Прип'ятi, Тетерева та Iрпеня давнiх могил-курганiв!).
I Геродот дає уточнення – де саме розташована царська вотчина: «За рiчкою Герром мiститься ота сама Басiлея й живуть
Таким чином, центр Геродотової Скiфiї перемiщується з Причорноморських степiв у землi «орачiв» та «хлiборобiв», а це вже щось iнше – кардинально вiдмiнне.
А тепер пройдiмо шлях вiд Днiпрового гирла до тої Басiлеї, де скiфи ховали своїх царiв. Усе нормально: коли вирушимо на веслах або пiд вiтрилами з Лиману, то за сорок днiв, хоч би там що, опинимося в районi Києва, долаючи в день по двадцять-тридцять кiлометрiв. Отже, цiлком вiрогiдно, що коли за часiв Геродота вже був центр «усiх скiфiв» Басiлея, то це там, де Птолемеєва «мати городiв» – Метрополiс, тобто Київ. Тим бiльше вiрогiдно, коли зважити, що так званi амаксовiї – вiдомi нам з київських лiтописiв перевiзники-кияни.
Говорячи про землi, пiдвладнi скiфам, Геродот каже – головних племен тут чотири: скiфи царськi, скiфи-орачi, скiфи-хлiбороби та скiфи-скотарi (або номади, пастухи, кочовики). Можливо, кожне плем'я по-рiзному себе й називало. Але ж як? I що за самим словом «скiфи»?
Загляньмо до словника вже згадуваного київського еллiнiста Поспiшiля. Там усi слова, що мають у собi корiнь «скiф-», означають дуже близькi поняття: «скiф-ропос» – похмурий, сердитий; «скiфрадзо» – бути похмурим, сердитим, сумним; «скiфропадзо» – дивитися сердито, похмуро чи сумно. Та коли перекласти цi слова грецькою мовою взворот, одержимо геть незрозумiле. Iнший словник, «Русско-греческий словарь» Е.Чорного (М., 1885) дає одинадцять перекладiв слова «похмурий»: стiгнос, халепос, склерос i т. д., й лише на одинадцятому мiсцi отой синонiм «скiфропос», а слово «похмурий» з вiдтiнком «страшний» взагалi – скiлерос.
I коли вчитаєшся в усi тi переклади й контрпереклади, раптом спадає на думку: а хiба слово «суворий» не лягає в одне синонiмiчне гнiздо зi словами «похмурий», «сердитий», «страшний» i «сумний»? Лягає, ще й дуже добре! Воно мовби якесь середнє арифметичне всiх отих понять. А коли так, то з ним асоцiюється назва пiвнiчних українських племен, якi жили в суворiй лiсовiй та болотистiй землi й самi були людьми суворої вдачi.
Латинською мовою слово «суворi» перекладається «северi», корiнь iз цих трьох звукiв «с-в-р» на ознаку тiєї самої якостi зустрiчається в багатьох iндоєвропейських мовах, а майже в усiх слов'ян «север» став ознакою пiвночi – традицiя, що тягнеться ще з докиївської Русi.
Отже, _севери, сiверяни_. Це – можлива самоназва скiфiв, i Геродот, вiрний традицiям своїх попередникiв (Платон свiдчить, що греки ще до Солона мали звичку перекладати чужинськi власнi iмена), схоже, перекладає й назву цього народу: _скiфи_.
Й тодi кожна згадка Геродотова стає нiби зрозумiлiшою, й народ-привид набуває реальнiших рис й етнiчної конкретностi. Царство скiфiв було царством северiв, яких ми за правилами сучасної фонетики тепер звемо _сiверянами_? Сiверяни тримали своє вiйсько на пiвденних кордонах країни – на схiд вiд гирла Днiпра, бо все лiвобережжя було споконвiку сiверською землею – аж до татарської навали. Це вiйсько, точнiше – вiйськовий стан (сословие) – зветься в Геродота "царськими скiфами". Коли ж цар помирав, його везли на вотчину – в Подесення (чи на Прип'ять?), у так званi Герри. Що то – вотчина, про це свiдчить сам Геродот, а наш вiдомий фiлолог Iларiон Огоновський пiдтверджує його свiдчення в своєму словнику: в часи Троянської вiйни "герас" означало "королiвство" ("Словар до Гомерової Одиссеї i Iлiяди", Львiв, 1900).
Та чи тiльки на Лiвобережжi слiд шукати наших славетних пращурiв? Чи тiльки суворi сiверяни були тим племенем, яке греки називали скiфами? Так, ми розшукували їх за 40 днiв плавання вiд гирла Днiпра. Так, за сорок днiв справдi можна допливти, на веслах чи пiд вiтрилами, до Києва та Десни. Але майже навпроти
деснянського гирла впадає в Днiпро вiдразу три значнi притоки: Iрпiнь, Тетерiв i Прип'ять. Чи не казав Геродот про котрусь iз них? Щоправда, жодна з тих рiчок не має в своїй назвi й натяку на той Геродотiв Герр. А може, пам'ять народна зберегла цю назву в назвi мiсцевостi, краю? Щось, пов'язане з поняттям «старий», «давнiй»…Ну, як же: маємо таку область – Древлянська земля!
Нестор Лiтописець казав – тамтешнi люди живуть «у деревах», тобто в лiсах, через те й прозвали себе древлянами, як ото поляни – полянами, бо живуть у полi. Навряд чи це саме так. Видатний радянський iсторик В. В. Мавродiн запевняє, що назва «поляни» походить не вiд слова «поле», так само, як i назва «древляни» – не вiд слова «дерева». Назва _Древлянська земля_ походить вiд слова «_древнiй_», «_древня_». А це те саме, що «_старий_», те саме, що «_Герри_».
Але ж Геродот, говорячи про Герри, згадує й однойменну рiчку. Що то за рiчка? Iрпiнь? Тетерiв? Прип'ять? А може, Здвиж або Горинь? Не виключено, що двi з половиною тисячi рокiв тому всi цi рiчки звались по-iншому, хоча гiдронiми – рiч дуже живуча. На Українському Полiссi, що в давнину звалося Древлянщиною, нинi рiчки з такою назвою справдi нема, зате лишилася згадка про iснування там принаймнi двох рiчок з дуже цiкавими для нас назвами. Рiчка Деревна протiкала в давнину неподалiк Житомира. Її згадано в Iпатiвському лiтописовi пiд роком 1150-м. Друга рiчка дожила майже до наших днiв, її пам'ятають ще нинi живi люди. Рiчка впадала в Уж i звалася Древлянка. Це задокументовано в Житомирському томi «Iсторiї мiст i сiл України».
Отак поступово ми й наблизилися до вотчини не всує згадуваних «царських скiфiв» – панiвного племенi найстародавнiшої праслов'янської держави. Не даремно край ще за Київської Русi називався Древлянiя.
Але для вточнення координат Геррiв-Древлянiї слiд урахувати й ще одну важливу подробицю. Коли ми шукали рiчку Герр на Сiверянщинi, ми проминули найбiльшу праву притоку Десни – _Снов_. Тим часом це дуже цiкава рiчка. Давно-давно в басейнi Десни жили балто-литовськi племена – найближчi мовнi родичi племен слов'янських. Ми не знаємо, яким дiалектом розмовляли тi з них, що селились на берегах Снову, але сучасною литовською мовою «сеновiс» означає «старий». Може, саме цю рiчку мав на увазi й Геродот, говорячи про Герр?
I ще одна дрiбничка: колись Древлянiя володiла не тiльки Полiссям на правому березi Днiпра, а й нинiшньою територiєю Києва та значною частиною Лiвобережжя, можливо, всiм Подесенням. У такому разi не дивуймося, що на територiї нашої найдавнiшої держави дуже популярнi були рiчки з назвою Древня. Адже ж маємо кiлька Трубежiв, кiлька Десен, кiлька Ужiв та Бугiв.
То хто ж тодi скiфи й хто – гуни? Безперечно, лише рiзнi назви одного й того самого народу на рiзних етапах iсторичного поступу. Чому ж археологи й досi не пiдтвердили цiєї гiпотези, яка народилася не сьогоднi? Нам здається, тому, що вони не шукали пiдтверджень. Якщо вiрити наслiдкам розкопок, гуни просто «випарувались», пропали, яко тi таємничi обри. Й це тiльки тому, що усталилася застарiла думка, нiбито гуни – пiвнiчнокитайськi племена. Археологи й шукають на гунських шляхах монголiв або принаймнi тюркiв, а коли й знаходять там, де мали бути тюрки, слов'янськi поховання, речi слов'янської зброї та побуту, це зовсiм не асоцiюється в них iз поняттям азiйцiв i не вiдповiдає наперед загаданому.
Iз скiфами вийшло навпаки. Знехтувавши висновки сучасникiв-самовидцiв, археологи шукають у Причорномор'ї слiдiв кочових народiв i знаходять їх, навiть дуже часто. Розкопано вже чимало скiфських могил з багатим умiстом релiквiй кочовикiв. У них шукачi вбачають пiдтвердження теж наперед запрограмованої гiпотези, забуваючи при цьому слова Геродота, що «скiфи ховали своїх царiв у Басiлеї», а не в Причорномор'ї. Знаходячи в деяких могилах цiлi золотi скарби, археологи оголошують поховання «царськими». Але той дороговказ Геродота не може не тиснути на свiдомiсть, i тодi вченi намагаються якось узгодити свої висновки з його застереженнями: визначають мiсце Басiлеї та Геррiв за рiчкою Конкою, назвавши її Герром. Але ж до того Герру 40 днiв плавання, а до Конки – не бiльш як 10.